– Мамо! Але ж ви обіцяли бабусі!

– Хто обіцяв? Ми? Не було такого! Ти дівчинка велика, живи самостійно, вистачить милостей чекати. Бабусі ми там щось обіцяли…

– Ти тоді просто була маленька, переплутала все, бо не правильно зрозуміла, – пробурчала мати.

Але Дарина так не думала. Вона все добре пам’ятала, адже їй тоді було вже одинадцять років…

– Ось, – казала бабуся, Ганна Василівна, – ти моя улюблена внучечка, єдина. Поїхали у крамницю, виберемо тобі на день народження подарунок. І цукерок купимо.

– Яких захочеш! Дарина посміхалася та обіймала бабусю. Вона її дуже любила і коли бабуся приїжджала в гості, то для Дарини це було справжнє свято.

Вони поїхали у крамницю «Дитячий світ», та обрали шикарну ляльку. Дарина знала, що мама обов’язково лаятиметься на неї за це.

Скаже, що вона «пограбувала» бабусю, у якої маленька пенсія, а Дарина вже велика і повинна розуміти, що не можна вимагати з бабусі такі дорогі подарунки. Але Дарина ж не вимагала!

Вона бачила, як бабусі було приємно її порадувати. І навіть самій бабусі вибір іграшки приносив величезну радість. Бабуся любила ляльки.

У неї була величезна колекція порцелянових ляльок і, попри невелику пенсію, вона намагалася її регулярно поповнювати.

Вона дивилася оголошення про продаж вживаних ляльок, зв’язувалася з продавцями й іноді навіть не лінувалася далеко їхати електричкою, потім блукати невідомим містом, аби придбати черговий раритет.

А ще у бабусі була улюблена велика лялька, не порцелянова, звичайна. Для неї Ганна Василівна купувала одяг, він був такого ж розміру, що і речі для малюків, гарні капелюшки, туфельки.

Вона навіть хотіла придбати їй дитяче крісло, щоб лялька Оля могла в ньому сидіти вдома.

Цукерки в крамниці Дарина обрала недорогі, батончики, бо сильно любила їх. Але бабуся їй не повірила. Вона вирішила, що онука захотіла заощадити.

– Ти що, справді їх хочеш?!

– Дивувалася бабуся.

– Вони ж дешеві! Я думала «Червоний мак» купити тобі, чи «Білочку»… Або «Пташине молоко» купімо?

– Ні, бабусю, – усміхалася Дарина.

– Я хочу батончики!

– Ну гаразд, дівчинко моя, купимо їх, – зітхнула бабуся і дістала гаманець.

За святковим столом, за яким, окрім бабусі, сиділа Дарина та її батьки, Ганна Василівна оголосила, що хотіла б свою квартиру переписати на улюблену онучку.

– М… мамо… Не будемо про це поки що говорити, – нервово посміхнулася мама Дарини, Софія.

– Дарина поки що неповнолітня, наслідувати нічого не може.

– Потім, коли їй виповниться вісімнадцять, тоді й поговоримо. Вона єдина наша дочка, їй і так все дістанеться. Все майно.

Батько мовчав. А Дарина взагалі не прислухалася до розмови. Квартири… майно … Вона ще не розуміла цього.

Вона була рада своїй кімнаті у батьківській квартирі, подарункам батьків, ляльці, подарованій бабусею, та торту з тістечками. Все було чудово.

А ще Дарина тоді мріяла стати співачкою, це теж цікавило її думки, їй дуже подобалося співати. На шкільних святах її запрошували виконувати пісні про школу, новий рік.

У неї добре виходило і колись вона планувала займатися цим професійно. Але ж знову таки, це було так не скоро, а зараз…

– Ну, гаразд, – усміхнулася бабуся і погладила Дарину, яка не випускала з рук ляльку, по голові.

– Нехай буде так.

– Нехай тобі квартира у вісімнадцять років дістанеться. Хоча я в цьому нічого не тямлю. Треба б із юристом порадитись, що він скаже.

– Та що він скаже? – махнула рукою Софія.

– Теж саме, що й ми!

– Можливо, – усміхнулася бабуся.

– Але така моя воля: квартира Даринці, моїй розумниці!

Софія якось дивно подивилася на Дарину, але нічого не сказала.

Порадитись із юристом Ганна Василівна не встигла. За пів року її не стало.

Ще через пів року мама Дарини вступила у спадок. Переоформляти квартиру на Дарину ніхто не став. Про це навіть не заходило.

– Маленька ще про такі речі думати, – заявила мати, коли Дарина одного разу спитала про квартиру. Бабуся їй багато разів повторювала, що вона буде її.

Але Дарина питала, мовляв, як це її, якщо вона бабусина? Бабуся зітхала і відповідала, що колись її не стане і тоді…

Дарина плакала і просила бабусю про такі речі не казати. Вона відмовлялася розуміти такі сумні речі. “Це життя”, – говорила бабуся.

І ось одного разу, вже коли коханої бабусі не стало, Дарина запитала матір:

– А що із квартирою?

– Яка меркантильна наша дочка, – посміхнулася Софія, запрошуючи батька взяти участь у розмові. – У дванадцять років я в’язала гачком серветки, й ні про яке майно навіть думати не думала!

– Софія! – дорікнув дружині Артем.

– Дівчинка просто спитала.

– Просто, та не просто! – пробурчала мати.

– Квартира моя! Тому що я в матері єдина дочка, от і дісталося мені все, зрозуміло?!

– Але ж бабуся казала…

– Почала дівчинка.

– Я ж говорю, меркантильна! – ще раз повторила Софія.

– Не хвилюйся, все твоє буде. Ти ж у нас також єдина дочка. А поки що мешканці там живуть.

– Здаємо за копійки, тільки, щоб не утратно було за неї платити. Іди он, папугу погодуй, розумниця. От станеш дорослою, тоді й поговоримо про майно. Це ж треба, га?

Дарина слухняно пішла до клітки з папугою і почала виймати годівницю. Вона чула, що батько з матір’ю все ще обговорювали квартиру, оренду та інші питання. Звісно, вона у цьому нічого не розуміла.

– Мамо, а ляльки? – згадавши, спитала вона.

– Ляльки продали всі одній бабці-колекціонерці. Такій же божевільній, пробач Господи… – відповіла мама.

Дарині стало сумно. Вона так любила розглядати порцелянових красунь бабусі. І сама бабуся прямо перетворювалася, дивлячись на них.

Обличчя її світлішало, очі блищали й вона мов молодшала. Напевно, вона не хотіла, щоб цих ляльок комусь продавали… “Ех, мамо”, – подумала Дарина.

– А Олю? Теж продали?

– Олю? Яку Олю? Аааа … Ляльку цю гігантську! Так. Та сама бабуся забрала. Каже, для своєї внучки, — відповіла мати.

Закінчила Дарина школу, вступила до інституту, відучилася. Знайшла роботу. Щоправда, ніяк з музикою не пов’язану, бо співачкою бути їй давно розхотілося, але теж дуже гарну та грошову.

Їй у всьому щастило. Іноді вона думала, що бабуся на небесах, як добрий ангел, допомагає їй. Дарині дуже її не вистачало. Вона часто подумки говорила з нею, розповідала про успіхи чи проблеми, радилася з нею.

З батьками у Дарини не склалося таких теплих стосунків. Вони були дуже суворі та вимогливі, сильно тиснули на Дарину, контролювали, нав’язували свою думку, особливо матір.

Навіть у двадцятирічному віці Дарина жила, наче десятирічна дитина. Режим дня, щоденний звіт про те, куди ходила, з ким була і що робила. Потім купа моралі та порад, як це треба було зробити правильно. І так щодня.

– Мамо … Я хотіла б жити окремо, – несміливо заявляла Дарина.

– А я що? Винаймай квартиру, та живи! Гроші свої маєш…

– А квартира? Бабусина квартира?

– А що квартира? Ми її здаємо, ти забула? Термін оренди – рік. Тільки оформили он у п’ятницю.

– Але ж, бабуся хотіла…

– Бабуся багато чого хотіла… А чи в собі вона була? Згадати хоча б це безглузде захоплення ляльками! І взагалі…

– Мамо, я пам’ятаю. Я добре пам’ятаю, як вона хотіла оформити на мене квартиру. Ти сказала, що мені нема вісімнадцяти. І тоді не можна було. Я не розумію цього…

– От і не лізь!

– Я не розумію цього, – знову промовила Дарина. – Але моя подруга, яка закінчила юридичний сказала, що нісенітниця все це, ось!

– Оформити можна було! Ви збили бабусю з пантелику, користуючись її юридичною безграмотністю та добротою! А тепер…

– Ох, як ти заговорила! Подруга у неї… У квартирі ремонт потрібен, зрозуміло? Накопичуй, поки що! Закінчиться термін оренди, люди з’їдуть, – їдь, та живи. Сама буду рада. Бач, мати їй не догодила!

Мама ще довго бурчала і лаялася, а Дарина думала про те, що думка в принципі не погана. І на ремонт справді варто накопичити.

Та й взагалі варто накопичити грошей для того, щоб жити окремо, самостійно. «Добре, ще рік мине, і там подивимося», – вирішила дівчина.

Минув рік. За ним другий. Оренда все продовжувалася. Дарині постійно пояснювали, що перед людьми, мовляв, незручно. Їм обіцяно було, що вони довго житимуть в цій квартирі, і раптом так їх підвести.

– Там дитина маленька тільки на світ з’явилася. Я їх на вулицю вижену, чи що? – Запитувала мати.

Тоді Дарина дізналася, що здають квартиру батьки зовсім не за копійки, як колись казали, а за дуже пристойну суму.

Ось тому й мели вони хвостом перед тими людьми, що готові були платити такі гроші, за скромне житло, яке потребує ремонту. Але їх все влаштовувало, начебто їм було близько добиратися до роботи.

– Вони й ремонт там зробили. І взагалі, дівчинко моя, з чого це цю квартиру тобі дарувати? Ми ж дохід втратимо. Ти можеш викупити її у нас. Ми ж рідні люди, умови будуть не жорсткі, – розстрочка. Без відсотків.

Дарина не знайшлася, що сказати.

Наступного дня вона переїхала до свого молодого чоловіка. Так. Попри жорсткий контроль з боку батьків, він у неї таки з’явився.

Вона не могла і не хотіла більше перебувати вдома.

А потім відбулися події, що начисто перевернули все з ніг на голову. У матері Дарини виявилася серйозна недуга.

Вона злякалася, кинулася лікарями, і їй стало не до квартири. Дарина теж хвилювалася за матір, не зважаючи ні на що.

– Доню… Поїхали, оформимо квартиру на тебе, – раптом сказала Софія телефоном.

Дарина дуже здивувалася. Вона регулярно дзвонила матері. Розмовляли вони сухо. Дарина просто справлялася про її самопочуття.

І нещодавно, два дні тому, вони спілкувалися, і мати сказала, що стан її поки що без змін. І, напевно, буде потрібне оперативне втручання. Ні про яке переоформлення не йшлося.

– Приїжджай. Будь ласка. Нам треба поговорити, – сказала Софія. У неї тремтів голос.

Дарина відразу зібралася і приїхала. Мати була не схожа на себе. Вона виглядала зовсім зламаною.

– Я так переживаю… – сказала вона. – Я … я багато думала… Де я тільки не була. У ворожок, у бабок, навіть у священника була. Усі твердять в один голос, що треба покаятися. І ось.

– Я винна і перед тобою, і перед матір’ю, що не виконала її волі. Я скрізь винна. І ця болячка. Напевно, Бог послав її мені, щоб навчити. Ну, правда. Не віриш?

– Звісно, я ж бачу! Я завжди була жорстка, а тут розлютилася зовсім, але ж, доню! З болячками не жартують. А у мене все серйозно. Загалом, поки я можу, поїхали, оформимо все, і душа моя буде спокійна.

Дарина сиділа, мовчала і плакала. У душі у неї була просто буря почуттів. Їй було шкода матір, було прикро за себе і за бабусю і за всіх, кого ось так от «кидають» найрідніші люди. А потім каються.

Вони таки поїхали. І оформили. І термін оренди, як за помахом чарівної палички скінчився просто у потрібний час.

Дарина навіть не здивувалася, дізнавшись, що там уже давно жили не ті люди, які довго винаймали, майже кожні три місяці там мінялися мешканці. І квартира справді вимагала ремонту.

– Вибач, доню! Ми… я вчинила не чесно. Батько тут ні до чого. Це все я одна винна. Мені й відповідати.

Дарина обійняла матір, але все ж простити було важко. Просто шкода її було. Дуже.

– А мені мати наснилася, – сказала Софія Дарині після оперативного втручання. – Вона посміхалась і сказала, що все буде добре.

– Лікар теж так каже, – підтвердила Дарина.

– Ти ще ображаєшся на мене? – промовила мати. Вона була ще дуже слабка.

– Ну, може, трохи, – відповіла Дарина і посміхнулася крізь сльози. – А знаєш, ми з моїм хлопцем уже затіяли ремонт у бабусиній квартирі.

– Ну й молодці, – сказала мати й теж посміхнулася. – Познайомиш нас із ним? Ось вийду з лікарні, й приходьте до нас із батьком у гості!

– Звісно. Ти тільки одужуй, – сказала Дарина і взяла матір за руку. Вона подумала про те, що треба все ж таки пробачити матері. Адже все добре!

– Ми тобі на весілля грошики подаруємо, – раптом сказала Софія. – З тих грошей, що капали з оренди, ми добре накопичили! Не дарма, все-таки ми її здавали, не дарма.

– Я шкодую тільки про ті слова, що я сказала тобі про квартиру. Зараз мені здається, я б ніколи так не вчинила.

Дарина сумно дивилася на матір і думала про те, що життя – воно все розсудить. І розставить на свої місця…

А ви що думаєте з цього приводу?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.