З нами живе старенька мама чоловіка. І все наче добре. Але всю їжу, яка залишається після когось, вона плаче і не дозволяє викидати. І забирає це все собі у спальню і там ночами доїдає. Вся спальня у неї в цих крихтах, недоїдках.

Вона нікуди ж майже не ходить. Я не можу туди зайти і нормально прибрати, бо вона не пускає в свою кімнату. Каже, це мій особистий простір.

І оце за нами, за нашими двома дітьми-підлітками вона весь час доїдає у себе в кімнаті. Я дуже-дуже рідко туди заскакую, коли вона там вийде на лавочку чи пройдеться десь в магазин. Але прибирати гарно у мене там немає можливості.

А коли просимо Поліну Петрівну цього не робити, вона плаче і каже, що їжу не можна викидати. Навіть не знаю, як з цим боротися і наскільки мене ще вистачить.

Будиночок у селі, де вона жила – він без зручностей, ми його тепер використовуємо як дачу. А цю квартиру вона свого часу допомогла нам купити.

І ось живемо ми так уже кілька років. Я мовчу, терплю, пробую якось обходити цю проблему. Але інколи доходить до абсурду.

— Поліно Петрівно, не треба доїдати за дітьми! — кажу я їй спокійно, коли бачу, як вона ховає шматочок недоїденого бутерброда в кишеню халата.

Вона одразу починає плакати.

— Їжу не можна викидати! Я пам’ятаю, що таке пустий холодильник!

Її голос тремтить, руки теж. Вона щиро не розуміє, чому це проблема. Для неї це не сміття, а їжа, яка ще може принести користь.

Я пробувала пояснити, що зараз інші часи, що у нас вдома достатньо продуктів, що не потрібно зберігати залишки в кімнаті. Але це марно.

Чоловік зітхає, пробує теж говорити з нею, але без результату.

А найгірше — це запах. Іноді від її кімнати тягне таким, що хочеться провітрювати весь день. Я не знаю, що там всередині, бо ж вона мене туди не пускає. Але діти вже починають нарікати.

— Мамо, а бабуся що, мишей хоче завести? — якось питає син.

Я не знаю, що й відповісти. Він правий. Це все ж залишки їжі, це бруд. Але як мені переконати її?

Одного разу, коли вона вийшла погуляти, я не витримала. Відчинила двері її кімнати й застигла на порозі.

Скрізь — шматочки хліба, недоїдені печива, навіть якийсь зів’ялий шматочок огірка на підвіконні. В кутку тарілка з чимось засохлим. Постіль вся в крихтах.

Я кинулася прибирати. Все, що могло псуватися — у смітник. Швиденько протерла пил, підмела підлогу. І тільки-но закінчила, як вона повернулася.

— Що ти наробила?! — закричала свекруха.

— Де моя їжа?!

Я розгубилася. Вона плакала так, наче я відібрала в неї щось дуже цінне. Мені стало її шкода. Я спробувала пояснити, що це все було вже несвіже, що я просто хотіла, щоб їй було чистіше й приємніше.

Але вона тільки відвернулася й пішла в кімнату. Відтоді ситуація стала ще гіршою. Вона почала ще більше ховати їжу. Навіть перевіряє відро для сміття, чине викинули ми чого.

Я не знаю, що робити. З одного боку, я розумію її страхи — вона пережила непрості часи перестройки, а від своїх батьків чула постійно розповіді про про важкі 30-40-ві роки..

Але жити в такому хаосі теж не можливо. Як знайти компроміс? Як пояснити їй, що зараз уже немає такого, що вдома завжди буде свіжа їжа?

Може, хтось стикався з подібною ситуацією? Як переконати людину, яка все життя боялася нестачі їжі, що тепер усе інакше? Що робити, щоб не робити конфлікти і зберегти мир у родині?

Джерело