— Мамо, а якщо я не зможу давати тобі 30 тисяч?

— Зможеш! Просто доведеться трохи менше витрачати на себе і дитину!

Моя мама ще зовсім молода. Щойно-щойно вийшла на пенсію. І хоче тепер жити для себе. Я ж не проти. Я навпаки тільки за. Але справа в тому, що моя мама вважає, що вона має це робити за мій рахунок.

Мені 32 роки. У мене є бізнес. І донечка. З чоловіком я розлучена.

Кілька днів тому мама прийшла до мене і сказала, що оскільки вона вийшла на пенсію, працювати вона більше не збирається. А я її маю утримувати, оскільки вона мене виростила, забезпечувала в дитинстві. І аж до того часу, поки я не стала на ноги.

Мама хоче, щоб я їй на місяць давала 30 тисяч гривень. На додаток до її пенсії у 5 тисяч гривень. І тоді вона буде себе почувати комфортно.

Буде подорожувати, слідкувати за собою. Можливо, влаштує своє особисте життя, коли приведе в порядок свою зовнішність, фігуру і так далі.

Я дивилася на маму й не знала, що сказати. Вона була така впевнена у своїй правоті, така спокійна. Ніби це само собою зрозуміло — що я маю її забезпечувати.

— Мамо, але це велика сума, — несміливо почала я.

— Велика для кого? Для тебе? — мама звела брови. — Ти добре заробляєш, ти можеш собі це дозволити.

— Але в мене дитина. Я теж хочу відпочивати, подорожувати. Я не кажу, що не хочу тобі допомагати, але не такою сумою. 30 тисяч гривень – це все таки забагато!

— Але що? — перебила мене мама. — Ти мені зобов’язана! Я тебе ростила, відмовляла собі в усьому, щоб усім тебе забезпечити! Ти думаєш, мені хтось допомагав?

Я мовчала. Це був безпрограшний аргумент. Мама справді вклала в мене багато сил і ресурсів. Але ж і я зараз сама виховую доньку, і мені ніхто не допомагає!

— Мам, ну подивись на це з іншого боку, — я спробувала бути максимально спокійною. — Ти хочеш, щоб я щомісяця віддавала тобі суму, яка дозволяла б тобі жити на широку ногу.

— Це не широка нога! Це нормальне життя для жінки мого віку! Чому я маю на старості економити на собі?

Я відчула, як у мені здіймається буря. “На старості”, ніби їй не 55, а всі 85!

— Мам, ну давай чесно. Ти можеш працювати?

— Можу. Але не хочу! — вона зітхнула. — Доню, ти ж не хочеш, щоб я йшла працювати прибиральницею чи продавчинею?

— Тобто виходить, що я маю оплачувати тобі відпочинок, бо ти не хочеш працювати?

— А хто, як не ти?

І ось тут я зависла. Вона справді не бачила проблеми в тому, що фактично хоче сісти мені на шию. В її очах це було цілком нормальним.

— Мамо, а якщо я не зможу давати тобі 30 тисяч?

— Зможеш! Просто доведеться трохи менше витрачати на себе!

Мене вразила її впевненість. Я не могла зрозуміти: вона жартує чи справді так думає?

Я багато думала над цим після нашої розмови. З одного боку, я справді вдячна мамі за все, що вона для мене зробила. Але з іншого — чи повинна я тепер віддавати їй третину свого доходу тільки тому, що вона хоче гарно жити?

Я б із радістю допомагала їй, але в розумних межах. Чому вона не розглядає варіант знайти якусь роботу, яка їй подобається? Чому не шукає способів додаткового доходу?

А найгірше, що мама тепер дивиться на мене як на ворога. Вона навіть натякала, що я “жадібна” і “невдячна”. Це було дуже неприємно чути.

Я не знаю, як правильно вчинити. Відмовити чітко і повністю? Запропонувати меншу суму? Чи якось по-іншому пояснити мамі, що моє життя — це не її банківський рахунок?

Як би ви вчинили на моєму місці? Мені справді потрібна порада.

Джерело