– Мама знову вирішила переїхати! – втомлено сказав Дмитро, повернувшись пізно вночі з роботи.

Сонна Олеся, яка зустріла чоловіка на порозі, глянула на нього стурбованим поглядом.

– Що знову сталося?

– Їй набридла квартира біля парку, там гамірно. Вона хоче переїхати ближче до центру міста, щоб було зручніше ходити пішки у магазин та поліклініку, – пробурчав чоловік.

Ця звістка викликала різні почуття в обох. З одного боку, життя поряд із центром мало очевидні переваги, особливо для літньої людини.

Але, з іншого боку, кожен переїзд супроводжувався масою складнощів та незручностей.

Переїжджала свекруха дуже часто. Вона жила кілька років, а іноді й місяців, в одній квартирі, а потім та раптом переставала її влаштовувати.

Причини завжди були різні. Двічі Валентина Григорівна міняла місце проживання тому, що сварилася із сусідками, які спочатку були її подругами, і не хотіла їх бачити.

У результаті жінка стала просити сина продати її квартиру та знайти їй нову в іншому хорошому районі.

Варто було тільки чоловікові одного разу піти назустріч Валентині Григорівні і зайнятися її справами, як та тепер не давала спокою.

За останні п’ять років сім’я пережила чотири переїзди. Щоразу процес починався однаково: спочатку Валентина Григорівна захоплювалася квартирою, потім сусідами та новими знайомими, а потім усе кардинально змінювалося.

Жінка раптом починала висловлювати невдоволення своїм житлом, потім знаходила відповідний варіант, який їй дуже подобався, тиснула на сина та купувала нову квартиру.

Після цього Валентина Григорівна оголошувала синові та невістці, що тепер їм доведеться зайнятися упаковкою речей, перевезенням меблів та іншими організаційними питаннями.

Причому все потрібно було робити дуже швидко, оскільки терміново треба було звільняти продані квадрати.

У такі моменти Дмитро дуже нервував. У нього були свої турботи та справи, і думки про участь у черговому переїзді викликали роздратування та втому.

– Яка причина цього разу? Справа ж не лише у лікарнях та магазинах? Їх і так скрізь купа, – посміхнулася Олеся. – Дай–но вгадаю! Знову з сусідкою посварилася?

Дмитро сів за кухонний стіл і посміхнувся.

– Ну, давай, вгадуй! Зі скількох нот вгадаєш нову причину? – сказав він.

– Не сусідка? – Олеся здивувалася. – Тоді я здаюся!

– Кішки…

– Кішки? Які ще кішки? – перепитала жінка. – У неї немає кішок!

– Так не її, а з шостого поверху, – засміявся Дмитро і похитав головою.

– Вона ж на третьому. Причому тут шостий?!

– Мама їх якось чує і вважає, що через них у неї чути запах, – розвів руками чоловік. – Хоча сусіди вище нічого не чують.

– Бреше! – рішуче сказала дружина. – Невже їй у шістдесят сім років не набридло переїжджати?

– Риторичне питання.

Олеся похитала головою, показуючи своє здивування та обуренням поведінкою Валентини Григорівни.

Ранок наступного дня, який припав на суботу, почався для Дмитра з телефонного дзвінка о сьомій годині ранку.

Чоловік похапцем заметушився і вирішив, що проспав роботу. Потім він зрозумів, що це не будильник, а дзвонить мати.

– Розбудила? – запитала Валентина Григорівна. – Нас сьогодні чекають великі справи!

– Які справи? – здивувався чоловік.

– Я не хочу на нову квартиру везти старий диван, шафу та крісла. Вони й так уже стільки переїздів пережили. Треба їх позбуватися! – радісно сказала мати. – Знайди десь вантажну машину!

– Вантажну машину? Де я її знайду? Треба було заздалегідь домовлятися, – обурився на її прохання Дмитро.

– Ой, були б гроші, а машина знайдеться! – сказала у слухавку Валентина Григорівна.

– Добре, шукай! – впевнено відповів син, даючи матері зрозуміти, що не займатиметься цим.

– Чого це я “шукай”? А ти навіщо? – заголосила жінка, настрій якої миттєво змінився.

– Ну, явно не для цього.

Валентина Григорівна пробурчала у відповідь щось і кинула слухавку. Проте за півгодини жінка знову розбудила сина.

– Машину я знайшла. Будь ласкавий приїхати до дев’ятої години! – суворо сказала Валентина Григорівна та скинула дзвінок, не дочекавшись його відповіді.

– Що там знову? – буркнула Олеся. – Знову свекрусі в суботу не спиться?

– Ну. Ще й меблі захотіла сьогодні викидати. Нічого натомість не купила, квартиру не продала, але вже поспішає, – пробурчав Дмитро і протер очі.

Чоловікові довелося встати, прийняти душ, випити кави і поїхати до матері. Олеся відмовилася їхати до Валентини Григорівни, пославшись на те, що їй там нічого робити.

Однак, як тільки мати побачила Дмитра одного, вона відразу почала бурчати і обурюватися.

– Олеся не могла приїхати й допомогти? Чим вона зайнята у суботу, цікаво?

– Відпочиває.

– Завтра могла б відпочити! – пирхнула жінка. – Я і так її рідко прошу про допомогу.

– Мамо, що потрібно від мене? – запитав Дмитро. – Розібрати диван та шафу?

– Так, – сказала Валентина Григорівна.

Близько години чоловік розбирав шафу, диван та крісла. Місцями деталі вже заіржавіли, і довелося ламати.

Валентина Григорівна ходила по кімнатах і згадувала яскраві моменти, проведені у цій квартирі.

Щойно Дмитро розібрав меблі, приїхали вантажники. Вони швидко все винесли та поїхали.

Валентина Григорівна оглянула однокімнатну квартиру та пустила сльозу, ніби шкодуючи про свій вчинок.

– Мамо, ти знайшла покупців? – поцікавився Дмитро.

– Ні, але знайду. Про це не варто турбуватися, – діловито посміхнулася вона.

Чоловік ще трохи побув у гостях у Валентини Григорівни й зазбирався додому.

Увечері того дня мати подзвонила Дмитру зі сльозами на очах. Виявилося, що квартиру, яку вона придивилася, збираються продавати не їй.

– Дмитре, позич грошей! Я продам квартиру й віддам, – попросила зі сльозами жінка. – А то ту, яку я придивилася, продадуть.

– Мамо, звідки у мене такі гроші? Скільки там потрібно? Два мільйони?

– Так… Ну, візьми кредит, – продовжувала Валентина Григорівна. – Продадуть…

– Мамо, в кредит я не лізтиму. Продадуть, то продадуть. Потім з’явиться інший варіант…

– Ні! – вигукнула жінка. – Я хочу цю! Дай мені грошей! Я ж сказала, що віддам!

– Візьми сама кредит, раз у тебе все так просто, – запропонував Дмитро.

– Ти зовсім вже? Бачив, які зараз відсотки у банках? А я не працюю! Всю пенсію чи що віддаватиму за нього потім? А сама на що жити буду, на твою думку? – похмуро сказала Валентина Григорівна.

– Мамо, значить, роби так, як я сказав – чекай! – Продовжував твердити своє чоловік.

– Ага! У мене ні дивана, ні шафи, ні крісла тепер нема! Як я житиму? – обурилася мати.

– Хто в цьому винен? Ти ж усе кудись поспішала, – поспішив нагадати Дмитро.

Валентина Григорівна ображено підібгала губи і замовкла, зрозумівши, що син допомагати їй не збирався.

Однак жінка вирішила, що здаватися нізащо не буде, тому вона зібрала постільну білизну, гігієнічне приладдя та поїхала на таксі до сина та невістки.

– У таких умовах, які тепер у мене, я жити не можу, тому поки що побуду у вас! – З порога сказала Валентина Григорівна і з діловим виглядом зайшла в квартиру.

Дмитро й Олеся настільки здивувалися від її нахабства, що не одразу змогли нормально відреагувати.

– Спати мені ніде, – нагадала жінка, – а купувати нові меблі поки немає сенсу.

Подружжя зрозуміло, що для того, щоб вивести Валентину Григорівну, необхідно допомогти їй з продажем квартири.

Лише за два тижні вдалося це зробити, і Дмитро з Олесею змогли з полегшенням зітхнути.

Однак, допомагаючи перевозити їй речі, син поспішив відзначити одну важливу деталь.

– Це твій останній переїзд! Давай уже закінчуй міняти квартири, як рукавички.

– Я сама вирішу, – тільки й пробурчала Валентина Григорівна.

Але жінці таки довелося зав’язати з переїздами…

КІНЕЦЬ.