Моя мама поставила собі за мету перебратися жити до мене. Точніше, до моєї сімʼї, де я живу з чоловіком та дочкою. Але я категорично проти її переїзду.

Розумію, що після смерті тата їй вдома самотньо, але не хочу покладати на вівтар своє сімейне життя та нервову систему. А саме це мені доведеться зробити, бо в мами дуже важкий характер.

Вона звикла, що всі її розпорядження повинні виконуватися тієї ж миті. І не важливо, що хтось має іншу думку, чи люди зайняті.

Якщо щось робиться не так, як мамі хочеться, вона починає своїм виглядом показувати, що їй це не подобається. Спочатку скандал, а потім довгий мовчазний бойкот. Вона робить все, щоб показати, як скривджена. Не розмовляє, ігнорує питання, прохання та звернення до неї. Вдає, що вона одна в квартирі.

Вдома в такі моменти панує дуже напружена ситуація. Мені цього вистачило ще в ті часи, коли я була маленькою і жила з батьками. Потім поїхала до університету, але після його закінчення повернулася додому та жила з батьками, поки не заробила грошей та не зняла собі окреме житло.

Мамин характер кращим не став. Навпаки, з роками він стає лише важчим. Терпіти її більше одного дня мені не виходить.

На всі її бойкоти та ігнори вже виробилася нервова реакція, я починаю сильно психовати, від чого скандал лише розширюється. Мама ж у результаті ще й виставляє мене винною у цьому.

Я не знаю, як у тата вистачало терпіння з нею жити стільки років під одним дахом. Він, напевно, був спокійною людиною. І доки він був живий, мені з мамою доводилося спілкуватися лише за взаємним бажанням і не дуже часто. У невеликих дозах її терпіти ще можу.

Але тата не стало, і мама почала нудьгувати. Я часто приїжджала, щоб допомогти їй пережити це горе, робила зусилля над собою, але була поряд.

А потім мама зробила для себе якісь висновки і вирішила, що одній їй жити не хочеться, тому треба продати нашу квартиру та її, купити велику квартиру, щоб усім місця вистачило, і жити всім разом.

Мене такий розклад зовсім не влаштовує. Я не хочу жити на вулкані, мені цього свого часу вистачило. До того ж, у мене своя сім’я, свої порядки, свої звички. Мама ж не зможе приборкати свій характер, вона навіть у наші зустрічі, які тривають по кілька годин, примудряється зі мною поскандалити.

Я досить спокійна людина, мій чоловік також. Але мама вносить своїм характером постійні чвари. А я не хочу ризикувати своїм шлюбом.

Чоловік теж не горить бажанням жити разом із тещею, але він людина м’яка, тому сказав, що якщо це насправді необхідно, то вінн готовий, адже розуміє, що все це не просто так. А я не готова. Можливо, я жахлива і невдячна дочка, але я не хочу жити разом із мамою. Мені це давалося дуже тяжко і раніше.

Мама ж вирішила тепер тиснути на те, що вона літня та самотня, одній їй жити страшно. Почалися дзвінки, що їй погано, треба приїхати, бо вона сама боїться залишатися. Жодного разу не підтвердилося, що їй насправді погано. Я приїжджаю, викликаю швидку, а у мами все гаразд. І тиск, хоч у космос. І аналізи, які я після третьої нагоди змусила її здати, теж у нормі.

Потрібно допомогти – я допоможу, відвідати – навідаю, прибрати, приготувати, звозити кудись – все без проблем. Але жити разом я не хочу.

КІНЕЦЬ.