Гуркіт, що донісся з кімнати, змусив Тетяну Андріївну кинутися туди, мов на пожежу. Серце її стиснулося від тривоги — чи не сталося чого з Валерієм Івановичем? Він же шкутильгає, і будь-який різкий біль може стати для нього справжнім випробуванням.

— Чого примчала, все в мене нормально, — грубувато пробурчав Валерій Іванович, побачивши дружину.

Він вмощувався в крісло біля телевізора, прилаштовуючи хвору ногу на пуфик. Потім, сердито глянувши на Тетяну Андріївну, продовжив:

— Отак і будемо самі завжди з дачними справами поратися. Від дітей допомоги, як я подивлюся, не дочекаєшся? А це все ти, Таню, винна. З чого це ти взяла, що не треба показувати, що нам уже важко самим на дачі траву косити, та й дрова завтра привезуть, їх скласти треба.

А я вже сьогодні нагарувався, поки траву косив, ти ж кажеш, що ми ще молоді! От у зятя нашого любимого батько не соромиться, каже, що не може і не робить нічого. Олексій до нього й гасає, а до нас ніби й не обов’язково!

Валерій Іванович увімкнув телевізор, насупився і почав дивитися новини.

Тетяна Андріївна сіла поруч на диван. Вона знала свого чоловіка — побурчить, побурчить, перепочине, та й перестане бубоніти.

Так воно і вийшло.

Подивившись новини і добряче насваривши винуватих, Валерій Іванович повернувся до дружини:

— А що, онучка наша школу добре закінчила, а ми їй навіть нічого не подарували?

— Та ти ж сам, Валера, сказав, що вона могла б і краще школу закінчити, — нагадала Тетяна Андріївна.

— Та нормально, це я так. Даринка наша розумниця, бач, на заочний пішла вчитися. Я, каже, діду, працюватиму, не хочу на шиї в батьків сидіти! Молодчина дівча, вся в мене!

Валерій Іванович уже теплим поглядом подивився на дружину.

— Ти не ображайся, Таню, що бурчав на тебе, втомився трохи. А що там наш з тобою блог про город, приніс нам копійку?

— Та назбиралося трошки, — обрадувала чоловіка Тетяна Андріївна.

— То треба Даринці дати, нехай купить собі щось. Вона ж на роботу має гарно вбиратися, доросла вже!

По телевізору почалася спортивна програма, і Валерій Іванович пожвавішав.

Згадав про молодшого онука, той футболом займався, давно м’яч новий хотів.

— Треба й Іванкові також щось подарувати, нехай голи забиває. Я теж раніше у футбол ганяв, та й зараз, якби нога не підвела, я б їм показав клас!

— Та ти в мене молодий ще, — обняла Тетяна Андріївна чоловіка.

Знала, що чоловік переживає, що підвів її, нога в нього сильно болить, але він, як і раніше, намагається найважчі справи на себе брати, ось і злиться, сам не знає, на кого. На життя, напевно.

Так вони й сиділи довго-довго обійнявшись, та фільм якийсь старий про кохання дивилися.

А на ранок раптом діти нагрянули з онуками.

— Мамо, батьку, ми цього разу до вас вирішили поїхати, — донька стала розбирати сумки, які зять з машини приніс. А там і м’ясо на шашлики, і солодощі, і риба червона.

— Що це за свято таке, я щось забув? — здивувався Валерій Іванович.

Настя одразу ж з запалом стала пояснювати:

— Та Льошка на своїх учора розсердився. Батько його вважає, що тільки до нього треба їздити й допомагати, а сам розлінився і взагалі нічого не хоче! Мати його каже, батько ходить у брудному взутті по хаті, нічого не робить, а ледь що — він втомився.

Я їм про вас багато разів розповідала, що мої батьки теж у віці, але самі справляються. І справи всі самі роблять, і навіть трохи підробляють, блог ведуть.

І не скиглять, не просять нічого, а свекор одразу став сперечатися, що, напевно, у вас не болить нічого, як у нього, і що взагалі він просто невдаха.

Хотів роботу знайти підходящу, та не знайшов. А я й подумала, що і в тебе, тату, нога болить, а ти не скаржишся, та й у мами теж здоров’я не залізне. Ось ми й вирішили до вас приїхати допомогти, а то якось нечесно виходить.

За вихідні Валерій Іванович із зятем стільки справ переробив, що сам, мабуть, півмісяця б порався. І колеса на машині поміняли, і масло, і всі фільтри.

Вони й у гаражі розібралися, Валерій Іванович давно збирався, та все руки не доходили. І грядки Льошка миттю скопав. А коли дрова привезли, Настя з Олексієм та з Даринкою й Іванком їх вмить склали до дровітні — ось що значить молодість!

До обіду Настя м’ясо і гриби замаринувала, Олексій їх на шампури нанизав і пішов до мангала смажити. Невдовзі по ділянці поплив апетитний аромат шашлику.

А онучка Даринка швидко салатик з огірків і помідорів спорудила, хліба порізала — і обід готовий!

— Ось це діти й онуки, ось це влаштували свято! — задоволено усміхався Валерій Іванович. У нього навіть нога майже не боліла від гарного настрою.

Життя, що дарує сенс

Та ще Настя підійшла, обійняла його за плечі й тихо сказала:

— Тату, ти не думай, якщо тобі треба грошей на операцію, ми вам одразу допоможемо. Ти ж іще молодий, тату, треба тобі ногу підлікувати, хочеш я з тобою разом до клініки поїду?

Валерій Іванович аж мало не розчулився.

Він завжди пишався своєю донькою, але зараз його переповнювала особлива вдячність. Дарма він погано про них думав, просто донька ними пишається й поважає, що вони сильні духом і допомоги не просять…

Коли діти й онуки від’їжджали, дід від душі розцілував доньку, зятеві руку потиснув, а онукам грошенят дав, як і намітили.

— Даринці на обновки, а Іванкові на новий м’яч.

— Спасибі, діду, — обійняла його онучка.

А Іванко здивувався: — Діду, ти крутий, звідки у вас, ви ж на пенсії?

— Ми з бабусею блог ведемо, як ми з котами живемо на дачі, що садимо і як з труднощами справляємося. І всякі там лайфхаки показуємо, — пояснив Валерій Іванович, підморгуючи онукові.

Онуки просто отетеріли від захвату. Даринка одразу дістала ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, телефон і почала шукати блог діда й бабусі.

— Бабусю, діду, та ви ж у нас особливі, не старі, і навіть всякі лайфхаки знаєте, нам нові покажете? — захоплено сказала Даринка, показуючи всім екран з їхнім блогом.

Після від’їзду доньки, зятя й онуків Валерій Іванович увесь вечір був у піднесеному настрої. Потім до дружини підійшов, обійняв її:

— Ні, все ж таки правильно ми робимо, гарний приклад подаємо. Чула, як Олексійко нашій Насті сказав: — Коли ми на пенсію підемо, я теж хочу жити, як твої батьки. Не скисати, нудьзі не піддаватися, і любити одне одного!

Валерій Іванович обійняв дружину й шепнув їй:

— І від того, як на нас діти дивилися, я зрозумів, що мені теж більше подобається до останнього жити так, ніби в мене нічого не болить і мені багато що хоч би що. Ні до чого ганьбитися і на старість скаржитися. Від цього ми себе з тобою молодшими не відчуємо.

А на наших дітей гріх скаржитися. Вони руку на пульсі тримають, бач, прискакали, допомогли в усьому. Тепер я впевнений, що якщо що, вони нас не залишать. Але сподіваюся, до цього ще дуже далеко!

***

Коли читаєш такі історії, мимоволі задумуєшся: чи не занадто часто ми самі заганяємо себе в кут, вважаючи, що “вже не ті”?

І чи завжди треба показувати свою слабкість, щоб отримати допомогу?

Може, краще подавати приклад, жити на повні груди, і тоді й близькі самі прийдуть на виручку, бо бачитимуть не “старість”, а силу духу?

Як ви гадаєте, що важливіше у стосунках із дітьми — прямо просити про підтримку чи надихати власним прикладом?