-Мамо, де у нас праска? – спитав Степан і розгублено застиг посеред кімнати.

-Навіщо вона тобі? – здивувалася мама.

-Треба. Я хочу попрасувати костюм.

-Костюм? – ще більше здивувалася мама.

-Так, строгий чорний костюм, що висить у нас в коморі. Де праска? Мені треба якнайшвидше!

-Чому?!

-Тому що через годину в мене важлива зустріч.

-Он як… Тоді я сама попрасую, – сказала мама і, нарешті, полізла в шафу по праску.

Вона вже почала здогадуватись, що відбувається щось недобре.

-Ні, я сам, – вперто заперечив син.

-Чому?

-Тому що ти обов’язково зробиш у ньому дірку.

-Степане, ти що таке кажеш? – мама з підозрою дивилася на сина. – Ти сам коли останній раз брав праску в руки?

-Мамо, дай мені її! – син забрав праску з рук матері, встромив шнур в розетку, і поліз у комору. – Я знаю, що я говорю. Як тільки я збираюся на зустріч з нею, ти ніби спеціально псуєш мій одяг. Сьогодні я ризикувати не буду.

-Так… – мама з підозрою подивилася на сина. – Судячи з твоїх нервів, ти знову йдеш на побачення з нею? З цією своєю фіфою?

-Так, мамо. Говори про неї, що хочеш, але сьогодні я знову зроблю їй пропозицію.

-Степане, тобі рано одружуватися! – підвищила голос мама.

-Двадцять п’ять років – це не рано!

-Ні, рано! Тим паче на цій фіфі. Своїми примхами вона тебе зовсім доведе!

-Мамо, не втручатися в моє життя. Я все вирішив.

-Ти вирішив, а весілля доведеться робити мені?

-Якщо вона погодиться, весілля буде на мої гроші.

-Так? – застигла від несподіванки мама. – У тебе є свої гроші? Звідки?

-Я відкладаю вже два роки. Тож можеш не переживати за свої заощадження.

-Ну, тільки якщо так… – мама невдоволено зітхнула. – Але все одно моє материнське серце відчуває, що в тебе з нею нічого не вийде.

-Мамо! – Син став швидко рухати праскою по штанах. – Благаю тебе, нічого більше не кажи! Нічого не говори, і навіть не думай у цей бік. Просто, прийми все як є. Благаю тебе.

-Добре, – кивнула головою покірно мама. – Роби, як знаєш. Але знай, що мама тебе попереджала.

Через п’ять хвилин Степан, одягнений як наречений, урочисто вийшов з дому, а ще через кілька хвилин він, розгублений, знову з’явився на порозі. Тримаючи в руках знятий піджак, Степан обурено закричав:

-Мама! Ну, я тебе просив!

-Що таке, Степане? – здивувалася мама.

-Я просив тебе навіть не думати! Але ти думала і ось що вийшло!

Син показав матері комір піджака, на якому красувалася величезна біло-жовта пляма від голубиного посліду.

-Не встиг я вийти з під’їзду, як оце… Зверху… І що мені тепер робити? Чому я не маю другого костюма? Ще трохи, і я запізнюся. А якщо я запізнюся, вона знову скаже «ні». Допоможи мені, мамо.

-Як що, то одразу допоможи, а якщо нічого, то навіть про це не думай? – мама ображено подивилася на сина. – Неси сюди оцет…

Степан кинувся нам кухню, і через мить з’явився з оцтом в руці.

Мама, невдоволено надувши щоки, почала відтирати пляму з піджака сина,

-Мамо, про що ти зараз думаєш? – раптом запитав Степан. – Знову про це?

-Я думаю, Степане, що коли птахи отак потрапляють на людей, то це до грошей. Але цього разу, здається, все станеться навпаки…

-Чому?!

-Тому що весілля, це завжди великі витрати. Все.

Мама простягла синові чистий піджак.

-Одягай, і йди до своєї фіфи.

-Але тепер піджак пахне оцтом.

-Зате він не пахне послідом.

Через півгодини син знову з’явився на порозі і знову осудливо глянув на матір.

-Що сталося цього разу? – запитала мама. – Ти спізнився на зустріч?

-Ні, мамо, – сумно відповів син. – Але твоя пташка мала рацію.

-Яка ще моя пташка?

-А та сама, що сходила на мій костюм. Це справді виявилося до грошей.

-Що? – мама зробила здивовані очі. – Невже у твоєї фіфи є посаг?

-Мамо, у неї дуже велике посаг, – простогнав Степан. – Але вона знову мені відмовила.

-Тоді до чого тут пташка? – розгубилася мама.

-Виходить, що я заощадив на власному весіллі, мамо. О, який я нещасний…

І Степан гірко заплакав…

КІНЕЦЬ.