Я зробила найбільшу помилку у своєму житті. Дванадцять років тому я покинула свого сина, точніше віддала його на виховання мамі. Тепер я хочу налагодити з ним стосунки, але він не йде на контакт зі мною. Я не знаю як мені бути.

Я, звичайно, сама винна. Але я була дуже молодою та дурною. Я дізналася, що чекаю дитину, коли закінчувала одинадцятий клас. Мій хлопець наполягав позбавитися дитини, і я планувала це зробити. Тоді я прийшла до мами та все розповіла їй.

Я попросила записати мене до лікаря і сходити зі мною, бо сама я страшенно боялася. Але мама суворо заборонила мені робити це, а запропонувала народити його і віддати їй на виховання. Вона сподівалася, що коли я візьму малюка на руки, то передумаю і стану для нього справжньою мамою.

Але я мала свої плани на життя. Я вступила до театрального інституту. Тому виписавшись із пологового будинку, я передала дитину мамі та поїхала до гуртожитку. Для мене життя йшло своєю чергою, і якщо чесно, я навіть не згадувала про сина.

Мама часто надсилала мені його фотографії. Вона назвала його Микитою. Ну, назвала та й назвала, мені було все одно. Я закінчила інститут, але влаштуватися до театру мені не вдалося. Пішла працювати секретарем. Я зустріла хлопця і вийшла заміж.

Коли я дозріла для дітей, ми з чоловіком робили спроби народити спадкоємця. Але в мене нічого не вийшло. Пройшло багато років, а я так і не змогла мати дітей. Чоловік кинув мене і пішов до здорової жінки, з якою в них з’явились діти.

Я продовжувала працювати і з часом згадала, що в мене є дитина – син Микита. Хвиля сорому та смутку накрила мене. Ось тоді я і вирішила зустрітися з ним. Я жила в іншому місті та без запрошення приїхала до мами додому. Микита був у школі. Моя мама була здивована моєму приїзду.

Я привезла велику пожежну машину синові. Коли мій хлопчик прийшов додому, я не знала, що казати. Я просто сказала, що я його мати і подарувала йому машину. Але хлопчик відповів, що він не має мами і він вже великий для таких іграшок. А потім просто пішов до своєї кімнати і навіть обідати відмовився.

Тільки потім я зрозуміла, яку помилку зробила. Я благала маму допомогти мені налагодити стосунки із сином. Але вона лише похитала головою і сказала, що нічого не вийде. Був час, коли мій хлопчик хотів спілкуватися зі мною, а зараз він дуже розлючений і звик, що мене немає в його житті.

Я поїхала додому. Всю дорогу додому я проплакала дивлячись у вікно маршрутки. Ну як я могла залишити сина? Проміняти, на що? У мене немає нічого.

Робота посередня, розлучена. У мене нічого в цьому житті немає. Тільки син, якого я покинула. Нині моєму хлопчику дванадцять років, він уже дорослий. Чи зможе він пробачити мені і прийняти як свою маму, чи не варто витрачати час і травмувати дитину своєю присутністю?

КІНЕЦЬ.