Марина вийшла на одну зупинку раніше, треба забігти на ринок та купити продукти. Вдома знову немає нічого. А пацани змітають все вщент. Вік перехідний, вічно голодні хлопці.

Тільки-но подумала про це, захотілося плакати. Питання “мамо, а що поїсти сьогодні” доводило Маринку до жаху. Дітей годувати треба, але хвилює це лише її.

Чоловік покинув їх давно, ще на початку перебудови. Погнався за грошима, гарним життям та молоденькими жінками без причепів. Спершу допомагав, а потім зник.

Марина намагалася його знайти, але все безглуздо. Ось і залишилася одна із двома пацанами.

Свекруха виділяла зі своєї жебрацької пенсії копійки, з хлопцями няньчилася, але хворіла вже пів року, і Марині довелося взяти турботи про неї на себе. Бо на чоловіка Вітьку, який тепер вже був колишнім, надії немає.

При думці про Вітьку Марина зітхнула, намагалася не думати про це, але, швидше за все, його вже й в живих немає. Гаразд від неї пішов, але ж пацанів і мати любив, не покинув би. Вона знову судомно зітхнула. Щоб не розплакатися.

На ринок не любила ходити. Бруд, люди злі, голодні, продавці так і намагаються обрахувати та обдурити. Всі кричать, лаються. І таким, як вона продавати не люблять, бо Маринка вираховує все до грама та до копієчки.

Ну, а як інакше? Як прожити з двома хлопцями на злиденну зарплату, та ще яку весь час затримують? Отож.

Вона намагалася заробити де можна. Намагалася навіть працювати двірником, думала, вранці підмітатиме на подвір’ї кооперативу, спеціально знайшла трохи далі від будинку, щоб не ганьбитись, восени ще нічого, справлялася, а в грудні її звільнили. Найняли чоловіка.

Звісно, ​​куди їй вигрібати сніг із її силами? А коли їй ще голова лопату вручила і сказала чистити тротуари від снігу до асфальту, тут Марина вже сама мріяти стала, щоб її вигнали.

Тому що на роботу приходила, хитаючись і там пригрозили, якщо пити не перестане, то швидко знайдуть іншу. Вона від постійного недоїдання була вже синя, напівпрозора, все заощаджувала, все хлопцям, а лопатою махати сили треба.

Потім намагалася пляшки збирати та здавати. Страшно було до жаху. Зібрати ще пів справи, а ось здати…

У приймальний пункт треба було займати чергу, з черги могли запросто викинути. Міг охоронець, який запускав усередину, просто не пустити. Бо не сподобалась і все. Ось востаннє так і сталося.

Маринка раділа, набрала цілу сумку. Ішла і вираховувала, скільки отримає і що на це можна з продуктів купити. Половину Валька-приймальниця точно забракує та не візьме.

Зрозуміло, що потім ці пляшки сама собі здасть і гроші отримає. Але з Валькою не посперечаєшся, інакше зовсім грошей не бачити. Отже, це можна сприймати як прибутковий податок. Вальці теж треба дітей, напевно, годувати. Ну чи себе.

Марина згадала цю Вальку, товсту бабу, з розмальованим обличчям, золотою усмішкою і товстими пальцями у вигляді сосисок, обвішаними золотими масивними кільцями. Так, таку прогодувати важко.

Ну, загалом, і з пляшками їй не пощастило. Востаннє охоронець її просто викинув з черги. Підняв за комір пальто і жбурнув у брудний сніг на дорозі. Просто тому, що вона сказала, що чоловік не стояв у черзі.

– Це ти тут не стояла, – гаркнув охоронець і за секунду Марина з сумкою битої склотари вже лежала на дорозі.

Її об’їжджали машини, невдоволено сигналили, вона не могла встати, коліна та долоні горіли від подряпин, останні колготки були остаточно порвані.

Потім вже вдома вона побачила, що й комір пальта майже відірвався. Ну і все пальто довелося чистити від снігу та бруду. Вона весь вечір плакала, приводячи одяг у порядок, адже вранці на роботу, а в чому іти?

Хлопці злякано стояли поруч, шморгали носом:

– Мамо, мамо, не плач, ми не будемо в тебе їсти просити. Ти тільки не плач.

Маринка не витримала і вже перед сном дістала найпотаємнішу заначку – банку згущеного молока, яку їй свекруха подарувала на день народження і відкрила. Вони їли тоненькі млинці на воді, і старший зітхав:

– Як раніше, – і щасливо жмурився від спогадів.

Він пам’ятав, як було раніше, коли ще був тато і не було перебудови. Мама часто куховарила: пекла пироги з м’ясом, солодкі, з рибою і він ще вибирав, що йому більше подобається.

Маринка знала, що іноді старший син розповідає молодшому, як вони жили тоді. Молодший зачаровано слухав і не вірив, що таке можливо. У його розумінні це була чарівна казка, яку могли тільки вигадати.

Бо як це можна вибирати, що тобі з пирогів не подобається? Дивно те, що вони взагалі є на світі і їх можна їсти скільки влізе!

Маринка вийшла з автобуса та попрямувала до ринку. Ось коли ми розбагатіємо, почала мріяти вона, то продукти купуватимемо лише у магазинах!

Але одразу сама себе зупинила. З чого б вони розбагатіли? Господи, давно треба припинити й думати про такі дурниці. Вона подумки вкотре перерахувала, що може купити сьогодні? Виходила тільки пачка найдешевшого рису та хліб. Тоді залишиться небагато грошей на завтра. Треба збирати… господи, а з чого ж збирати?

Знову мало не розплакалася. З чого збирати пацанам на одяг? Молодший добре, все доношує за старшим, але у старшого вже руки з рукавів куртки стирчать так, що ніякими рукавами светра не сховати та застібається вже важко.

Проходячи між рядами, Марина відволіклася від сумних думок, побачивши в одному яблука. Такі, як у дитинстві, великі, червоні з одного боку, здавалося, вкуси, і вони бризнуть солодким соком.

Вона навіть заплющила очі від цього, згадавши, які яблука іноді привозив її батько з відрядження. Боже, коли ж це було… а її молодший навіть не знає про те, які бувають смачні яблука.

– Скільки коштують? – спитала Марина, не зводячи погляду з яблук.

Чоловік глянув на Марину:
– Двадцять.

– Чому так дешево, – лякаючись, спитала Марина.

– У мене оптово-роздрібний кіоск, – усміхнувся чоловік, – і яблука не такі вже й свіжі, – несподівано сказав він. – Беріть, скину ще трохи.

Марина, як уві сні відкрила гаманець і відрахувала рівно за кілограм, добре обійдуться без хліба сьогодні та збирати вона на куртку почне завтра. А сьогодні у хлопчаків буде свято!

– Дякую, – вона не стрималася і заплакала. – Дуже дякую!

– Приходьте наступного тижня, мандарини будуть зі знижкою. Дітей потішите. У вас скільки хлопців?

– Двоє, – Марина притискала пакет із яблуками та вдихала запах літа, дитинства та втраченого щастя. – Хлопчаки.

– Одна, мабуть, виховуєте, – зітхнув чоловік.

– Свекруха допомагає, але вона зараз хворіє, – Марина не розуміла, чому вона все це розповідає незнайомому чоловіку.

– Ну ось і бабці яблуко тоді, на поправку, – він простяг ще одне яблуко.

Марина нечасто приходила купувати фрукти, але намагалася викроювати на це гроші, згадуючи, яке захоплення яблука викликали у хлопців, як розплакалася свекруха, коли вона принесла їй подарунок.

Купувати вона приходила разом із хлопчиками, щоб вони могли вибрати. Хлопчаки розмовляли з дядьком Сергійком, як вони називали його вже через місяць знайомства, розповідали йому всі свої шкільні та садкові новини.

А він завжди на прощання дарував їм ще щось “для бабусі”, хоча її вже не було в живих.

І тільки через багато років, згадуючи про це, коли старший син, привіз їй цілий ящик яблук у подарунок на Новий рік, вона сказала:

– Знаєш, мені здається, той продавець, пам’ятаєш, у якого ми завжди брали фрукти…

– Дядько Сергій?

– Зрадів син.

– Як не пам’ятати!

– Мені здається, він обманював нас, – задумливо сказала Марина.

– Та чого, мамо! – здивувався син.

– Думаю, він продавав нам це все так дешево собі на збиток, бачачи, які ви голодні і як я рахую свої копійки, щоб купити вам щось. Просто шкодував нас.

– Так, – погодився син. – Я на той час був завжди голодним, як і Вовка. Знаєш, він просто врятував нас! Дав нам надію, особливо Вовчику, що в житті буває не лише чорний хліб та рис.

КІНЕЦЬ.