Коли липневе сонце гріло асфальт, а з-за вікна долинав сміх сусідської дітвори, Олена Петрівна тихо рахувала дні.

Не до пенсії, не до свят — до чогось набагато вагомішого. Бо в її домі вже не пахло пиріжками — кожен день їй давався непросто.

А донька, замість теплих слів, прийшла ділити квадратні метри, якби то були кавуни на базарі.

— Доню моя, ти ж забуваєш, що в тебе двоє дітей! — Олена Петрівна витерла піт з чола старим вицвілим носовичком, її голос був сумним і трішки розгніваним. — Чому ти виділяєш лише Алісу?

— Тому що в Аліси маленька дитина, мамо, — відповіла Вікторія, її тон був підвищений, без найменшого натяку на співчуття. — І друга на підході, сподіваюся ти зовсім ще не забула про це. А власного житла немає у неї. Ти ж знаєш сама, що Роман зараз досить таки добре стоїть на ногах. Тому йому твоя квартира не потрібна зовсім. Навіщо йому ці твої старі та вицвілі стіни, коли він сам може купити собі все, що забажає?

Олена Петрівна відчувала себе не дуже добре. Хоча на вулиці було тепло, але їй захотілося накинути на плечі хустинку, настільки від доньки віяло холодом, що їй дійсно прохолодно було.

— Я подумаю, — прошепотіла вона, заплющивши очі. — А зараз іди, мені потрібно відпочити і побути самій. І нехай твій Олег заїде до мене ввечері, мені потрібно з ним поговорити.

— Думай, думай, момо, швидше думай! Тільки швидше. Сама розумієш, що тобі залишилося не так вже й багато. І мені хотілося б вирішити все до твого. Ну, ти зрозуміла. Аліса має стати повноцінною господинею цієї квартири вже зараз, щоб питання про спадщину взагалі не піднімалися потім. Вона має відчувати себе впевненою у завтрашньому дні.

Вікторія ніколи не відрізнялася тактовністю. Ось і зараз, без особливого розуміння і співчуття, натякала матері про лічені дні.

Власне, так і було, на жаль.

Нещодавно Олена Петрівна була в стаціонарі і зрозуміла, що в неї не все гаразд. Але залишатися там більше не хотіла, просилася додому, адже вдома їй було найкраще, бо надії більше немає.

Кожен день, на жаль, був нагадуванням про те, що час невблаганно спливає, а невирішені питання лише каменем лежать на душі.

Зазвичай такі важкі події згуртовують усю родину. Кожен намагається хоч якось полегшити долю родича, оточити його турботою і любов’ю, подарувати моменти радості, більше спілкуватися і зустрічатися разом.

Але не в цьому випадку. Сім’я Вікторії була скоріше розрізненою, а зовсім не об’єднаною щирими почуттями.

Вікторія вирішила зайнятися квартирним питанням, не чекаючи, поки Олена Петрівна піде у вічність.

Її прагматичний розум бачив тут лише вигоду, хоча вона всі ці роки непогано ставилася до своєї мами, відносини між ними добрі були, хоча в більшій мірі через мудрий та добрий характер матері.

Та Вікторія зараз думала раціонально і нічого не приховувала від самої матері.

Вона вважала, що діє правильно, забезпечуючи майбутнє своїй улюбленій доньці.

— А раптом мій братик з’явиться і захоче частину маминої квартири собі? — нарікала Вікторія чоловікові, Олегу, сидячи на їх невеличкій кухні, де кожна тріщинка на плитці нагадувала про десятиліття життя, адже ремонту вона не бачила чимало років. — Я тут з нею голову морочила стільки років, доглядала за мамою я і не погано доглядала, люди все бачили, поки він по закордонах собі їздив. Так що спадщина моя по праву і я маю повне право розпоряджатися нею і все. Я заслужила це.

— Віко, а чи не рано ти мамі про це говориш, адже вона в тебе ще є, недобре про таке з нею саме зараз говорити, її підтримувати потрібно, а не про спадщину говорити щодня? — Олег завжди був більш стриманим і розважливим, але його слова рідко доходили до серця дружини.

Він дивився на неї з легкою втомою, знаючи, що вона все одно не послухає його.

Здавалося, що Олег сам більше шкодував свою тещу, ніж її рідна донька.

— Та зараз зовсім не до жалю, потрібно мислити раціонально, щоб потім не було проблем! — Вікторія махнула рукою, щоб не слухати його зауважень, наче від надокучливої мухи. — Якщо зараз не діяти, можна залишитися зі без спадку зовсім! Це ж така можливість! Потім багато людей шкодує, тому я зараз хочу все вірно зробити.

— Послухай, твій брат уже тридцять років живе за кордоном. Здалася йому ця двокімнатна квартира зі старим ремонтом у невеличкому місті, думаю там у нього вже добрі статки є за всі ці роки. Переліт та нотаріус дорожче обійдуться. Він і до матері приїхати не може — дорого. Він уже давно відійшов від цього коріння.

— Отож! Грошей немає, тому відмовлятися від частки спадщини він не буде. Це зараз братик такий весь благородний, телефонує раз на рік. Ні, потрібно швиденько оформити квартиру на Алісу. Без зайвих розмов. Щоб потім проблем з цим не мати ще нам.

— Чому тільки на Алісу? А як же Роман? — обурився Олег.

Вікторії це не сподобалося.

Олега завжди дивувало ставлення Вікторії до їхнього старшого сина, Романа.

Коли вони одружилися, Роману було три роки. Олег прийняв хлопчика як рідного, любив його, навчав, проводив з ним час.

А ось Вікторія якраз, на жаль, більше нагадувала мачуху: надмірно сердилася навіть за найменшу провину, рідко була до нього доброю і теплою.

А ще часто звинувачувала у власних невдачах, наче він був джерелом усіх її проблем.

Напевно, син нагадував їй про минулі, невдалі стосунки. Ось і вставилася вона до нього так.

Коли на світ з’явилася Аліса, стало ще гірше, на жаль.

Доньці — купа уваги, найкращі та дорогі іграшки, найсмачніші солодощі, а Романа ніби не було поряд. Він був невидимий для неї якось завжди.

Сталося так, що Роман рано випурхнув із батьківського гнізда, відчув полегшення, звільнившись від постійних докорів мами.

Він самостійно вивчився, здобув чудову освіту, знайшов престижну роботу в столиці. Потім одружився, взяв квартиру в іпотеку в новобудові і планував поповнення сімейства.

І син майже повністю припинив спілкування з Вікторією, хоча з Олегом підтримував теплі стосунки, час від часу навідуючись до нього.

А от Аліса теж рано пішла з дому. Вона поспіхом вийшла заміж за «найкращого чоловіка на світі», у якого були заможні батьки, дороге авто та велика орендована квартира в центрі міста.

Вона завжди мріяла про розкішне життя, не докладаючи до цього жодних зусиль.

Ось тільки шлюб їх, на жаль, протримався недовго, а на згадку «найкращий чоловік» залишив Алісі спадкоємця.

Та посумувала трохи і вирішила далі влаштовувати своє життя.

Через півроку поневірянь Аліса повернулася з новим нареченим, випромінюючи спокій і впевненість.

Олег намагався пояснити доньці, що їй зараз потрібно думати про виховання дитини та власну реалізацію в житті, і зовсім необов’язково шукати зараз щастя лише для себе.

Батько бачив, як його донька повторює помилки, але його слова були як горох об стіну, від того лише важко було йому на душі.

Але донька не слухала батька. Тим більше Вікторія стала на її бік, бачачи в новому нареченому доньки потенційне джерело фінансового благополуччя.

На щастя, потенційний зять мав власне житло та непогано заробляв.

Упустити такого вигідного нареченого було б нерозумно, на думку Вікторії. Вона вже уявляла, як Аліса живе весь час у достатку, а вона сама користується всіма благами.

Щоправда, цього разу до РАЦСу справа не дійшла.

Вони зустрічалися лише пару місяців і розійшлися рівно в той момент, коли Аліса оголосила про те, що чекає дитину.

Наречений зник так само раптово, як і з’явився, залишивши Алісу знову саму з новиною.

— Це ти винен! — Вікторія тоді знайшла крайнього в особі Олега.

Їй завжди потрібен був хтось, на кого можна було б звалити провину.

— А я тут причому?! — Олег вже не дивувався її докорам, але все одно відчував гіркоту.

— Ти нічого Алісі не дав! Ні квартири, ні машини, ні освіти. А тепер вона з причепом. Подвійним. Про вдале заміжжя можна забути! Вона тепер завжди буде сама!

Олег промовчав.

Так, він усе життя був звичайним працівником, часто пропадав на підробітках, щоб забезпечити свою сім’ю.

Не мільйонер, звичайно, але їсти завжди було в них що.

Доходу вистачало на те, щоб забезпечити двох дітей та Вікторію, яка ніде ніколи не працювала, вважаючи, що її завдання — бути “берегинею сімейного вогнища”, що на практиці означало — нічого не робити.

— Послухай, — Олега все сильніше обурили претензії дружини, які здавалися йому несправедливими. — Я попереджав її, що не можна так. Хотіли кращого життя? Так, може, потрібно не нареченого багатого шукати, а роботу? Як Роман наш! Він же сам всього досяг, йому ніхто нічого недав.

— Не розумію, чому ти завжди ставиш у приклад Романа? Він взагалі тобі не рідний! — Вікторії це не сподобалося.

— Я його виростив. Рідніше не буває, — мовив Олег, його голос був сповнений впевненості.

— Так, виростив невдячного сина! Він жодного разу не допоміг Алісі, — почала було Вікторія, але її перервав телефонний дзвінок, який пролунав, як грім серед ясного неба.

Сусідка повідомила, що в Олени Петрівни не стало.

Розмову подружжя довелося відкласти, адже тепер потрібно було вирішувати іншу, набагато серйознішу проблему.

Попрощатися з Оленою Петрівною прийшли лише найближчі — Вікторія, Олег, Роман, Аліса та пара сусідів, які ще пам’ятали жінку.

Перший час, як це водиться, згадували, говорили про неї теплі слова, сумували. Була коротка мить тиші.

А потім Вікторія вирішила своє й далі.

Не соромлячись, вона взялася обговорювати грандіозні плани на спадщину матері, ніби це була бізнес-зустріч.

— Значить так, Алісочко, завтра починаємо тут косметичний ремонт. Так що через тиждень зможеш заїхати в чистеньку квартиру, — її голос був гучним і впевненим, немов вона вже була повноправною власницею.

— Віко! Ми пару годин тому лише провели твою матір! Прояви хоч трохи поваги! — сказав Олег, його обличчя нерозуміння.

Але Вікторія лише незадоволено глянула на нього, ніби його слова були порожнім звуком:

— Їй уже все одно! А Алісі з двома дітьми жити ніде. Ти про них подумай краще!

— Але ж спадщина ще не оформлена, — втрутилася в розмову сусідка, старенька пані Марія, яка сиділа поруч і все чула.

Вона тут же про це пошкодувала: Вікторія подивилася таким поглядом, що жінка вирішила далі мовчати краще.

— Не ваша справа це, що і як оформлено. Якщо по справедливості — квартира повинна дістатися Алісі. Мати ще за життя хотіла все на неї переписати, вона мені так і казала!

— Не хотіла, — Олегу набридло слухати це. Він вирішив, що мовчати більше не варто. — Ти її постійно лише просила так зробити.

— І правильно робила! Щоб деякі, — Вікторія кивнула на сусідів, — не піднімали питання про спадщину. Дай їм волю, вони б братика мого сюди оселили. Так от нічого не дістанеться тут вам! Квартира по праву належить Алісі. Все інше — формальності, дрібниці, які вирішить нотаріус.

— Помиляєшся дуже ти в цьому, — Олег повільно підійшов до старенького серванта, що стояв у кутку вітальні.

Він знав, де лежить найголовніше – заповіт.

Звідти він обережно дістав сіру паперову папку з пожовклими зав’язками. Вона була запилена і, здавалося, зберігала в собі таємницю.

— Ця житлова площа Алісі не належить.

— Як це?! — в один голос запитали Вікторія та Аліса, їхні обличчя змінилися вмить від подиву та обурення.

Вони не вірили своїм вухам.

— Ось так! — Олег дістав із папки якийсь документ, акуратно складений, і простягнув його дружині. — Дивись сама.

— Що це таке? — Вікторія взяла папір, її руки тремтіли.

Вона не могла повірити своїм очам, читаючи написане.

— Дарча. Олена Петрівна за життя подарувала свою квартиру тому, кого вважала більш гідним. І це, як бачиш, не Аліса, — голос Олега звучав спокійно і впевнено, наче він нарешті скинув важкий тягар з душі.

— І ти. Ти все знав весь цей час? Як ви це зробили?! — Вікторія голосно говорила.

Вона дивилася на Олега, немов на зрадника.

— Нічого ми не «зробили». Просто ти настільки втомила маму своїми претензіями, що вона вирішила вчинити так, як сама вважала за потрібне, це була лише її воля. І звернулася до мене за порадою та допомогою. Виявилося, що в цьому питанні наші думки сходяться. Ми обговорили всі варіанти.

А далі справа за малим: я знайшов нотаріуса, той оформив дарчу, все зробили законно, без жодних питань, — Олег взяв документ із рук Вікторії, яка вже готова була його розірвати, і простягнув його Роману — він, звичайно, теж прийшов, хоч і тримався осторонь, не бажаючи втручатися в сімейні важкі розмови. — Сину, тепер ти тут господар по-праву. Бабуся подарувала квартиру тобі. Це її останнє бажання.

— Мені? — Роман не зміг приховати здивування.

Все своє свідоме життя він відчував себе зайвим у цій родині, обділеним увагою матері.

Ні, бабусю Роман все життя щиро любив і батька поважав. Але завжди всім заправляла Вікторія, а для неї він був порожнім місцем, негідним навіть доброго слова, не те що квартири.

І з роками він настільки до цього звик, що навіть не сподівався отримати щось, тим більше такий подарунок.

— Ви що таке зробили?! — Вікторія не знала що й далі казати.

— У Романа вже є квартира! Це несправедливо! Так, сину, завтра ж займемося заміною документів. Все віддаси сестрі, вона ж дитину чекає другу, їй потрібніше!

— Це ще чому?

— Роман несподівано для себе задоволено посміхнувся і гордо підняв підборіддя. Вперше в житті він відчував себе переможцем у цій постійній критиці.

— Раз бабуся так хотіла, значить, так і буде. Моя квартира куплена в іпотеку, і це великий тягар. Цю продам — частину боргу погашу. Або залишу і буду здавати в оренду. Хороша прибавка до зарплати. У мене дружина теж дитину чекає, і зайвий дохід не завадить. Це ж розумно. Та й взагалі, чому я виправдовуюся?

— Та як ти можеш так! — Вікторія незадоволено глянула на сина.

Після цієї розмови, вікторія потрапила до стаціонару. Тиждень вона була там.

Весь цей час вона вперто намагалася додзвонитися до свого сина Романа, але той не брав слухавку, вважаючи, що йому потрібна пауза від такого спілкування.

— Та що він собі думає! — скаржилася Вікторія Олегу, коли той її навідував, приносячи домашню їжу та свіжі новини з дому. — Це все твоє виховання! Ти його виховав таким!

— Або відсутність твого, — відповів Олег, втомлено дивлячись на дружину. — Ти все життя ігнорувала сина. Ось і отримала результат. Він виріс самостійним, але без прив’язаності до тебе.

— Він повинен був вирости справжньою людиною, а не таким, що відвернеться від своїх батьків.

— Вітаю, він виріс хорошою людиною. Тільки без матері, — голос Олега був спокійним, але в ньому відчувалася глибока втома. — Ось і залишилася ти з Алісою сама біля розбитого корита і не думай, що донька дуже буде думати про тебе чи допомагати тобі, але тут ніхто не винен, крім тебе.

— Хорошою людиною! Сестру рідну залишив на вулиці! Совісті у нього немає, як і в його батька.

Говорити з Вікторією не було жодного сенсу. Її душа була настільки переповнена власними образами та несправедливістю, що вона не могла побачити об’єктивну картину.

Олегу нічого не залишалося, як озвучити ще одну новину, яка остаточно змінить їхнє життя.

— Віко, я подаю на розлучення, — сказав він втомлено, без емоцій, дивлячись у вікно палати, де за склом пролітали літні, але важкі хмари. — Можеш кдокоряти, звинувачувати мене — це нічого не змінить. Ти все життя мені докоряла усім: мало заробляю, за кордон не вожу, машини немає. І Аліса повністю скопіювала твою поведінку. Я для вас чужий, ви мене таким вважаєте. Я так більше не можу.

— Але як же я тепер сама? — здавалося, вперше в житті Вікторія щиро заговорила.

Її голос був спокійний, а очі стали вологі.

— Скоро в Аліси буде друга дитина, ми не впораємося самі. Нам потрібна твоя допомога!

— Не хвилюйся, грошима я допоможу. Це ж моя дитина. Але жити з вами не буду, мені з вами важко. Мені потрібен спокій.

— Ти так боїшся труднощів! Спадщини нас позбавив, а зараз ще й на розділ майна подасиш?

— Мені тебе шкода, Віко. Ти зі своїм майном нічого в житті не хочеш бачити більше. Знаєш, я вірю, що Роман вчинить правильно і поділиться з сестрою, якщо відчує таку потребу. А мені твоє майно й даром не здалося. Орендуватиму кімнатку — мені одному вистачить. Бувай. — Олег повернувся і вийшов з палати, залишивши Вікторію наодинці з її думками, які вперше здалися їй такими порожніми та безнадійними.

За вікнами падав дощ. Кущі перецвілих троянд стояли опускали гілки додолу, наповнюючи повітря солодким ароматом, що проникав навіть крізь зачинені вікна.

Велике листя величних каштанів створювали прохолодну тінь уздовж паркових алей, де гойдалися візочки та сміялися діти.

Вікторія неспішно прогулювалася з коляскою, в якій мирно сопів молодший онук.

Добре, що старший зараз у дитячому садку. Він такий непосида, що за ним потрібен пильний нагляд, особливо зараз. Шкода, що росте без матері він.

Аліса, у пошуках свого особистого щастя, через два місяці після появи дитини поїхала з подругою за кордон.

Вона залишила дітей на догляд мамі, сказавши, що їй потрібно “знайти себе”, “перезавантажитися”.

І пів року від неї приходили лише короткі повідомлення на месенджер, без дзвінків та фотографій: «заряджаюся енергією в горах», «сумую під шум теплих хвиль», «пізнаю справжній спокій у сосновому гаю».

Звісно, донька мала якусь роботу, заробляла там не багато, але гроші матері пересилала трохи.

Вікторія сподівалася, що рано чи пізно Аліса повернеться додому, до дітей, до своєї відповідальності.

А поки повністю взяла на себе турботу про онуків, хоча їй дуже важко було.

Олег після розлучення, як і обіцяв, допомагав фінансово дружині і онукам, переказуючи щомісяця певну суму.

Але тепер Вікторія мріяла не про гроші, які були, а про людське тепло та допомогу і підтримку рідних людей, яку сама їм ніколи не давала.

Самотність змінила її життя і її саму.

Все життя Вікторія була впевнена: її вчинки безпосередньо ведуть до загального благополуччя, до забезпеченого життя. Але ефект виявився абсолютно протилежним — рідна донька і втомлений від претензій чоловік без жалю залишили Вікторію наодинці з власними важкими думками та двома онуками.

Вікторія робила ще кілька безуспішних спроб «наставити на розум» Романа, намагаючись довести йому, що він вчинив неправильно і має допомагати сестрі.

Але той відповів лише: «Яблуко від яблуні недалеко падає» і заблокував її номер телефону, поклавши кінець будь-яким подальшим розмовам з рідною мамою.

— Причому тут яблунька, — бурмотіла Вікторія собі під ніс, везучи коляску. — Я б ніколи так не вчинила! Я б ніколи не залишила своїх рідних дітей!

Усвідомити справжню причину того, що відбувається, у Вікторії так і не вийшло.

Життя таки має пам’ять. Воно не забуває, хто не казав “дякую”, коли було треба.

У той час, коли рано світало, а сусідська кішка грілась на лавці біля під’їзду ще зранку, Вікторія вже не мріяла про спадщину.

Вона прокидалась о шостій годині ранку, годувала онуків, мила підлогу й мовчки робила собі ромашковий чай.

У соцмережах Аліса викладала фото то Італії, то в Греції з відпочинку, то в Німеччині вона була, а Роман — мовчав. Його тиша була найгучнішою відповіддю для матері.

Вікторія весь час ще намагалася переконати себе, що все зробила правильно.

Але щоночі, коли домівка занурювалась у тишу, вона сідала на край дивану, прикладала долоню до втомленого чола й шепотіла в темряву:

— Я ж тільки добра хотіла. Не потрібна мені ця спадщина, хочу мати родину щасливу. Що я зробила не так?

Але темрява не відповідала. Вона, як і все життя, просто слухала.

Вікторія досі думає, де вона помилитися могла. Що їй потрібно зробити, щоб жити, як колись? Чи можливо це?

А ви як вважаєте, чи дійсно доля у Вікторії важка, чи вона сама в усьому винна? Що їй варто зробити? Чи можливо тут ще змінити все?

Джерело