Ганна Василівна вже давно почувала себе не дуже добре. Лікарі, до яких вона ходила, казали, що особливих причин непокоїтися немає.

Тиск підвищений – просто не треба хвилюватися, потрібно більше відпочивати, вчасно лягати спати, гуляти. Виписали пігулки та запитали:

– А що ви хочете? Вік!

Але Ганні Василівні було лише шістдесят. Її мати в цей час була набагато бадьоріша, а бабуся в сімдесят років з ранньої весни до пізньої осені сама город обробляла.

Послухавши лікарів, Ганна Василівна вирішила, що звільниться, щойно вийде на пенсію. Зарплати чоловіка та її пенсії їм цілком вистачить на гідне життя.

Але все склалося інакше: того місяця, коли Ганна Василівна отримала першу пенсію, вона стала вдовою. Тепер, щоб зберегти більш-менш нормальний рівень життя, треба було працювати.

Розраховувати на допомогу дітей не доводилося: у сина було двоє дітей, але вони з дружиною хоч би жили у своїй трикімнатній квартирі, а от дочка із зятем продовжували виплачувати іпотеку за двокімнатну.

– Ми з Геною хотіли б другу дитину, але куди в нашу тісноту ще одну? А якщо буде хлопчик, то дітям будуть потрібні окремі кімнати – не поселю ж я його разом із Кариною, – скаржилася дочка Ганні Василівні.

Трикімнатна квартира, в якій жінка залишилася сама, належала їй: тут вона жила разом із батьками, сюди прийшов її чоловік, коли вони одружилися, тут з’явилися на світ їхні діти.

Але Ганна Василівна вирішила не обділяти сина та доньку спадщиною: вона продала і квартиру, і машину, і гараж. Після цього купила собі однокімнатну квартиру, а решту грошей розділила порівну між Олексієм та Світланою.

Діти прийняли гроші спокійно, ніби інакше й бути не могло. Син сказав лише, що даремно вона купила квартиру у цьому районі, можна було в іншому місці взяти не гірше, але дешевше.

Мати пояснила, що спеціально обрала квартиру в сусідньому будинку, щоб не їхати звідти, де їй усе було звично, а головне – на роботу можна було ходити пішки, і поліклініка була зовсім поряд.

Зі спадщиною розібралися, стали жити далі. Ганна Василівна продовжила ходити на роботу, але з кожним місяцем це їй ставало дедалі важче.

Минув рік після того, як вона залишилася одна, і Ганна Василівна виявила, що за цей час вона майже три місяці пробула на лікарняному.

Начальство поки що нічого не говорило, але дехто з колег уже не по-доброму на неї косився. І це було зрозуміло: коли вона хворіла, її роботу доводилося робити іншим.

І Ганна Василівна, доопрацювавши до відпустки, звільнилася.

Великих накопичень у неї не було, тож тепер довелося звикати жити лише на пенсію.

І вона пристосувалася. І не дуже страждала від цього. А іноді навіть жартувала:

– Прийшов такий вік, коли вівсяна каша корисніша за чорну ікру.

Син і дочка відвідували її не дуже часто, переважно спілкувалися телефоном. І це теж було зрозуміло: у них робота, діти – загалом, повно своїх турбот.

Ганна Василівна не ображалася. Їй вистачало того, що на всі свята її запрошували: і Новий рік вона зустрічала із сім’єю, і на дні народження її завжди кликали.

Вона купувала онукам подарунки, додавала до наборів фломастерів або машинок власноручно пов’язані шкарпетки, шарфики та шапочки.

Ось через подарунки й сталася у неї з сином ця неприємна розмова.

Якось у середині грудня Олексій приїхав до Ганни Василівни – привіз пару банок варення, які передала їй сваха.

– Подякуй від мене Ніну Володимирівну, – сказала мати. – А де цього разу Новий рік відзначатимемо: у вас чи Світлани?

– У нас, – відповів син і пояснив, – батьки Наталки прийдуть, та свекри Світлани, плюс ще троє дітей, тож у двокімнатній всі не помістимося.

– Я за тобою тридцять першого, годині о сьомій вечора приїду – будь готова. Переночуєш у нас, а першого після обіду я тобі таксі викличу.

– От і добре. А ялинку ставити будете? – Запитала мати.

– Не знаю. Наташа лається – каже, що голки потім до травня з пилососа витрушує. Може, куплю штучну – вона хоч сипатись не буде.

– Ну штучну, так штучну. Головне, щоб було куди подарунки покласти, – сказала Ганна Василівна.

– Мамо, я з тобою хотів про подарунки, які ти дітям даруєш, поговорити, – почав Олексій.

– А що не так із моїми подарунками?

– Розумієш, зараз інший час, і діти також інші. Ось минулого разу ти подарувала Микиті розмальовки та кольорові олівці, а Юльці – набір усіляких шпильок, гумок та бантиків.

– І що їм не сподобалось? Мені здається, що дитина в чотири роки якраз навчитися розфарбовувати картинки. А восьмирічна дівчинка мала зрадіти гарним шпилькам. Що їм тоді дарувати?

– Мамо, а ти не мороч голову, а просто поклади кожному в конвертик по тисячі. Ось і все. Юлька, наприклад, зараз збирає на якісь новомодні кросівки, тож вона точно грошам зрадіє. Дорослим, до речі, такий подарунок теж підійде, – відповів син.

– По тисячі, кажеш? Порахуймо: ви з Наташею, Микита, Юля, Світлана, її чоловік – Гена, їхня донька – Карина. Семеро. А пенсія у мене, синку, дев’ять тисяч.

– Якщо я всім по тисячі виділю, то чим я за комуналку заплачу, ліки на що куплю, не кажучи вже про їду. Навіть на геркулес не вистачить.

– А якщо ще всі дні народження додати, то мені доведеться вступати до товариства праноїдів, які живляться енергією сонця.

– Ну, не знаю, мамо. Тоді краще взагалі нічого не даруй!

Син пішов, а Ганна Василівна почала підраховувати свої капітали. Виходило, що якщо подарувати всім по тисячі, то на ліки не вистачить.

– Доведеться залізти в накопичувальний рахунок, – подумала вона і посміхнулася, – цікаво, а в мене там колись хоч щось накопичиться?

На цей раз і діти, і дорослі подарунками залишилися задоволені.

А влітку сталася подія, на яку ніхто не очікував: Ганна Василівна отримала у спадок від своєї самотньої родички однокімнатну квартиру.

Почекавши належний термін і оформивши всі документи, вона почала думати, що з цією квартирою робити.

– Мамо, може, ти продаси квартиру тітки Каті й даси нам тисяч сімсот – ми б хоч іпотеку погасили, – запитала Світлана.

– Ну, тоді й нам теж – ми давно хотіли ремонт зробити, та й машину мені час оновити, – додав Олексій.

– Зачекайте, не квапте мене, дайте подумати, – відповіла Ганна Василівна. – Там ще лад навести треба, речі розібрати. Куди ви квапитесь?

Щиро кажучи, вона мала інший план: вона хотіла привести квартиру в порядок і здати її. «Принаймні буде хоч якийсь дохід», – думала Ганна Василівна.

До речі, їй приятелька вже й квартирантів непоганих підшукала – молоду пару.

Отже, коли Світлана за тиждень зателефонувала матері щодо продажу квартири, та її не втішила.

– Мамо, що ти твориш? Ти допомагаєш розв’язувати квартирне питання чужим людям, а свої повинні жити в тісноті, – образилася дочка.

– Світлана, я не чужі проблеми вирішую, а свої. Ось мені кардіолог рекомендував в санаторій з’їздити, а я не могла – грошей на путівку не було. А зараз планую у жовтні поїхати.

– Я, звичайно, розумію, що ви з Льошею розраховували свої проблеми вирішити моїм коштом. Але ви дорослі, молоді – все у вас буде, на все заробите – і на квартири, і на машини. Ти й Льоші скажи, щоб він на мене не ображався.

Увечері Ганна Василівна чекала на дзвінок від сина, але він не зателефонував.

Вже лягаючи спати, вона думала, чи правильно вчинила, відмовивши дітям у допомозі.

Проте правду кажуть, що ранок вечора мудріший – прокинувшись, Ганна Василівна утвердилася в думці, що настав час таки подумати й про себе…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.