Мене мама виховувала як малу вівцю. Жуй сіно та не мекай зайвого. Це я до того, що привчила тримати мене свою думку виключно при собі. Коли мене ображали, навіть ще в школі в молодших класах, мама сказала ніколи не давати здачу. Образили, то не звертай уваги. Ось тільки це не звертання уваги і язик за зубами привів мене до того, що я навіть на співбесіду нормально сходити не можу. Боюсь щось сказати, бо моя думка неважлива, або й взагалі безглузда.

І це стало як порядок мого життя. Так, я безумовно розумію, що таке виховання нав’язало суспільство моїй мамі. Вона сама від того не в захваті, протез поколіннями воно має послабляти тиски, а не навпаки, закручувати їх до скрипу.

Моїм рятівним кільцем став мій чоловік. Ми з ним кардинально різні. Він ніколи не думає, що його слова можуть когось образити, чи то здадуться неправильними. Він каже все, що думає. Вважаю це просто феноменальною властивістю його характеру. Ми з ним кардинально різні. Часто захоплююсь, як він легко знаходить спільну мову з іншими людьми та не соромиться висловлювати свою думку, та не має значення, буде вона правильною чи ні. Вона просто його.

Якось моя мама приїхала до нас в гості на тиждень. Вона з татом жила в селі за двісті кілометрів від нас. Я показувала їй місто, ми чудово проводили час разом. Якогось разу під час вечері ми зчепились з чоловіком через якусь дурничку. Почали сперечатись. Мама влізла в нашу суперечку, та намагалась мені закрити рота.

-Лізо, чим ти думаєш? Tвій чоловік сказав так, значить то так і має бути. Прикрий рота та погодься! З яких пір ти взагалі стала така хоробра?! Я тебе не так виховувала.

Мого чоловіка аж перекосило. Він таким вовком глянув на маму типу “от хто зробив з нею таку вівцю!”. Він хоч й поважав моїх батьків, проте не зміг себе стримати, та висказав мамі все, що думає про моє виховання, та як йому важко тепер мене відкрити для світу. Щоб я перестала боятись людей, перестала боятись говорити.

Здавалося б, що дрібниця, уникати розмов з людьми, чи тим паче сварок. Проте в реальному житті позиція вівці не грає на руку. Руслан вчить мене говорити через сварки, в них ми справжні. Чому тільки мама посіла позицію по суті чужої людини, а не доньки, для мене загадка. Насправді докладу всі сили, щоб не виховати свою доньку такою ж, як я.

КІНЕЦЬ.