Віка та Матвій купили дачу в середині серпня. Продавці – літня подружня пара – виїжджали з міста, бо вирішили жити ближче до дітей та онуків.

Цей будиночок одразу сподобався Вікторії: він стояв на околиці села і виглядав дуже акуратно: пофарбований у блакитний колір, з білими лиштвами та віконницями, з невеликою критою верандою та альтанкою у дворі.

Матвієві сподобалося, що на ділянці була лазня. І головне – не було жодних грядок.

– Ми з дружиною не городники, – розповідав господар. – Будинок цей купили десять років тому. Син допоміг відремонтувати – провели газ, встановили септик, дружина посадила квіти.

– Відпочивали тут щоліта. Іноді нам онуків привозили, але рідко – далеко живуть. А зараз самі ось вирішили ближче до них перебратися – квартиру продали, дачу, там житло купуватимемо. А у вас діти є?

– Ні поки, ми тільки минулого року одружилися, – відповіла Віка.

– Будуть, значить. У будинку для сім’ї місце є: кухня, дві кімнати та ще й у мансарді спальня. Розміститеся.

Залишок літа та початок осені Віка та Матвій витратили на те, щоб влаштувати в будинку все так, як їм хотілося.

Навіть тиждень відпустки у вересні тут провели. Взимку приїжджали кілька разів перевірити будинок – добре, що їхати лише сорок кілометрів.

На роботі одна з колег посміялася з Віки:

– Завели сад-город. Вам що – батьківських дач мало?

– А у нас батьки далеко живуть, у моїх свій будинок, їм дача ні до чого, а батьки Матвія – на півночі – там сади, не сади, нічого вирости не встигне, бо літо коротке.

– Та й ми город садити не збираємось. Від колишніх господарів залишилося кілька ягідних кущів та одна яблуня. Нам і вистачить, – відповіла Віка. – Тож житимемо спокійно.

Але в цьому вона трохи помилилась. Спокійного літа їм не вийшло.

Травневі вихідні Віка та Матвій провели на дачі, а коли повернулися до міста, їм зателефонувала тітка Ліза – двоюрідна сестра її мами.

– Вікуля, дитинко, мама сказала, що ви торік дачу купили? – Запитала тітка.

– Так, взяли невеликий будиночок, щоб улітку відпочивати, – відповіла Віка.

– А чи не можна мені трохи у вас пожити? У місті так жарко, у мене від цієї задухи тиск підіймається, – попросила тітка Ліза.

Віка та Матвій порадилися і вирішили не відмовляти літній родичці.

– У нас відпустка тільки в середині липня, нехай поки тітка на дачі поживе.

Наступними вихідними вони перевезли її на дачу з двома валізами.

– Ой, а що це у вас грядки не розкопані?

– Здивувалася родичка.

– А ми й не збираємося нічого садити, – пояснила їй племінниця.

– У нас дача просто для відпочинку.

– Ну, хоч одну маленьку грядку для зелені треба зробити. Давайте я ось тут з краю посаджу трохи кропу і цибульку.

– Добре, – погодився Матвій тільки ось тут із краю, і лише цибуля та кріп.

У неділю ввечері вони поїхали. У наступні вихідні Віку та Матвія запросили на день народження до їхнього спільного друга, і вони на дачу не їздили.

А в понеділок Матвій повідомив дружину, що його відправляють у відрядження на два тижні.

– До самої відпустки. Повернуся, і одразу поїдемо на дачу – відпочиватимемо, – сказав він.

– А я, мабуть, поїду зараз. Інтернет там хороший, яка різниця – з дому працювати, чи з дачі. Тим більше Ніка з дітьми обіцяла на тиждень заїхати. Поспілкуємося з нею, на річку сходимо.

– От і чудово! Діємо за цим планом, – підбив підсумок Матвій.

Чоловік поїхав, Віка зібралася і наступного ж дня зранку поїхала на дачу.

А ось тут на неї чекав сюрприз!

Замість однієї маленької грядки, про яку вони домовилися з тіткою Лізою, Віка побачила десяток. За два тижні тітка розкопала третину ділянки.

– Тітонько Ліза! Що це таке? Ми ж говорили про одну грядку! – Вигукнула Віка.

– Ти нічого не розумієш! Земля не повинна простоювати. Подивися, як у мене все дружно зійшло: ось зелень, ось цибуля та буряк.

– А тут я огірочки висадила, а там – біля паркану – кабачки. Шкода, що в мене ні сил, ні часу не було, а то б я ще рядів зо п’ять картоплі посадила.

– Тітонько Ліза! Жодної картоплі. По-доброму треба вас зараз вигнати звідси. Мені просто шкода вашої праці.

– Але майте на увазі: якщо ваш город збільшиться хоча б на один квадратний сантиметр, ви відразу поїдете в місто і більше ніколи тут не з’явитеся.

Віка зайняла кімнату в мансарді – там було тихіше та спокійніше – а їй для роботи була потрібна саме тиша.

Минуло три дні. Віка працювала, тітка Ліза поралася на грядках – полола, поливала.

А якось увечері Віка почула, що тітка телефоном скаржиться своїй подрузі:

– Ти уявляєш, Вірочка, я цілий день на городі: сама грядки робила, сама саджала, сама доглядаю, а Віка хоч раз мені допомогу запропонувала.

– До обіду зі своїм комп’ютером, а по обіді на річку йде – купається, відпочиває. А я ж їхній город обробляю.

– Так, ти маєш рацію, молодь лінива, не люблять вони працювати. Зате огірки та помідори, які я тут вирощу, напевно захочуть собі залишити. Але я вирішила, що весь урожай собі заберу.

Віка слухала тітку і дивувалась: її пустили на дачу, вона самовільно наробила тут грядок, зіпсувала газон, який їм тепер доведеться відновлювати, і ще про неї, господиню, розповідає всякі гидоти зовсім стороннім людям!

Перше, що хотіла зробити Віка – це вигнати родичку з дачі. Але, як спеціально, саме в цей час їй зателефонувала мама.

– Мамо, ти уявляєш, що тут тітка Ліза творить? – Поскаржилася Віка. Вислухавши дочку, мати сказала:

– Ви даремно взагалі Лізу пустили. Адже вона, як та повзуча трава: сьогодні один кущик, а за кілька днів весь гектар займе.

– Тобі одній із нею не впоратися. Почекай Матвія – він її швидко приструнить. До речі, коли до тебе приїде Ніка?

– Післязавтра. Скоріше б, бо мене ця родичка вже дістала. Ні, ти уявляєш: вона проти нашої волі насаджувала тут все, а тепер ще хоче, щоб я на її грядках працювала! – обурено розповідала Віка.

– Роби висновки, кого запрошувати до себе, а кого не варто.

Ніка – старша сестра Віки – приїхала з двома дітьми: семирічною Настею, та чотирирічним Глібом.

Звичайно, Віка поскаржилася їй на тітку Лізу.

– Не знаю, як дотерпіти до того, як Матвій приїде, – сказала вона.

– А сама вигнати не можеш? – Запитала сестра.

– А за що? Зробити грядку ми їй дозволили. Те, що вона третину ділянки скопала, так запевнятиме, що хотіла, як краще.

– Сказати, що я чула, як вона мене телефоном брудом поливала, стверджуватиме, що я не так зрозуміла. А якщо вона кричати почне, то мені її не перекричати. Тому чекаю на чоловіка.

Але чекати на Матвія не довелося. Тітка Ліза наступного дня сама зробила все, щоб її вигнали.

З нагоди приїзду сестри із племінниками Віка вирішила взяти вихідний. Вранці вони сходили з дітьми на річку, потім зайнялися приготуванням обіду.

Тітка Ліза зайшла на кухню і стала обурюватись:

– Як вам не соромно! Дві здорові кобили бачать, що стара людина під сонцем на городі працює, і хоч би допомогу запропонували! Нахабниці ви безсовісні!

– Тітко Ліза, – повернулася до неї Ніка, – а хто вас змушував усе це тут саджати? Ви самі цього хотіли. То що тепер скаржитесь? Та ще й нахабницями нас обзиваєте!

– Ми вас працювати не змушуємо. Не хочете – не треба. А нас не чіпайте. До того ж не така ви стара і немічна – адже вам ще шістдесяти немає. І сил у вас повно – без трактора, однією лопатою, третину ділянки зорали.

Зіткнувшись із такою відсіччю, тітка, невдоволено бурчачи, вийшла з будинку.

А за пів години з гучним плачем до них прибігла Настя.

– Мамо, мамо! Бабуся мене і Гліба кропивою відшмагала!

На руках і ногах дівчинки просто на очах з’являлися сліди опіку кропивою. Біля ґанку почувся плач Гліба.

Ніка вискочила надвір, підхопила сина на руки.

Поки вона промивала холодною водою та обробляла місця опіків, Настя розповіла, що сталося.

Виявляється, діти підійшли до кущів малини та чорної смородини, на яких дозріли ягоди, і стали їх їсти.

Тітка Ліза, побачивши це, зірвала кілька кущиків кропиви й стала шмагати дітей по голих ногах і руках:

– Ви що це робите, недолугі?! Чи вам ягоди посадили?!

Дізнавшись, у чому річ, Ніка вилетіла на ґанок, де зіткнулася з тіткою:

– Як ви посміли шмагати моїх дітей?

– А що вони в чужому городі без дозволу ягоди рвуть? Не для вас тут посаджено! Ці ягоди мені на варення підуть, а твої безсовісні дітки за тиждень усі общипають. Нехай знають, що не можна брати чуже! – Прокричала у відповідь тітка.

У цей момент на ґанку з’явилася Віка. В руках у неї була сумка тітки Лізи, та два пакети.

– Ось ваші речі, а он там хвіртка! Їдьте звідси, вам тут не раді! – сказала вона.

– Як це їдьте? – обурила тітка Ліза.

– А мій город?

– А де тут ваш город?

– Віка озирнулася на всі боки.

– Щось нічого вашого я тут не бачу.

– А хто все це садив? Думаєш, що мене виженеш, а сама мій урожай собі забереш?

– Мені ваш урожай не потрібний. Але тут ви не залишитеся жодної хвилини. А щодо врожаю – до Матвія. Ось він за чотири дні приїде, з ним і домовляйтеся, як і коли ви свій урожай збиратимете, – сказала Віка.

Тітка Ліза поїхала до міста. Увечері Вікторії зателефонував чоловік – до нього вже дійшли чутки про «ягідну революцію» на дачі. Звісно, тітка Ліза видала родичам свій варіант подій.

Того дня, коли Матвій приїхав, тітка Ліза з двома подругами вже стояла біля хвіртки.

– Отже, так, – сказав він, – робимо все, як домовлялися. Збирайте врожай. Ягоди не чіпайте. Все, що зберете сьогодні, можете забрати з собою. Те, що залишиться, – наше.

– Морква і буряки ще дрібні, їм би ще в землі посидіти, – почала просити тітка Ліза.

– Тоді залишайте, нам знадобиться, – відповів Матвій.

Кілька годин троє жінок збирали буряки, кабачки, гарбуз, огірки. Біля хвіртки вже стояло п’ять великих мішків, коли на машині під’їхав чоловік однієї з жінок, які допомагали тітці Лізі.

Насилу запхнувши мішки в машину, він поїхав.

Жінки пішли на автобусну зупинку.

– Ось і вирощуйте тепер одну траву! – сказала тітка Ліза Вікторії, яка зачиняли за ними хвіртку.

– І вам усього найкращого! Наступного року шукайте для свого городу іншу дачу, – відповіла Віка. Нам такі нахабні “орендарі” не потрібні…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам тітка? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.