Холод проникав у кожну щілину, пробирався під одяг, зміївся по підлозі, змушуючи Ваню притискати коліна до грудей. Він сидів на старому, облізлому дивані в кутку гаража, притуливши до себе пошарпаного плюшевого зайця.

Сіра бетонна підлога була холодною і вологою, а стіни, вкриті іржавими плямами, здавались живими, ніби спостерігали за кожним рухом.

У кутку височили старі коробки, якісь інструменти, пара каністр із невідомою рідиною. Тут пахло машинним мастилом, вогкістю і чимось ще – неприємним, нудотним.

Ваня глянув на матір. Ганна сиділа навпочіпки біля розкритих дорожніх сумок, та перебирала їх вміст.

Вона не знала, де що лежить, бо речі збиралися поспіхом, хаотично, зім’ятими і майже безформними.За стінами лунав слабкий шум – рідкісні кроки, приглушені голоси.

Гаражний кооператив жив своїм життям: хтось лагодив машину, хтось перемовлявся крізь рев двигуна, хтось ляскав дверцятами металевих боксів.

– Мамо, а чому ми тепер живемо у гаражі? – пролунав слабкий голосок. Ганна здригнулася, наткнувшись поглядом на сина. У його сірих очах хлюпалося нерозуміння, змішане з тривогою.

Ще вчора він засинав у своїй затишній кімнаті, під м’якою ковдрою з машинками, а тепер сидів тут, серед інструменту та бензинових плям, кутаючись у старий плед.

Вона не одразу знайшла, що сказати. Як пояснити п’ятирічній дитині, що їхній будинок тепер тут? Що квартира, де він жив, більше не належить їм? Що їхній тато просто пішов, залишивши по собі порожнечу і купу невирішених проблем?

– Це ненадовго, Ваню, – нарешті промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. – Ми просто трохи поживемо тут.

– А коли повернемось додому?

Вона не відповіла. Просто продовжила копатись у сумках, щоб не зустрічатися з ним поглядом.

Ваня відвернувся, глянув на стелю. Лампочка під стелею ледь жевріла, освітлюючи гараж тьмяним жовтим світлом.

Двері були зачинені, але крізь вузьку щілину знизу пробивалося сіре світло вуличних ліхтарів. Хлопчик міцніше притиснув до себе зайця.

– Я замерз, – тихо сказав він.

Аня випросталась, обернулася до нього. Очі защипало від втоми та безсилля. Все всередині стискалося від думки, що її дитина сидить у цьому холодному гаражі, а вона нічого не може зробити.

– Іди до мене, – покликала вона.

Він сповз із дивана, підійшов ближче. Вона посадила його на коліна, натягла на нього стару куртку.

– Мамо, а тато прийде? Ганна заплющила очі, зітхнула.

– Не знаю, Ваня.

Він задумався, потім глянув на неї і раптом серйозно запитав:

– А він нас любить?

Це питання виявилося ударом під дих.  Ганна навіть задихнулася, але швидко взяла себе в руки. Адже діти завжди думають, що батьки люблять їх, хоч би що трапилося.

Як пояснити, що любов – це не тільки слова, а ще й вчинки? Що тато пішов, бо так захотів, а не тому, що їх не  любить? Але, язик не повернувся вимовити цю нісенітницю.

– Спи, синку, – тільки й сказала вона. – Завтра буде новий день.

Ваня слухняно кивнув, але перед тим, як заплющити очі, тихо додав:

– Поїдьмо звідси. Мені тут не подобається.

Ганна провела долонею по його волоссю.

– Обов’язково, Ваню… Обов’язково.

Аня дивилася в стелю, не в змозі заплющити очей. У гаражі було холодно, навіть попри два старі пледи, якими вона вкрила себе та сина.

Ваня спав, згорнувшись калачиком у неї під боком, його дихання було рівним, але часом він здригався уві сні, ніби замерзав навіть у своїх снах.

Десь зовні почувся глухий стукіт – хтось грюкнув дверцятами машини, потім пролунали голоси. Гаражний кооператив не знав тиші навіть уночі.

Водії приїжджали, їхали, хтось, можливо, залишався тут ночувати. Скільки ще їй так жити? Тиждень? Місяць? Рік? Вона стиснула зуби, намагаючись не розплакатися.

Все сталося так швидко.

Ще кілька місяців тому вона була звичайною жінкою із звичайним життям. Вона працювала касиром у крамниці, не мріючи ні про що грандіозне – просто жити, ростити сина, дбати про будинок.

Чоловік, Андрій, працював в автосервісі, заробляв непогано, але останні пів року все частіше приходив додому пізно, втомлений і роздратований.

– Знову гроші витрачаєш на будь-яку нісенітницю? – бурчав він, побачивши новий светр у Вані.

– Йому потрібний одяг, він росте, – виправдовувалася Ганна.

– Треба заощаджувати. Ти не розумієш, я вкладаюсь у бізнес!

“Бізнес”. Це слово спричиняло їхні часті суперечки. Він говорив про якісь вкладення, обіцяв, що скоро вони заживуть краще, але жодних грошей вона не бачила. Все йшло у «справу».

Вона не знала, що все це брехня.

Одного ранку, коли Ганна збиралася на роботу, пролунав дзвінок. Незнайомий голос у слухавці повідомив, що квартира, в якій вона мешкає, більше їм не належить.

– Як не належить? – пересохлими губами спитала вона.

– Вона продана. Новий власник вимагає звільнити її протягом трьох днів.

Ганна не повірила. Вона бігала по кімнаті, набирала номер Андрія, але він не відповідав. Дзвонила йому щоразу, поки не зрозуміла: він просто зник.

Її чоловік, батько її дитини, зрадив їх!

Ті дні пролетіли, як у тумані. Вона бігала інстанціями, намагалася зрозуміти, як таке можливо. Їй казали, що квартира оформлена на чоловіка, і він міг робити з нею будь-що. Жодних юридичних прав на неї у Ганни не було.

За три дні нові власники стояли біля порога. Чоловік у суворому костюмі холодно подивився на неї.

– Ми дали вам достатньо часу.

Вона не могла повірити, що все це відбувається насправді. Що її, як якусь бродяжку, викидають із її ж будинку.

А потім був гараж.

– Мамо, ти не спиш? – голосок сина  перервав її думки.

Ганна повернулася до сина. У напівтемряві вона бачила його очі – тривожні, дорослі не по роках.

– Спи, синку.

– Ти плачеш?

Вона провела рукою по обличчю. Щока була мокра.

– Ні, звичайно. Просто втомилася. Ваня глянув на неї, задумався.

– Мамо, а ми знайдемо новий будинок?

– Знайдемо.

Голос пролунав твердо. Вона сама собі здивувалася. Так, вони знайдуть. Бо іншого виходу просто нема.

Гараж жив своїм життям. Вдень його наповнювали звуки моторів, що працюють, удари гайкових ключів і приглушені розмови.

У повітрі відчувалася суміш бензину, пилу та тютюнового диму. Люди приходили, йшли, і ніхто не звертав уваги на жінку з дитиною, що тулилася в кутку за старими коробками.

Ганна намагалася не підіймати очей, коли повз проходили чоловіки в замаслених куртках. Тут вона почувала себе примарою. Нікому немає справи, ніхто не спитає, ніхто не запропонує допомогу.

Але їй і не потрібна була допомога.

Вона сиділа, спершись спиною на холодну стіну, і гортала телефон. Грошей у неї майже не лишилося. Останні купюри пішли на їжу, та оплату мінімального місця у гаражі – господар, старий знайомий її батька, дозволив їй пожити тут «поки не знайдеш, куди йти».

Але Ганна знала – «поки що» може розтягнутися на тижні.Ваня сидів поруч, малював на шматку картону. Він не скаржився. Не питав, коли вони підуть додому. Він просто чекав.

А вона шукала вихід. Перебираючи старі контакти у телефоні, вона натрапила на номер Олени. Та колись працювала з нею у крамниці, а потім пішла в бухгалтерію. Може, знає про якісь вакансії?

Аня набрала номер. Гудки тяглися довго, і вона вже збиралася скинути виклик, коли на тому кінці слухавки пролунав голос.

– Алло?

– Олено, привіт… Це Ганна, пам’ятаєш мене?

– Ой, привіт, звичайно! Як ти? Як Ваня?

Вона стиснула пальці на телефоні.

– Олено, мені потрібна робота. Будь-яка. Може, у тебе в бухгалтерії є місце? Чи десь ще?

У слухавці повисла мовчанка.

– Ань, у нас все зайнято… але я спитаю. Справді.

– Дякую.

– Як у тебе справи взагалі?

– Все гаразд, – видавила вона.

Вона не могла сказати інакше.Увечері, коли гараж почав затихати, Ганна поклала Ваню на диван і накрила його пледом. Потім сіла поряд, обняла коліна і дивилася в стіну.

Завтра треба знову шукати роботу. Знову дзвонити, знову писати оголошення. У крамниці, де вона працювала, місць нема.

В інші крамниці не беруть – кажуть, потрібні співробітники з досвідом, а вона останніми роками лише штрих-коди пробивала.

Їй треба вибратися звідси. За будь-яку ціну.

Ганна стояла перед брудним дзеркалом у громадському туалеті, розташованому на території гаражного кооперативу.

Вода з крана текла тонким струмком, крижаним, до болю сковуючи пальці. Вона швидко вмилася, пригладила волосся, струсила з куртки сліди нічного пилу. На обличчі читалася втома, в очах – нескінченна боротьба.

Сьогодні все повинно змінитися.

Вона знайшла оголошення: «Потрібно помічника бухгалтера, можна без досвіду». Зарплата невелика, але їй би вистачило, щоб винайняти хоча б кімнату.

Боже, як їй було прикро в такі хвилини відчаю, що її батьки не дожили до цього часу, а пішли з життя ще доволі молодими через дорожню пригоду.

А ще прикріше було, що вона повірила підступній людині, продала батьківську квартиру, щоб відкрити “свій бізнес”. Якою недолугою вона була! Та що зараз про це згадувати, потрібно діяти.

– Мамо, ти куди? – Ваня, ще сонний, подивився на неї з дивана.На співбесіду. Ти будеш тут. Дядько Вітя пригляне за тобою.

Вітя – господар гаража – чоловік років шістдесяти, що вічно пахне соляркою та тютюном, мовчки кивнув. Він не ставив запитань, не ліз у її життя, але хоч  дозволяв їм ночувати тут за символічну плату.

– Я повернусь швидко, – пообіцяла вона синові, поцілувала його в маківку і пішла.

В офісі було тепло та пахло кавою. Жінка за столом – Світлана Анатоліївна, головбух – уважно розглядала Ганну.

– Досвід роботи?

– У крамниці касиром. З цифрами працювала, швидко навчаюсь.

– У нас тут важче, – пробурмотіла Світлана, покручуючи в руках ручку.

– Я готова вчитися.

– Зарплата невисока.

– Мені треба працювати.

Жінка уважно подивилася на неї, потім кивнула.

– Починайте у понеділок.

Аня насилу стримала тремтіння в голосі.

– Дякую.

Повернувшись у гараж, вона сіла поряд із Ванею, обійняла його.

– Мамо, у тебе вийшло?

Вона кивнула головою. Так, мій хороший. У нас буде дім.

Син міцно обійняв її, уткнувшись обличчям у плече.

Ганна закрила очі.

– Це тільки початок, – думала вона.

– Тепер все буде по іншому.

– Ми більше ніколи не будемо жити в гаражі!

– Присяглася Ганна.

– А колишній – Бог йому суддя! Закон бумеранга ще ніхто не скасовував! Ви зі мною згодні? Можливо, у вас є слушна порада?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.