Моя мама – типова радянська жінка, яка виросла у комунальній квартирі. Мабуть, саме з минулого у неї залишилося відчуття, що все має бути спільним, як у колгоспі. Тільки ті часи давно минули.

Ми із чоловіком живемо разом вже 5 років. Перед весіллям у нас обох були деякі заощадження, і нам дуже хотілося купити власну квартиру. Щиро кажучи, звалювати на себе кредитне ярмо ми не планували.

Тому ми продали машину, а також частину металобрухту, який зберігався у рідних на дачі. Але навіть разом із нашими накопиченнями цього теж було мало. Дізнавшись про мрію, 100 тисяч нам подарували батьки чоловіка, а 200 тисяч дала моя мама.

Радості від купівлі власних квадратних метрів не було меж. Ось тільки моя мати тепер вважає нашу квартиру своєю. Вона не попереджає про свої візити, більше, ще й запрошує без дозволу гостей.

Вперше мама заявилася до нас о дев’ятій годині вечора. Почувши дверний дзвінок, чоловік, озброївшись скалкою, пішов відчиняти. Яке ж було його здивування, коли на порозі замість п’яних підлітків він побачив улюблену тещу.

– Добрий вечір, рідненькі! Скучили? А я тут вам гостинців привезла, – радісно щебетала мама.

– Мамо, чому ж ти не подзвонила? Ми б тебе зустріли, – позіхаючи, сказала я.

– Я й сама можу дістатися. Навіщо вас зайвий раз турбувати? – відповіла мама.

– Але вже пізно. Нам взагалі завтра на роботу, – нагадала я матері.

– І що? Ти з мамою навіть чаю не поп’єш? – наївно спитала мама.

У результаті ми пили чай і розмовляли до першої ночі. Потім мама до обіду відсипалася, а я у напівнесвідомому стані поплентала на роботу. Вона гостювала у нас ще пару днів, а потім, як ні в чому не бувало, попросила зробити їй дублікат ключів від квартири.

– Мамо, а ключі тобі навіщо? – запитала я з побоюванням.

– Як це «навіщо»? Я свій внесок у цю квартиру також зробила. Тим більше, що я можу приїхати вдень. І що ж мені робити, якщо вас удома не буде? Не на порозі ж вас чекати? – наївно відповіла мама.

– Ти знаєш, взагалі-то у нас замок заїдає. Швидше за все, ми його мінятимемо, – збрехала я. – Тож ключ тобі буде ні до чого. Ти краще заздалегідь дзвони, щоб не звалюватися як сніг на голову.

– Дивна ти, доню. Адже тут і моя, як мінімум, одна кімната є. Та й навіщо я маю обов’язково дзвонити? Адже ми не чужі люди, – здивувалася мама.

– Тому, що так роблять у цивілізованому суспільстві, – відповіла я.

Щоправда, наступного разу мама заздалегідь попередила про свій візит. Однак вона забула згадати про одну маленьку «деталь», точніше, про три. Мама приїхала не одна, а з однокласницями, які приїхали до неї з сусіднього міста, і влаштувати у себе вона їх не могла, не вистачало місця. І мама попросилася до мене, похизуватися квартирою, і вони влаштували вечір зустрічі випускників прямо на кухні.

Я кілька разів просила дорослих дам, що були напідпитку, поводитися тихіше. Але це було марно. Вони згадували бурхливу молодість та співали пісні практично до ранку. А наступного дня ми вдвох із чоловіком були вичавлені як лимони, а веселі «випускниці», розстеливши матраци, спали прямо на кухонній підлозі.

Чесно кажучи, я досі дивуюсь терпінню чоловіка. Я думала, що він вижене тещу ще під час її першого приїзду. Але зять, як виявилося, дуже любить мою маму, а ще більше – її борщ та вареники. Заради цих двох страв він готовий був потерпіти пару безсонних ночей.

Але мене наявність другої «господині» в будинку вже неабияк напружує. Мама вважає, що вона має право змінювати штори в моїй спальні, купувати потворні світильники або перекладати речі в моїй шафі.

Після її візитів я ще тиждень наводжу квартиру у звичний стан. Коли ж я вкотре заїкнулася про те, що квартира – це наша з чоловіком власність, мама мені заявила:

– Здається, ти забула, хто допоміг вам цю власність купити. Так що я буду робити, що хочу. Ця квартира частково належить мені!

– Знаєш, що, матусю, батьки чоловіка також дали нам грошей, але щось не приїжджають влаштовувати свої порядки та не запрошують до нас гостей! І взагалі, ось, візьми 100 тисяч, за кілька місяців я поверну тобі решту. Може, тоді ти перестанеш керувати в моїй хаті, – випалила з досади я.

Після цієї розмови мама упродовж трьох місяців у нас не з’являлася. Вона тепер вважає мене невдячною та невихованою і напевно скаржиться всім знайомим та родичам. Але про це судити явно не їй. Дуже довго я чекала, поки вона зрозуміє свою помилку. Може, хоч зараз мама трохи замислиться.

КІНЕЦЬ.