Ельвіра не вірила у родинне прокляття, вважала це вигадками своєї прабабусі.

І думала, що вже у неї такого не трапиться ні за що. Однак трапилося.

Всі жінки в їхній родині рано втрачали чоловіків…

… Син Ельвіри Степанівни виріс красенем. Половина їхнього невеликого містечка знала і саму Ельвіру, і її сина.

Вона була вчителем початкових класів у місцевій школі, а матір Ельвіри, Галину Дмитрівну, взагалі знало все місто. Тому що колись вона була директором тієї ж школи. Але жінку здоров’я підвело…

Ельвірочка втратила матір, коли їй було двадцять. Вона вчилася в педагогічному, мріяла, як і мама, навчати дітей.

Директором, замість Галини Дмитрівни, стала Зінаїда Михайлівна, вчитель хімії: представницька дама поважного віку, яка знала і пам’ятала багато поколінь і директорів, і учнів цієї школи.

До неї і прийшла влаштовуватися на роботу молоденька Ельвірочка після закінчення інституту.

Там же, в школі, Ельвіра зустріла свого майбутнього чоловіка.

Вчитель біології, симпатичний веселий чоловік, на якого вся незаміжня частина жіночого колективу школи одразу ж «поклала око».

Але він вибрав яскраву дівчину Ельвіру. Сувору, з пишною копицею каштанового волосся, яке в стінах школи дівчина збирала в охайний пучок.

Але поза школою вона його розпускала і виглядала, немов фотомодель з обкладинки журналу.

Одружилися. Через три роки в родині відбулося поповнення. З’явився син, Семен.

Але зла доля, яка переслідувала їхній рід, рано забрала у Ельвірочки чоловіка, а у Семена батька…

Вона не вірила в ці вигадки своєї прабабусі. І думала, що вже у неї такого не трапиться ні за що. Однак трапилося.

Всі жінки в їхній родині рано втрачали чоловіків.

Почалося це все набагато раніше того часу, який застала прабабуся. Старенька зовсім, вона, тим не менш, перебувала до ста років у ясному розумі і твердій пам’яті.

І ось вона і розповіла маленькій Ельвірі сімейну легенду…

… Нібито колись в їхній родині дочку видали заміж проти її волі, за розрахунком.

Дівчина Марфа була норовлива, горда і непокірна. Вона противилася волі батьків і хотіла вийти заміж тільки з кохання, мріяла про це.

Але доля дівчини була давно визначена.

Якимось чином Марфу все ж вмовили вийти заміж. Полюбити свого чоловіка вона не змогла.

Він виявився грубою, злою людиною, значно старшою за неї. Ображав дружину і руку навіть піднімав.

У тому шлюбі з’явилася дочка, Василина. І її почав ображати батько.

Такого Марфа вже не могла терпіти і задумала вона погане.

Напоїла чоловіка і відправила в лазню. А сама пішла гуляти з донькою.

Гуляли вони, а потім дивляться, люди біжать, кричать, мовляв, лазня дотла згоріла у тебе, Марфо. І ти тепер вдова.

Марфа, для вигляду, трохи погорювала, та й зажили вони потім з Василиною спокійно.

Справу цю швидко закрили: ніяких слідів злочину не виявили. Мабуть, по-розумному Марфа все обставила.

І люди повірили в нещасний випадок — Марфа була позитивна, благочестива жінка.

Не повірила тільки стара мати Марфиного чоловіка, свекруха. Вона дуже сумувала за сином, горювала, називала Марфу душегубкою і прокляла весь рід жінки до сьомого коліна.

Марфа сміялася над нею і не вірила в прокляття, вигнала стару жінку за двері і більше не пускала. Однак з тих пір так і повелося в їхньому роді: чоловіки не доживали й до 35 років…

Виховувала Ельвіра Семена одна. Так і не вийшла більше заміж, хоча пропозиції надходили.

Але, мабуть, тільки свого чоловіка могла кохати Ельвіра, ніхто інший їй не був потрібен.

Усі жінки в їхній родині були такими: про це теж щось говорила прабабуся…

І ось вже прийшов час Семену одружитися. Звичайно ж, Ельвіра Степанівна вже намагалася розпланувати його майбутнє життя, і у неї на прикметі була пара гідних кандидаток.

Але Семен привів додому Наталку: просту, як дві копійки, медсестру, до того ж трохи старшу за себе. Люблю, каже, й одружуся.

Ельвіра Степанівна «в багнети» сприйняла новину:

— Тільки посмій! — заявила вона синові, переходячи на високі ноти так, що задзвеніли підвіски на люстрі.

Голос у неї був поставлений добре: все-таки стільки років вчителем пропрацювала!

А Наталці, яка намагалася вставити хоч кілька слів, вона відповіла:

— А тебе я не знаю і знати не хочу! Геть з мого дому! Геть!!!

Дівчина заплакала, а Семен, з ненависним поглядом подивився на матір і заявив, що піде разом з нею.

Як сказав, так і зробив. Дійсно пішов.

За своїми каналами, Ельвіра Степанівна навела довідки про Наталку. Новини її не порадували: біднота, боса та гола.

Мати і батько — прості люди, працюють з ранку до ночі, а з бідності ніколи й не вилазили. Наталка у них старша дочка, ще дві молодші є.

Нещодавно вона кинула навчання в медичному інституті, в якому навчалася в сусідньому місті, тому що довелося піти працювати, коли у батьків зовсім з грошима погано стало — батько ногу зламав, працювати не міг.

Зараз працює в поліклініці медсестрою.

Поселилися молоді спочатку у старенької Наталчиної бабусі, Єфросинії Петрівни, в приватному будиночку на краю містечка. Опалення пічне, город, туалет на вулиці.

Ельвіра Степанівна вважала, що сина надовго не вистачить, жити в таких умовах. А ні. Видно, і справді, любов була між ними.

Бабуся скоро зовсім злягла, і Наталка доглядала за нею, а через деякий час вони залишилися в цій хатинці вдвох із Семеном.

Незабаром у них з’явилася донька, Марина. Наталка вправно справлялася з господарством, і все у них було добре і гладко.

Семен багато працював. І час від часу чув, які плітки розпускає про його кохану дружину мама. Що вона лінива, що вона нікчемна, і що, напевно, вона відьма.

Тому що зачарувала сина, обкрутила, змусила кинути всі перспективи і тепер він живе з нею в бруді, голоді й нещасті.

Вона нічого не готує, не прибирає, а його напоює чимось, щоб він не покинув її і продовжував жити з нелюбою. І дитину обманом народила вона, щоб міцніше до себе прив’язати.

Семен мовчав, на такі плітки не реагував ніяк. Але мати не вгамовувалася. Адже знайомих у неї було, вважай, все містечко їх невелике.

Хтось сам у неї навчався, хтось вже і своїх дітей привів. І кожному вона про Наталку гидоти нашіптувала.

Вийшла невістка на роботу, як підросла трохи Марина. Там ще гірше стало. Наталка прямо відчувала, що за її спиною шепочуться і на неї косяться. А іноді і відкрито посміюються.

Мовляв, дочка у неї росте «дивна» і, напевно «того», тому що не схожа на інших, мовчазна якась, з дітьми не грається, не пустує, а все книжки розглядає.

Напевно, Наталка і їй якісь зілля дає, щоб вона така росла. І вдома у неї бруд, піч чорна, вікна не миті.

Мариночці теж дісталося. Образили сильно її одного разу діти в дитячому садку.

А вона у відповідь їм стусанів надавала, коли ті обізвали маму відьмою, а її саму — відьминим вродженням.

Так і закріпилося за Наталею образливе прізвисько «відьма».

Все сходилося: жила на краю міста, біля лісу, мовчазна, похмура, трави збирала.

Наталя, і правда, любила трави збирати. І медицину любила. Мріяла відновитися в інституті, доучитися і лікарем стати.

Будиночок бабусин вони з Семеном підремонтували, паркан хороший поставили, колодязь новий викопали.

А потім взяли і в сусіднє місто поїхали. Стали квартиру знімати: Семену запропонували там хороше місце.

Він на заводі був відмінним токарем, на місці навчився. З тих пір, як пішли вони від Ельвіри Степанівни з Наталею, став Семен роботу шукати.

В інститут не вступив, а в армію його не взяли: плоскостопість. Пішов на завод, взяли учнем токаря, так і пішло.

А у нього талант до цієї справи виявився, просто «золоті руки».

Навіть не хотіли його відпускати із заводу, але знайомий пообіцяв йому ще більше платити. Він хотів відкрити приватну фірму, ось і переманював фахівців.

Так і переїхали до великого міста. А свій будиночок, з часом, продали. Знайшлася сімейна пара, яка хотіла його купити, адже він був доглянутий, хороший.

З Ельвірою Степанівною так і не спілкувалися.

Та приватна фірма знайомого збанкрутувала, справа не вийшла. Семен пошукав-пошукав місце, та швидко знайшов, добре влаштувався.

А Наталка здійснила свою мрію — відновилася в медичному інституті, адже доучитися їй залишалося зовсім небагато.

Мариночка росла хорошою, тямущою дівчинкою, теж мріяла, коли виросте, лікарем стати, як мама…

… — Вам треба їхати в обласну лікарню на консультацію. Тут таких фахівців немає, — сказала лікар і почала виписувати направлення.

— Ідіть в реєстратуру, поставте печатку. Потім до мене знову прийдете, будемо думати, що робити з вами.

Ельвіра Степанівна брела коридором поліклініки, ледве переставляючи ноги. «Дивний лікар. Чому не можна тут, на місці все перевірити? Навіщо кудись їхати?! — обурювалася вона.

— Та й взагалі, навіщо все це?

Намучилася вже. Не поїду. Що має бути — того не минути. Буду пити свої таблетки, як і раніше. І чекати кінця».

Ельвіра Степанівна зовсім засмутилася, заплакала. І коли вона дістала свій номерок, щоб взяти з гардеробу куртку, її помітила та лікарка:

— Поставили печатку? — суворо запитала вона, блиснувши скельцями окулярів.

Ельвіра Степанівна негативно похитала головою, не в силах нічого сказати.

— А чого так? Ану…

Лікарка взяла з рук літньої жінки папірець і рішуче вийшла за двері реєстратури:

— Дівчата! Тут мені потрібно…

Степанівна безсило опустилася на м’який пуф, який стояв у холі поліклініки.

— Ось! Обов’язково їдьте! Там, кажуть, хороші фахівці, перевірять все, розберуться! — через кілька хвилин лікар вручила Ельвірі папірець з печатками…

… — Неможливо, як довго приймає лікар! — поскаржилася повна жінка, обдуваючись і обмахуючись товстою папкою з різними медичними документами. — Ну і спека, задуха…

— Та ніби як, швидко було, — відповіла маленька акуратна старенька, яка теж сиділа в черзі. — Це ось та жінка зайшла і застрягла прямо! Пів години, напевно, вже не виходить…

У кабінеті сиділа Ельвіра Степанівна, а навпроти неї — Наталка.

Точніше, Наталя Романівна, лікар, фахівець. Ельвіра плакала.

Наташа відразу її впізнала. Ельвіра була така ж статна і красива, тільки сильно постаріла.

Та й що ж, вже поважний вік — 77 років їй було. А хвороба у неї виявилася не небезпечною. Наталка добре розбиралася в цьому. Але те, що вона приїхала, проконсультувалася, — це добре.

Призначила їй Наталя лікування, але Ельвіра не поспішала йти. Вона плакала і дуже просила пробачити її.

— Ельвіра Степанівна! Тут не місце для розмов, на мене чекають пацієнти! Та й нема за що мені вас прощати, все в минулому. Це було так давно, що буттям поросло.

А онуки… Все добре з ними, живемо, не скаржимося. Маринка школу закінчила, вступила, Сергій ще вчиться.

Семен на заводі працює, шостий розряд отримав. Грошей у нас вистачає. Ви йдіть собі, лікуйтеся…

— Зрозуміло… — тихо сказала Ельвіра Степанівна і підвелася зі стільця, — Я б теж не пробачила…

… — Наталко, шкода її… Все-таки мати… — промовив Семен ввечері, обіймаючи дружину за плечі.

Дружина розповіла йому, як Ельвіра Степанівна приїжджала сьогодні до неї на консультацію.

— А їй не було нас шкода? Навіщо вона розпускала плітки? Мстилася? Чого вона хотіла домогтися?

Життя нам зіпсувати? Як так можна, а? Ти ж її рідний син.

Семен нічого не відповів, тільки зітхнув і взяв у руку пульт від телевізора.

З Наталею він знайшов своє щастя і ні про що не шкодував. Вона подарувала йому двох чудових дітей, була прекрасною дружиною і мамою.

А його мати… Ну, це її вибір. Адже вона сама вигнала їх. Точніше Наталку. А він просто пішов разом з нею. Як можна було її кинути?…

… — Бабусю, а це хто? Ти чи що? Яка красуня! — Маринка розглядала старий альбом і, посміхаючись, з трепетом перегортала жовті сторінки.

Ось уже тричі вона приїжджала до Ельвіри Степанівни в гості. Після навчання в інституті сідала на автобус і за годину була на місці.

Того вечора вона чула розмову батьків. Вона давно задавалася питанням, де бабуся і як вона живе.

Мама завжди відповідала, що бабуся живе в іншому місті і бачити їх не хоче. Марина не розуміла, чому так? А мама не любила говорити на цю тему.

Дівчина наступного дня відшукала серед старих листів і документів адресу бабусі і вирушила до неї, нічого нікому не сказавши.

Літня жінка була дуже рада онучці. Вони обійнялися, пили в кухні чай. А потім довго розглядали сімейний альбом.

Маринці шалено подобалося все це. Вона була переконана, що кожна людина зобов’язана знати свої корені, своїх предків. І цей сімейний альбом багато чого для неї відкрив…

Лікарем вона бути давно передумала і вступила на філологічний факультет. Ельвіра Степанівна була рада за онуку, вона милувалася нею і з посмішкою слухала, як розумно та міркує.

«Молодець, дівчинко! — все повторювала вона. — А як на Семена схожа…»…

… — Мамо, тату! У мене сюрприз!

— Марино! Де тебе носило?! Ми чекаємо, за стіл не сідаємо, обіцяла ж, що до третьої повернешся! І куди ти моталася?

Що за секрети? — мама вийшла в передпокій і накинулася на Маринку з питаннями.

У Наталії був день народження. У великій кімнаті стояв стіл з частуваннями і чотири стільці навколо нього.

— Мамо! А у нас є ще один стілець? — заглянула в кімнату донька.

Ельвіра Степанівна стояла за дверима квартири на сходовому майданчику і страшенно нервувала.

Якось нерозумно, по-дитячому… І навіщо вона погодилася на вмовляння онучки і поїхала з нею?

— Все, йду, — вирішила Ельвіра, але тут відчинилися двері і висунулася голова Марини:

— Заходь, бабусю! — промовила вона змовницьким шепотом.

— Мамо?! — Семен був здивований, коли побачив Ельвіру Степанівну, яка боязко знімала взуття в коридорі.

— Що там у вас? Ми сьогодні сідаємо за стіл чи ні? — запитала Наталка з кухні, нарізаючи хліб і викладаючи його на тарілку. — І до чого тут п’ятий стілець, Марино?

— Знайомся, Сергій! Це твоя бабуся. Правда, класна? — сказала дівчина братові і підморгнула. — Вона колишній вчитель! А ну!!! Показуй свої трійки!

Маринка, жартуючи, насувалася на брата з загрозливо піднятими над ним руками і виряченими очима.

— Колишніх вчителів не буває, — посміхнулася Наталка, входячи в передпокій і витираючи руки об кухонний рушник.

— І колишніх лікарів теж, — сказала Ельвіра Степанівна і обійняла невістку.

— Може… все-таки, за стіл сядемо? — запитав, нарешті, Семен, ніяково переминаючись з ноги на ногу.

Пауза затягнулася. Кожен думав про своє. І тільки на кухні тихо цокав годинник, а за вікном шуміла електричка, що проїжджала.

П’ятий стілець принесли з кухні, і тарілку, і виделку теж.

Спочатку Ельвіра Степанівна відчувала невелику незручність, але потім потроху розслабилася.

Вони з онукою заздалегідь обговорили, вибрали і купили Наталі подарунок — срібний кулон, і він їй дуже сподобався.

— Ну, Маринка! Ну, ти й вигадала! Помирити нас надумала! — повторював батько.

— А то! — вихвалялася дівчина. — Так не можна! Живемо поруч і не спілкуємося. Це ж дурниця!

І треба знати свої корені, своїх предків, підтримувати родинні стосунки, але… це я вже казала… Так! Що тут у нас?

Бекончик, ковбаска… Сергій! Ти всю червону рибу з’їв, залиш сестрі хоч щось! — дівчина потирала руки і дивилася на стіл, вибираючи, що покласти собі на тарілку.

Ельвіра Степанівна посміхалася, дивлячись на онуку, а в її очах знову заблищали сльози.

Наталка помітила це, тепло посміхнулася і підбадьорливо поклала долоню на її сухоньку ручку. І кивнула головою: нічого, мовляв, все ж добре!

Вона більше не ображалася і не сердилася на літню жінку.

Бо який в цьому сенс? Все вже в минулому.