– Мамо, кава закінчилася, – телефонує мені в Італію старша донька. – Ну і заодно передай 500 євро, дуже треба.

– Марино, я ж уже попереджала, що не зможу більше вам грошима допомагати, бо маю один задум, – кажу.

– У Вероніки випускний, вона собі вже сукню підшукала, а це не просто, довелося аж у Львів їхати, – пояснює Марина.

– Дівчата, ви розум маєте? Сукня на випускний 500 євро? А як Вероніка надумає заміж виходити, боюсь навіть уявити, скільки буде коштувати її весільне вбрання.

– Мамо, тобі що, шкода для внучки грошей? – з ноткою картання заявила мені Марина.

– Я вважаю, що це занадто дорого. Хочете аж так витрачатися – ваша справа, а у мене грошей нема, – твердо озвучила я свою думку.

Я і справді була ошелешена розмахом. Ну як, сукня за 500 євро? Вона мала бути золотом розшита. Звичайно, що внучку свою я люблю, але це не означає, що я маю ось так бездумно грошима розкидатися.

Дітей у мене двоє, дві дочки: старша – Марина, і молодша Віра. Я стала заробітчанкою, коли вони обидві уже були заміжні.

Сама я давно вдова, дівчата вийшли заміж і з дому порозбігалися, а мені сумно стало, і я вирішила, що поїду в Італію на кілька років, і зароблю собі на пристойну старість.

В Римі була моя сусідка, то через неї я і виїхала, а потім вона мені з першою роботою допомогла, а далі я вже сама.

В Італії плани у мене дещо змінилися. Тут я дуже швидко зрозуміла, що у заробітчанок є своє неписане правило – допомагати спочатку дітям. Тут жінки одна наперед одну розповідають, хто що своїм дітям купив, в основному йшлося про квартири, будинки і машини.

Мої дівчата теж не мали окремого житла, обидві жили з свекрухами в їхніх будинках. Не скажу, що свахи у мене погані, але кому хочеться жити з свекрухою, навіть дуже доброю?

Тому я за прикладом інших, теж вирішила почати з того, що треба купити дочкам по квартирі. Цілих 10 років пішло на це. Але я ні про що не шкодую, бо доньки мої стали господинями у власному домі, і це головне.

Потім я збиралася вже і собі щось відкладати, але дочкам моїм постійно на щось було треба. Минуло ще 5 років мого заробітчанства, а я так нічого собі і не змогла відкласти. По суті, я за 5 років могла ще одну квартиру купити, але виявилося, що ми ці гроші просто розтринькали на дрібниці.

Опам’ятала мене сусідка, яка запитала, чи я вічно збираюся бути заробітчанкою і куди планую повертатися.

І тут я задумалася над її словами. Я за 15 років нічого для себе не пристарала. Впіймала себе на думці, що мій будинок в селі потребує капітального ремонту, щоб там жити. До того ж, я не була впевнена, що хочу жити в селі, бо 15 років жила в квартирах в Римі.

Тому я і прийняла рішення – тепер збирати собі на квартиру. Про що і дочок своїх попередила. Просто я розумію, що маю в запасі максимум 5 років, і все, і за цей час мені таки треба купити собі хоча б однокімнатну квартиру.

Зараз ціни на житло дуже виросли, порівняно з тим часом, коли я дочкам квартири купувала. Тому я не можу як колись грошима розкидатися, мені треба все відкладати, щоб швидше квартиру придбати.

Я дочкам казала, що максимум, на що вони можуть розраховувати, це на каву і макарони, які можу їм передавати, а про гроші доведеться забути.

Нещодавно молодша дочка просила 20 тисяч гривень, казала, що має великий борг за комуналку за зимовий період. То я вже мусіла дати їй ці гроші, бо комуналка – то дуже важливо.

А от за сукню я не готова давати 500 євро. Так я ніколи на квартиру собі не назбираю.

Старша донька на мене образилася, каже, що якщо я молодшій запросто дала 20 тисяч гривень, то вже і їй могла би дати ті 500 євро, які вона просила.

Я їй пояснюю, що це різні речі, комуналку треба заплатити, а без сукні можна обійтися. Але вона каже, що різниці немає – якщо даєш, то треба давати однаково всім.

Для себе я зрозуміла один дуже важливий висновок – скільки б ти дітям не давала, всеодно не вгодиш, і буде мало.

Джерело