Ліза посадила свого улюбленого ведмедика в крісло і пригрозила йому пальчиком:

— Ось тут і сиди, бо приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє крісло.

Катерина чула бурмотіння семирічної доньки навіть на кухні, де старанно протирала вікно.

Настільний годинник з декоративним дельфінчиком задеркувато рахував секунди, наближаючи приїзд Катерининої бабусі Надії Пилипівни, якій днями виповнилося вісімдесят два роки.

Вперше за вісім літ Надія Пилипівна наважилася на таку далеку дорогу, щоб побачитися з онучкою і вперше побачити правнучку. Колись Катерина жила там же, в Львівській області, з батьками та бабусею, а у 2002-му році поїхала до Києва, вийшла заміж.

За ці роки мама Катерини приїжджала майже разів по пʼять щороку, а бабуся вже тоді була немолода і все сподівалася, що онучка з чоловіком приїдуть у гості.

Та молода пара кинула всі сили на іпотеку, зрідка дозволяючи собі короткий відпочинок, відкладаючи поїздку в рідні місця на наступний рік, наче вічні мандрівники.

Цього року чекали Катеринину маму, але їхати наважилася прабабуся – у її вісімдесят два роки, з тиском, з хворими ногами, та їхати практично 700 кілометрів. Це ж який шлях подолати треба було, для старої людини це справжній виклик!

— Мамо, а навіщо нам прабабуся, якщо у мене є бабуся Олександра і бабуся Любов? — заявила Ліза з претензією в голосі, наче щось не розуміла.

— Як навіщо?! Вона моя рідна бабуся, а для тебе — прабабуся, в гості їде побачитися. Я ж розповідала тобі про неї.

Ліза, зморщивши личко, з виразом у голосі сказала: — Вона ж стара!

Звісно, Катерина зідзвонювалася з Надією Пилипівною, і коли Ліза підросла, давала доньці телефонну слухавку, щоб вони могли хоча б чути одна одну.

І фотографії у них були, та все ж це не те. Але живе спілкування, як виявилося, нічим не заміниш.

Може тому, жодного разу не побачивши прабабусю, Ліза так простодушно назвала її «старою».

Катерина хотіла вилаяти доньку, але стримала себе, бо ж і її, Катеринина провина є. Вона почала розповідати про бабусю Надію, яка живе від них далеко:

— Так, вона похилого віку, але вона наша рідна, так само як і бабуся Олександра і бабуся Любов, і тому ти не повинна так грубо говорити. І взагалі не можна так говорити на старших, це неповага.

І, здавалося б, переконала доньку, але на душі було неприємно і соромно, що за вісім років так і не вибралися сім’єю на малу батьківщину, соромно, що донька не знає свою прабабусю, наче чужу людину.

Того ж дня Катерина забрала з пошти невелику посилку, з подивом прочитавши на ній адресу Надії Пилипівни, яку чекали буквально днями.

Вдома, звільнивши від упаковки, окрім подарунків, Катерина виявила… дбайливо спаковані речі.

Ліза крутилася тут же, і перша побачила віяло, вже трохи пожовкле від часу, але чимось нагадувало віяло для панночки 19-го століття.

Там же лежали рукавички: за розміром явно на витончену ручку. А на самому дні, в пакеті, лежало пишне бальне плаття, наче з казки.

— Ой! Що це?

— Ліза здивовано розглядала незвичайні для її часу речі, що пахли старовиною.

— Сама не зрозумію, навіщо це бабуся нам відправила, коли вже ось-ось приїде, — Катерина знизала плечима.

— Так це що, бабусине? — ще більше здивувалася Ліза.

— Хіба вона бальними танцями займається, як я?

Плаття, незважаючи на час, було красивим, урочистим, наче створене для балу. Весь вечір Катерина з Лізою роздивлялися вкладені в коробку речі, будуючи в голові здогадки, до чого б це.

Віяло Лізі сподобалося, рукавички були завеликі, ну а в плаття вона просто закохалася.

— Ось би мені таке на показові виступи, — розмріялася дівчинка, уявляючи себе на сцені.

— Виростеш, і буде тобі таке плаття, — пообіцяла Катерина, погладжуючи доньку по голівці.

Через три дні Денис, Катеринин чоловік, поїхав на вокзал зустрічати Надію Пилипівну.

А Катерина згадала, як Ліза назвала бабусю «старою» і почала хвилюватися, щоб донька ще якогось фортеля не викинула, щоб не зіпсувала першу зустріч.

— Тааак, дівчата, — крикнув з порога Денис, — зустрічайте почесну гостю, нашу бабусю!

Вже судячи з голосу чоловіка, Катерина зрозуміла, що бабуся встигла сподобатися Денису. — Прекрасна бабуня, — шепнув він дружині, усміхаючись.

За спиною Дениса стояла восьмидесятидворічна Надія Пилипівна: в елегантному пальто і в капелюшку, на ногах чобітки на невеликих підборах, а в руках дамська сумочка.

Трохи підфарбовані брови і підведені очі, а губи, як завжди, нафарбовані ідеально. Катерина з дитинства пам’ятала, як бабуся говорила: — Губи треба вміти фарбувати навіть без дзеркала. І у неї виходило це як у снайпера — точно в ціль, чітко по контуру.

— Бабуся! — Катерина застигла в захопленні, наче побачила диво. І це після тривалого перельоту!

Так, вона змінилася, і виглядала старшою, втомленою виглядала, але очі… вони випромінювали таку радість і теплоту, що навіть будь на вулиці найпохмуріший день, вона зігріла б своїм поглядом найпохмурішого перехожого.

— Дитинко, — простягнула до неї руки Надія Пилипівна, наче хотіла обійняти весь світ.

— Ну, гаразд, — сказав задоволений Денис, — ви тут тепер без мене, — а я на зміну поїхав.

У передпокої за тим, що відбувалося, зосереджено спостерігала Ліза, ще до кінця не вирішивши, як їй поводитися з прабабусею.

Надія Пилипівна затуманеним від сліз поглядом подивилася на правнучку, але навіть вигляду не подала, як їй хочеться обійняти її.

Розуміючи, що дівчинка ще не готова прийняти її, неспішно роздяглася і, сміючись, пішла в зал, спираючись на Катерину.

— Дорога, знаєш, вже давно не для мене, але так захотілося вас побачити, сил вже не було. Я б і раніше приїхала, але ти ж знаєш, цей перелом, поки гоїлося… а в мої-то роки…

— Бабусенько, це ти нас прости, ну правда, то навчання, то потім Ліза зʼявилася… — виправдовувалася Катерина.

— Та все розумію, дитинко, ти не метушись, я ось присяду, відпочину.

— Ти краще приляж, а потім снідати будемо…

— Ой, Катрусенько, давай, я як раз зголодніла.

Відпочивши і випивши чаю, Надія Пилипівна, поправивши (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) волосся, яке було ретельно вифарбуване в каштановий колір, але сивина все ж проблискувала, склала втомлено на колінах зморщені руки і не відривала погляду від правнучки.

Хотілося їй обійняти, притиснути до себе цей скарб, але розуміла: рано ще.

Ліза по-колишньому з цікавістю розглядала гостю, нарешті, не витримала, і першою запитала:

— А це твоє? — і показала на пакет з речами.

— Моє, — з гордістю відповіла Надія Пилипівна.

— У цьому платті я танцювала на літературно-музичному вечорі, у своїй молодості. І віяло, і рукавички теж мої.

Ліза здивовано подивилася, важко було їй уявити танцюючу прабабусю.

— А навіщо ти нам посилкою вислала? — запитала Катерина.

Надія Пилипівна гордо струснула головою:

— Повинна ж я була провести презентацію власної персони.

Почувши нові слова «презентація» і «персона», Ліза зацікавилася ще більше.

— А я теж танцюю! — сказала з гордістю дівчинка і принесла своє бальне плаття, наче хвалячись.

Через півгодини Лізу вже неможливо було відтягнути від прабабусі, яку ще вчора не хотіла приймати.

І тільки тепер, коли Надія Пилипівна переконалася, що онучка впустила її у своє серце, вона дала волю власним почуттям і обійняла Лізу з усією теплотою і любов’ю.

Так, вона чекала, коли онучка дозволить їй це зробити – не з обов’язку, а за покликом серця. З цієї хвилини вони стали кращими друзями. І тема у них спільна – бальні танці.

Уклавши дівчинку спати, прабабуся з розчуленням дивилася на правнучку, з усіх боків поправляючи ковдру.

Катерина згадала, як у дитинстві бабуся так само укладала її спати і так само, як зараз, поправляла ковдру, щоб жодної щілинки, щоб Катерина не замерзла вночі.

І вона згадала цей момент, і щемливе почуття вдячності й любові охопило її.

Вона обійняла Надію Пилипівну і кілька хвилин не хотіла її відпускати.

— Як добре, що ти у нас є!

У дамській сумочці прабабусі лежали таблетки від тиску, а з валізи Катерина дістала тонометр.

— Господи, скільки сил їй треба було витратити, щоб дістатися до нас!

— Подумала Катерина, дивлячись на бабусю, яка з цього дня стала рідною і для Лізи, наче найдорожча коштовність.

Ця розповідь, насичена теплом і родинними зв’язками, нагадує нам, що справжня любов і прийняття долають будь-які відстані й часові бар’єри.

Вона показує, як важливо цінувати старше покоління і як багато мудрості й любові вони можуть нам подарувати.

А чи є у вашій родині схожі історії, коли відстань не стала на заваді справжнім почуттям?