У моєї бабусі залишились тільки я, тобто онучка, та моя мама – її донька. Остання донька, яка залишилась із поміж п’яти сестер.

Так, життя сувора штука. Воно тече у власному темпі, йому абсолютно все одно, які в тебе плани на сьогодні чи на завтра. Для багатьох завтра може й не настати, а сьогодні стати вічністю.

Я впевнилась в цьому на особистому досвіді та не бажаю нікому пережити щось хоч трішечки подібне на мою історію.

Зараз із бабусею спілкуюсь тільки я. Та дуже корю маму, що вона не робила того ж самого.

Ми залишились втрьох, як можна ігнорувати існування одне одного?!

– Доню, ти не розумієш.

Ми із твоєю бабусею тільки більше болю завдаємо одне одному коли бачимось.

От і все. Зиску із цього нікому немає. Так, я сама прекрасно розумію, в якій ми ситуації, то поки що тільки так. Я поки не можу переступити поріг її будинку. Мені ще болить. Гадаю, якщо вона мені не дзвонить, то має такі ж само почуття.

– Мамо, чому елементарні речі вам обом маю пояснювати я?!

Та, хто на вас двох і третини життя не прожила!

Мали б совість та трохи розуму!

На мої слова мама тільки пирхнула. Бабуся також не хоче слухати моїх слів. Як вони мені говорять “Я меншою бути не збираюсь!”.От й кінець розмови.

Ну то нехай самі й розбираються.

Ніби мені найбільше треба. Я гарно спілкуюсь і з мамою і з бабцею. Люблю їх також однаково. Влітку для мене немає кращого як поїхати в село на два місяці жити. Річка, повні дерева вишень та яблук. А чого вартують тільки абрикоси та полуниця просто із грядки. Обтер зайву землю чи пісок об шорти, з’їв – ото саме те відчуття райської насолоди. Колись мама теж так думала.

Колись ми разом із татом та тітками збирались на вихідних вдома у бабусі, дідуся свого я вже й не пам’ятаю геть. Його не стало, коли я була ше геть маленькою.

Ми сідали за великий стіл, готували всі разом вечерю.

Жінки нарізали салати, робили канапки, а чоловіки займались мангалом та шашликом. Смак досі пам’ятаю. Така вже смакота!

Та після того, як після чергових вихідних в будинку пів родини отруїлось чадним газом їздити до бабусі вже просто майже не було кому.За одну ніч життя змінилось кардинально. Навіть не знаю яким чудом, та ми втрьох все ж таки змогли вичухатись від тієї гидоти.

Мабуть, врятувало те, що ми біля дверей спали, де хоч трішки протягом свіже повітря заходило.

Так, я більше як впевнена, що мама сумує за бабусею. Та й бабуся за мамою.Як не крути, та вони донька та мама. Я навіть не уявляю, аби я з легкістю могла розірвати з рідними всі зв’язки та вдавати, ніби мене не турбує їх доля. Врешті, мама ж сама купила телефон для бабусі.

Не турбувало б її яку неї справи, то вона навіть не подумала б таке робити. Інколи мене відправляє в село із валізою продуктів та ліків, аби старенька не носила сама важкі сумки та не витрачала пенсію. Мама турбується про свою маму. Та певно, та подія засіла глибоко в її душу, та вона не може так просто повернутись на місце трагедії.

Навіть не уявляю, як бабусі самій жити в тому великому будинку. І взагалі, як місце причетне до людини? Найбільше, що я щось не знаю. Та в будь-якому випадку, не бачу причин, аби не спілкуватися із останніми рідними людьми на білому світі.

Час дуже швидкоплинний, та ми не знаємо, що чекає нас у завтрашньому дні. Навіщо ж витрачати такі дорогоцінні хвилини на сварки та образи?

Так само мені геть не зрозуміло, чому мама не забере бабусю до нашого дому? кімнату вільну ми маємо. Маємо й простору кухню – дві господині точно розминуться. А хату, якщо вона вже така злощасна – продати.

Всім би вигода та спокій був. Коли я висловила цю ідею мамі, вона ніби й задумалась, та потім відмахнулась від моєї ідеї. От як зрозуміти цих дорослих?! Інколи поводяться гірше за дітей!

КІНЕЦЬ.