Мені скоро сорок років, і я боюся свою матір. Ось так вирішила розпочати свого листа. Найцікавіше, що я всі ці роки не усвідомлювала цього. Рівно до тих пір, поки чоловік не сказав, дивлячись у вічі: «скільки ти ще боятимешся свою матір?».

Довгі роки я вважала, що просто бережу маму. Не розповідаю їй багато речей через те, що не хочу її вкотре хвилювати і турбувати. Але ні. Все набагато простіше. Я боюсь її. Мені страшно викликати її гнів.

Мама завжди була жінкою запальною. У дитинстві вона могла нас із сестрою запросто сильно покарати за якісь витівки. Не тому, що провина була такою серйозною. Просто мама не вміє впоратися зі своїми емоціями.

З цієї причини, швидше за все, вони з батьком розлучилися. Коли ми ще жили всі разом, то батькові теж часто від мами діставалося. Будучи в поганому настрої мама починає грубіювати і відповідати на будь-яке, найнешкідливіше питання, зухвало і в’їдливо.

Коли я вийшла заміж, то просто почала від мами все приховувати. Все, що могло б викликати мамине невдоволення. А це практично будь-яка річ. Безпечно з мамою можна говорити лише про погоду.

Донедавна ми з сімʼєю жили у квартирі чоловіка. Утрьох нам тут було тісно, ​​і ми давно вже мріяли купити собі житло більшого розміру.

Колись у нас із мамою була розмова на цю тему. Мама тоді відразу висловила свою думку, що таку важливу справу нам з чоловіком довіряти ніяк не можна. І якщо ми вже вирішимо брати квартиру, то мама обов’язково повинна брати участь.

Мама не ріелтор. Просто мама вважає, що має життєвий досвід, а ми порівняно з нею – діти. Але я дотримуюсь дещо іншої позиції. Раз у новій квартирі плануємо жити ми (хвала всім богам – без мами), то вибір тільки за нами.

Тому, коли майже рік тому ми почали з чоловіком вибирати квартиру, я ретельно це від мами приховувала. Думала, що не варто її хвилювати. Мама чомусь вважає, що зараз все так і норовлять один одного обхитрити і нас із чоловіком обов’язково обдурять.

Вона ж не спатиме! Навіть якщо ми їздитимемо на огляди квартир без неї, то мама вимагатиме надсилати їй фотографії, збільшувати їх і ретельно шукати недоліки.

Навіщо такі хвилювання? Ми знайшли та купили квартиру самі. Швидко переїжджати ми не планували. Потрібно було зробити невеликий ремонт перед переїздом.

Але це не могло тривати вічно. Наступного тижня ми запланували переїзд. Вже з вантажниками домовились. Настав час повідомити маму.

У вихідні мама іноді забігає до нас у гості. Я вирішила, що це слушний момент і все їй розповіла.

Мама кричала на мене так, як ніколи в житті. Ми були на кухні, пили чай із печивом. Мати схопила напівпорожній чашку і з агресивністю кинула її об підлогу, тарілка з печивом пролетіла над моєю головою.

Я від страху втиснулася в стіну і знову відчула себе дитиною. На гуркіт і крики примчав син. Лайка обрушилася і на нього. Онук теж зрадник – мовчав, нічого не розповідав бабусі.

У мене від стресу зчинився тиск. В очах все попливло, закружляли чорні мушки. Син злякався (йому одинадцять) і зателефонував у швидку допомогу. Мати прокричала і просто пішла, грюкнувши дверима і не дочекавшись приїзду медиків.

Виявилося, що в мене тиск стрибнув за двісті. Мало не від’їхала. Зі мною такого раніше не траплялося. Навіть жодних таблеток немає вдома від гіпертонії. Бригада швидкої мене відкачала. Дякую їм.

Матері взагалі ніби начхати на все це. Я через її істерику трохи свідомість не втратила, а вона спокійно переступила через мене і пішла. Ще й образилася через цю квартиру.

Чоловік з роботи повернувся і теж мене лаяв. Сказав, що якщо я, доросла жінка, так боюся матері, то краще мені з нею і не спілкуватися тоді. Нема чого своє здоров’я гробити.

Веселенький у нас переїзд буде. Мама заявила, що «ноги її у нашій новій квартирі ніколи не буде». А я тепер боюся дзвонити першій мамі.

КІНЕЦЬ.