– Мамо, годі вигадувати. Тобі нічого серйозного нема. І звідки ми візьмемо такі гроші? Їдь назад в Італію й не морочи собі голову, – сказала мені Ольга, моя донька, навіть не намагаючись приховати роздратування.

– Двісті тисяч гривень – це ж не копійки, – зітхали мої подруги-заробітчанки. – Ніхто тобі таких грошей не позичить.

– Але я ж поверну! Ви ж мене знаєте. Перележу трохи вдома, підлікуюсь, а восени знову в Італію. Це ж навіть не п’ять тисяч євро! До весни точно віддам, – вмовляла я їх.

Вони мене добре знають – усе життя поряд, і ніколи я нікого не підводила. Але коли справа дійшла до грошей, то всі раптово стали «зайняті». Словом, залишилася я сам-на-сам із бідою.

Доньки – ті взагалі, як змовилися. Тільки руку простягай, тільки дай. За сімнадцять років мого заробітчанства вони вже звикли, що мама – це їхній банкомат.

А все почалося з дрібниці. Я приїхала у відпустку, відчула біль у боці, пішла на обстеження. І як грім серед ясного неба – серйозна проблема зі здоров’ям, і треба лікуватися якнайшвидше. Ціна питання – 200 тисяч гривень.

А в мене – лише 400 євро в гаманці. Єдине, що я встигла припрятати від доньок. Бо щойно я ступила на подвір’я, як обидві налетіли на ті гроші, які я привезла. «А скільки? А кому скільки?» – ділили між собою. Хоч і знали, що я привезла небагато – бо зарплату щомісяця їм надсилала.

Було в мене при собі дві зарплати – за травень і червень. Вони ті суми миттєво поділили пополам. Добре, що хоч оці 400 євро я заховала, інакше й їх би не побачила.

– Мамо, та перестань, усе в тебе нормально. Їдь назад, не витрачай дарма гроші, – знову повторила донька.

Легко їй казати – вона молода, а мені вже 64. Як сказав лікар, ця проблема сама собою не мине. Тягнути нікуди – треба діяти.

Від дітей чекати допомоги марно. Та й подруги-заробітчанки не спішать на порятунок. Кажуть, така сума – за велика. А в кого вона є? Хто з наших щось відкладає? Усі або дітям висилають, або в квартири вкладаються. Я теж так жила.

Я довго думала. І коли зрозуміла, що іншого виходу немає, вирішила – продаватиму хату. Здоров’я дорожче.

Донькам я вже по квартирі купила, так що за них спокійна. А собі ще якось невеличку куплю, якщо здоров’я дозволить. Аби тільки вилікуватись.

Почала шукати покупців. Але, щойно доньки дізналися про моє рішення, здійнявся галас.

– Мамо, ти що?! Як ти могла таке вирішити без нас? Це ж наш дім, ми сюди з дітьми приїжджаємо! Це як дача для нас! – обурювались.

Їм, бачте, дачу подавай. А те, що мені лікування потрібне, якось не на першому місці.

Я сама мало не плакала, бо цей дім – то все моє життя. Тут кожна стіна дихає спогадами. Але що робити, коли на кону здоров’я?

– Та ти себе накручуєш! – заспокоювали мене. – Почекай до наступного року, заробиш – тоді й полікуєшся.

А я не хочу чекати. Бо хто знає, чи буде той наступний рік. Це не жарти. І жодна «дача» не вартує мого життя.

От і вирішила я: продаю хату. А що б ви зробили на моєму місці? Це правильне рішення?