Мама зайшла в кімнату, зняла хустку, окинула поглядом святковий стіл – і все. Почалося.

– А де вишитий рушник?

– Це що за зайці?

– Майонезу, я бачу, не шкодували.

– Свято навіть не встигло початися, а атмосфера вже гусла, як холодець. Наталка нервово стиснула губи. Я зробив ковток кави, хоча хотів уже чогось міцнішого. І зрозумів – я знову між двома фронтами. Але цього разу все було куди складніше.

Я звичайний хлопець із Житомира, і цього року вирішив зробити, здавалося б, просту річ – взяти Великдень у свої руки. І не абияк, а з розмахом. Але все пішло не за сценарієм. Моя мама Оксана, відома в нашому районі як “мама-директор”, звикла керувати кожною крихтою на святковому столі.

А Наталка – моя дружина – вперта й сучасна. І я, Віталик, опинився десь між їхніми поглядами на Великдень, сервіроване яйце і, прости Господи, рушник на святковому кошику. Все почалось з однієї серветки, а закінчилось – сльозами, відвертими розмовами і, здається, першим кроком до перемир’я.

Минулого року все почалося ще за тиждень до свята, коли Наталка принесла з магазину набір серветок з зайцями в золотих окулярах.

– Це що? – питаю, крутячи пачку в руках.

– Це “сучасний стиль”, Віталику, – відповідає з усмішкою, – нам треба трохи свіжого повітря в хаті. А не оті вишиті серветки з позаминулого століття.

Я засміявся, але всередині вже знав, що якщо мама побачить цих зайців – буде скандал.

І ось настав Великдень. Ми з Наталкою встигли все: ковбаса, хрін, крашанки, паска – все по феншую. Але… по нашому. Свічка в скандинавському підсвічнику, рушник не вишитий, а білий лляний, і – та-дам! – серветки із зайцями. Я ще вранці прокинувся з легким тремором в животі – як перед екзаменом.

Мама приїхала о 9:40 ранку. З торбами. Без попередження, як завжди.

– Добрий ранок, діти, – пролунало, і вже в дверях вона озирнулася. – А де наш традиційний рушничок із півниками?

– Мамо, цього року ми трохи змінили стиль, – відповідає Наталка, стискаючи мій лікоть під столом. – Хотіли спробувати щось легше, без надмірностей.

– Ага, – коротко відповіла мама, і я побачив, як її погляд падає на тих зайців. – То це тепер модно, так? Зайці у ваших… дизайнерських окулярах?

– Ну, мам, давай хоч каву вип’ємо, – кажу, намагаючись перевести тему.

Ми сіли до столу. І почалося.

– А ви яйця варили в цибулинні? – питає мама, беручи до рук червону крашанку.

– Ні, у нас були барвники з натурального соку буряка і шпинату, – відповіла Наталка. – Натуральне, без хімії.

– Я бачу, – каже мама, клацаючи зубами по шкаралупі. – Виглядають, як ніби їх вимочували в болоті.

Я вже тоді хотів якось втекти. На балкон. У льох. У Норвегію. Але тримався.

– Мамо, давай просто спробуємо насолодитися святом, – кажу я, відчуваючи, як Наталка стискає мій лікоть уже не ніжно, а як дядько Толя свій ключ на 13.

– Добре, – зітхає мама.

– Просто хочу, щоб усе було… правильно. Як у людей.

У мене в голові прозвучав гонг. Як у людей. Звучить дивно.

Після сніданку Наталка пішла на кухню прибирати, а мама залишилась зі мною у вітальні. Я відчував, як тиск у кімнаті росте, хоч батареї вже давно вимкнули.

– Твоя Наталка… вона дуже… наполеглива, – сказала мама, поклавши руки на коліна.

– Ага, – відповів я.

– Як і ти.

– Це комплімент?

– Це реальність.

Мама замовкла. Я бачив, як вона кусає губи. А потім – якось зовсім не по-маминому – подивилась у вікно і сказала:

– Віталику, я просто боюся, що втрачаю тебе.

– Мамо… – я підсів ближче, – ти мене не втрачаєш. Просто ти вже не одна-єдина, хто керує святами. Тепер ми з Наталкою робимо це разом.

– А якщо ви робите неправильно?

– А якщо “правильно” – це тільки твоє бачення? Може, ми просто… інакше?

Вона не відповіла. Але я побачив у її очах щось нове. Не роздратування. А сум. Мені стало її шкода. Вперше за всі роки.

Ввечері, коли мама вже поїхала, ми з Наталкою сиділи на кухні. Вона мовчки крутила ложку в чашці з чаєм.

– Вибач, – кажу я. – Я мав би краще тебе захистити.

– Все нормально, – відповіла вона. – Я ж знала, на що йшла.

– Але все одно… Давай наступного разу не будемо експериментувати з зайцями?

– Ні, Віталик. Наступного разу ми просто запросимо її допомогти прикрашати. Разом. Якщо вона погодиться.

Я здивувався. Але потім зрозумів – це був найдоросліший варіант. Не тікати. А спробувати впустити її. І, можливо, в тому й була суть – не перемогти, а почути.

Наступного дня мама подзвонила.

– Віталику, – сказала вона, – я подумала. Якщо хочете, можу на наступне свято принести ті рушники. А Наталка хай зайців лишає. Може, знайдемо компроміс?

– Мамо, це найкраще, що я чув сьогодні, – відповів я.

Вона засміялася. І я зрозумів – щось зрушило.

Ось така моя історія. З одного боку – мама, яка звикла все тримати під контролем. З іншого – дружина, яка хоче нових правил гри. А я посередині – хлопець, який просто хотів теплого свята. І все ж, попри напругу, втомлені нерви й зайців, мені здається, ми зробили крок назустріч одне одному.

А тепер я хочу спитати вас, друзі:

А як ви ладнаєте зі своїми мамами під час свят? Чи вдається вам знайти спільну мову між поколіннями – чи теж доводиться лавірувати між яйцями і емоціями?

Поділіться своєю історією – бо, чесно кажучи, я не вірю, що я тут один такий…

Джерело