Мама сказала, що хоче жити з нами. Я погодився, — Тарас говорив тихо, не піднімаючи очей. — У неї в квартирі проблеми з опаленням. І взагалі, вона ж скоро буде твоєю свекрухою. Утрьох буде веселіше

— Ти заробляєш 50 тисяч на місяць, а штори за 2000 гривень не можеш купити нормальні! — дорікнула мені вчора ця жінка.

Я грюкнула дверцятами шафи, аж чашки на полиці жалісно задзеленчали. Уже втретє за тиждень я не могла знайти свої документи.

Усе в квартирі ніби жило своїм життям, переміщаючись із звичних місць туди, де, на думку Оксани Іванівни, було «правильніше».

— Я буду пізно, не чекай, — гукнув Тарас із передпокою.

— Зачекай хвилинку! — Я вибігла з кухні. — Ти не бачив мою синю теку з паперами? Там важливі договори на сьогоднішню нараду.

Тарас знизав плечима, зав’язуючи краватку.

— Без поняття. Спитай у мами, вона вчора прибирала.

— Знову? — Я була обурена. — Ми ж домовлялися, що твоя мама не чіпатиме мої робочі документи.

— Не починай, будь ласка, — Тарас глянув на годинник. — Мама просто хотіла допомогти. Вона ж не зі зла.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Мовчки порахувала до п’яти.

— Тарасе, я ціную бажання твоєї мами допомогти. Але коли я не можу знайти свої речі — це не допомога.

Тарас уже не слухав. Він швидко чмокнув мене в щоку й вислизнув за двері. Я залишилася посеред передпокою, дивлячись на зачинені двері.

Телефон озвався дзвінком.

— Так, Олено, — втомлено відповіла я.

— Ти запізнюєшся на нараду, — голос колеги звучав схвильовано. — Клименко вже двічі питав, де ти.

— Я не можу знайти теку з договорами! — Я заметалася квартирою. — Скажіть йому, що буду через пів години.

Документи знайшлися в гостьовій спальні, акуратно складені в стопку книг. Саме там, де я б їх ніколи не поклала.

Увечері я повернулася додому, мріючи лише про ванну. Але щойно увійшла, як із кухні долинув дзвін посуду і голос Оксани Іванівни:

— Нарешті! А ми тебе заждалися. Я приготувала твій улюблений плов.

Я пустила очі під лоба. Плов я ненавиділа, про що не раз казала.

— Доброго вечора, Оксано Іванівно, — Я змусила себе всміхнутися, проходячи на кухню. — Не варто було турбуватися, я б щось приготувала.

— Який клопіт! — Оксана Іванівна сплеснула руками. — Тарас із ранку сказав, що ти затримаєшся, тож я вирішила побалувати вас домашньою їжею. Ти ж вічно на роботі, коли тобі готувати?

Я перехопила погляд Тараса. Він ледь помітно похитав головою, ніби благаючи не починати сцену.

— Дякую, — Я сіла за стіл. — Але я б хотіла, щоб наступного разу ви попереджали про свій візит.

Оксана Іванівна застигла з ополоником у руці.

— Я заважаю? — Її голос затремтів. — Я ж тільки допомогти хотіла. Тарасик сказав, тобі важко поєднувати роботу й дім.

Тарас скочив, обійняв маму за плечі.

— Мамо, що ти! Звісно, ти не заважаєш. Вона просто втомилася. Правда, люба?

Я видавила посмішку.

— Так, вибачте, важкий день.

Вечеря минула в напруженій тиші. Потім Оксана Іванівна вмостилася в кріслі з в’язанням, явно не збираючись іти.

— Мамо, може, тебе відвезти додому? — обережно запитав Тарас.

— Навіщо? — Оксана Іванівна навіть не підняла голови. — Я заночую в гостьовій, щоб завтра зранку приготувати вам сніданок перед роботою.

Я зустрілася поглядом із Тарасом. Він розвів руками, ніби кажучи: «Ну що я можу зробити?»

Пізніше, забравшись під ковдру, я повернулася до Тараса:

— Це вже третя ночівля за тиждень. Вона до нас переїжджає?

— Перестань, — Тарас ліг на спину, дивлячись у стелю. — Мамі самотньо. Ти ж знаєш.

— Я розумію, — Я сперлася на лікоть. — Але я не можу жити у власній квартирі, коли хтось щодня перекладає мої речі, критикує мою кухню і диктує, як нам облаштовувати побут.

— Вона не диктує.

— Ні? А хто викинув мої улюблені штори й замінив їх на «практичні», на її думку?

Тарас зітхнув.

— Давай не зараз, гаразд? Я втомився.

Наступного дня Тарас зустрів мене з сяючою посмішкою. Він підхопив мене на руки, закружляв по кімнаті.

— Ти не повіриш! Мене підвищили! Тепер я заступник начальника відділу!

— Це ж чудово! — Я щиро зраділа за нього. — Треба відсвяткувати!

— Я вже запросив маму на вечерю, — Тарас поставив мене на підлогу. — Вона так хотіла відсвяткувати зі мною.

Я відчула, як радість випаровується.

— А мене ти запитати не хотів?

Тарас посерйознішав.

— Ти проти мами?

— Справа не в цьому.

Наш діалог перервав дзвінок у двері. Оксана Іванівна стояла на порозі з величезним тортом.

— Вітаю мого хлопчика! — Вона розцілувала сина, потім повернулася до мене. — А ти, люба, не хвилюйся, я сама все приготую.

Я відступила, пропускаючи її в квартиру.

Вечеря минула в дивній атмосфері. Оксана Іванівна й Тарас згадували його дитинство, університетські роки, першу роботу. Я була зайвою у власному домі.

Оксана Іванівна знову залишилася ночувати. Кілька днів після цього вона не з’являлася й не дзвонила. Життя почало повертатися в звичне русло.

Але спокій тривав недовго. Незабаром мене чекав сюрприз.

Я завмерла на порозі своєї квартири. Біля входу стояли два великі валізи, яких я ніколи раніше не бачила. Із кухні долинав незнайомий шум. Хтось відкривав і закривав шафки, перекладав посуд. У кишені пронизливо задзвонив телефон.

— Олено, передзвоню пізніше, — прошепотіла я в слухавку й завершила дзвінок.

Тихо пройшовши через передпокій, я зазирнула на кухню. Біля плити, наспівуючи щось собі під ніс, стояла Оксана Іванівна. Вона діловито переставляла банки зі спеціями на полиці, вибудовуючи їх у строгому алфавітному порядку.

Я відступила, намагаючись не видати своєї присутності. Щось підказувало мені оглянути квартиру перед розмовою. Я рушила коридором.

Гостьова спальня, яку я використовувала як кабінет, перетворилася на повноцінну житлову кімнату. На ліжку лежали строкаті подушки з рюшами. На приліжковій тумбочці вишикувалася флакони із аптеки. У кутку стояли ще кілька коробок, а шафа була розчинена навстіж — усередині висіли чужі блузки й сукні.

— Не може бути, — прошепотіла я, підходячи до туалетного столика.

Серед косметики вишикувалися фотографії в рамках: маленький Тарас на гойдалках, Тарас із батьками на морі, сімейне фото на дачі. Мої фотографії я знайшла зсунутими на край столу.

У ванній з’явилися незнайомі рушники, на полиці стояли чужі креми й лосьйони.

Вхідні двері грюкнули, і почувся голос Тараса:

— Мам, я привіз решту речей!

Я вибігла в коридор, не вірячи своїм вухам. Тарас застиг із двома об’ємними сумками в руках. Оксана Іванівна виглянула з кухні.

— Любонько! — радісно вигукнула жінка. — А ми не чекали тебе так рано. Хотіли зробити сюрприз!

— Сюрприз? — Мій голос змінився. — Це що, розіграш?

Тарас поставив сумки на підлогу.

— Люба, я хотів тобі сьогодні ввечері розповісти.

— Про що? — Я перевела погляд із Тараса на його матір. — Про те, що ви зайняли мою квартиру без мого дозволу?

— Ну, не треба так все описувати, — Оксана Іванівна махнула рукою. — Ми ж майже сім’я. Тож, треба звикати жити, як родина.

Я глибоко вдихнула, стримуючи себе.

— Тарасе, що відбувається? — Я навмисне ігнорувала Оксану Іванівну.

— Мама сказала, що хоче жити з нами. Я погодився, — Тарас говорив тихо, не піднімаючи очей. — У неї в квартирі проблеми з опаленням. І взагалі, вона ж скоро буде твоєю свекрухою. Утрьох буде веселіше.

— Веселіше? Кому? Ти взагалі мене запитав?

— Любонько, — втрутилася Оксана Іванівна, підходячи ближче, — давай поговоримо як дорослі. У тебе така простора квартира. Тут усім місця вистачить. А я допомагатиму з господарством, готуватиму. Ти ж вічно зайнята роботою.

— Це моя квартира, — чітко промовила я. — І я вирішую, хто тут житиме.

— Але ми ж скоро одружимося, — Тарас ступив до мене. — То яка різниця?

— Велика, — Я відступила. — Я ніколи не погоджувалася на спільне проживання з твоєю матір’ю.

Оксана Іванівна похитала головою.

— Боже, яка дріб’язковість! У тебе така дорога квартира, машина, зарплатня більша за 50 тисяч. І тобі шкода поділитися з рідною матір’ю твого майбутнього чоловіка?

— Справа не в грошах, — Я тремтіла від обурення.

— Звісно, у грошах, — Оксана Іванівна підняла голову. — Ти просто думаєш лише про себе. Тарас стільки для тебе робить, а ти.

— Досить! — Я підвищила голос. — Тарасе, скажи чесно, ти погоджував цей переїзд зі мною? Ти питав, чи я цього хочу?

Тарас переступав із ноги на ногу.

— Ну, я думав, ти не будеш проти. Мама нам допоможе і з господарством, і з бюджетом.

— З бюджетом? — Я не вірила своїм вухам.

— Так, — втрутилася Оксана Іванівна, — я стежитиму, щоб ви не витрачали гроші марно. У тебе стільки грошей, а ви жодних заощаджень не робите. Я вже склала список покупок на наступний місяць.

Я мовчки розвернулася й пішла до спальні. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб усвідомити, що відбувається. У скронях стукало. Я сіла на край ліжка, дивлячись у вікно.

Усі ці місяці я ігнорувала тривожні сигнали. Заплющувала очі на. Терпіла незручності заради стосунків із Тарасом. І до чого це призвело? До повної втрати контролю над власним життям.

Я рішуче встала й відкрила шафу. Дістала звідти дві великі валізи й кинула їх на ліжко. Потім вийшла в коридор.

Тарас і Оксана Іванівна все ще стояли там, тихо перемовляючись.

— У моїй спальні дві валізи, — спокійно сказала я. — Збирай свої речі, Тарасе.

— Що? — Тарас витріщився на мене.

— У тебе година, щоб покинути мою квартиру, — заявила я нареченому.

— Ти не можеш так вчинити! — вигукнула Оксана Іванівна. — Тарасе, скажи їй!

— Ти не серйозно, — Тарас спробував узяти мене за руку. — Давай усе спокійно обговоримо.

— Обговорювати треба було до того, як ти привів свою матір жити в мою квартиру без моєї згоди, — Я відсмикнула руку. — Зараз уже пізно для обговорень.

— Ти не гідна мого сина! Ми сім’я, ти думала нас розлучити, чи як?

— А твій син, мабуть, не гідний мене, — Я зняла з пальця обручку. — Тримай, Тарасе. Я не вийду заміж за людину, яка не поважає мене і вирішує усе за мене.

— Ти перегинаєш, — Тарас насупився. — А як же моя мама?!

— У неї є своя квартира, — Я вказала на двері. — Забирай маму й повертайся додому.

— Але я хотів як краще.

— Для кого? — Я гірко всміхнулася. — Точно не для мене. Година, Тарасе.

Я розвернулася й пішла на кухню, залишивши їх у коридорі. Руки тремтіли, але всередині розливалося дивне заспокоєння. Я робила правильно.

Я чула, як вони збирають речі, як Оксана Іванівна щось обурено говорить, як грюкають дверцята шаф. Через сорок хвилин у коридорі знову почулися кроки.

— Ми йдемо, — Тарас зазирнув на кухню. — Але я сподіваюся, ти передумаєш.

— Не розраховуй на це, — Я навіть не обернулася.

Вхідні двері зачинилися. Я залишилася сама. Обхопила голову руками й захлипала — не від жалю, а від полегшення. Я вчасно схаменулася, розірвала заручини й відправила цю сімейку геть.

Кілька днів я ходила сама не своя. квартира стала порожньою і я ніяк не могла звикнути до цієї тиші. за ці роки я призвичаїлась до того, що вдома мене чекають, а тут – порожнеча.

Чи правильно вчинила я, вигнавши Тараса та його матір? А може, я повинна була знайти компроміс, зберігши стосунки? Можливо, варто було дати шанс Тарасу, поговоривши ще раз?