– Людо, маму через тиждень приблизно випишуть, потрібно підготувати для неї кімнату, – Сашко дружину не питав, просто поставив перед фактом. Він уже все вирішив.

– Що? До нас? Ні! – майже закричала Людмила.

– Ти чуєш мене? Сподіваюся, ти Раїсі Василівні нічого не обіцяв? Не буде цього!

– Слухай, ну які ще є варіанти? Вона моя мама, – припускаючи реакцію дружини, Сашко був спокійним. Зітхнувши, почав видавати підготовлені аргументи:

– Її не можна залишати одну, вона дуже слабка, майже не бачить, навіть приготувати собі нічого не зможе, щодня потрібний догляд.

– Це все зрозуміло, Сашко. Одного не розумію – чому я? – Вибухнула Люда. – Вона має доньку! Коханий, прошу помітити, дочку! От нехай і доглядає за матусею!

– Ти ж знаєш Машку, – зітхнув чоловік. – Відповідальність – це взагалі не про неї, їй самій турбота потрібна.

– І ти не маєш рації – нас двоє, це не для однієї тебе завдання. Людмило, послухай, я розумію, як це тяжко. Мама тебе недолюблює, але…

– Недолюблює?! Та вона мене ненавидить! – перебила дружина.

– Все життя причому, з першого дня. Що б я не робила, хоч би як старалася – завжди була поганою. Вона отруїть тут усе, ти знаєш!

Раїса Василівна справді була жінкою не простою.

На емоції скупа, принаймні до сина – точно. Сувора, владна, вимоглива, губи завжди підібгані. Сусіди подейкували, що, не в останню чергу через таке її ставлення, чоловік рано пішов із життя.

Сашко на той момент закінчував школу, йому було сімнадцять років. Мати негайно вручила йому роль “батька сімейства”:

– Про інститут доведеться забути, нічого розумного там тебе не навчать. Он у тітки Зіни онук у зварювальники пішов – хороші гроші має. І тобі треба відучитися на зварювальника, я про все дізналася вже.

Син не заперечував. Мамі взагалі було важко заперечувати. Втім, із вибором професії мама вгадала – справа припала Саші до душі. Та й заробляти він одразу став цілком пристойно.

Щоправда, зростання власного добробуту хлопець не помічав: під його опікою опинилися мати й сестра. Раїса Василівна, ставши вдовою, перейнялася ідеєю, що їй треба берегти здоров’я, а син забезпечить її, навіть на пенсії.

Доньку вона буквально змусила вступити в університет:

– Дівчині в сучасному світі необхідна вища освіта. Крім того, там є шанс знайти нареченого нормального.

Марію це цілком влаштовувало. Наречених вона шукала навіть надто активно, досить часто їх змінюючи. На запитання мами, вона безтурботно відповідала, що так шукає себе. Оскільки старший брат продовжував утримувати сімейство, з радістю залишилася в магістратурі.

На той час Сашко зрозумів, що за таких умов власної сім’ї він ніколи не матиме. Вони з Людою вже рік зустрічалися, тож він хотів зробити їй пропозицію, про що і попередив матір.

Ох, що тоді почалося…

– Зрадник! Я життя на тебе поклала, а ти якусь Людочку до хати зібрався привести, – цілком серйозно дорікала його Раїса Василівна.

– Про мене ти подумав? Про сестру? Як ми житимемо? Маші ще треба вчитися!

Після цих тирад Сашко ясно зрозумів: щоб жити своїм розумом, потрібно якнайшвидше йти з батьківської квартири. З Людмилою він розписався потай від матері, і одразу винайняв однокімнатну квартиру.

Раїса Василівна лютувала. Кого вона звинуватила у всьому? Невістку! Звичайно, ця хитра Людочка цинічно заманила у свої тенета перспективного чоловіка. Та ще й змусила його покинути рідну матір. Безсердечна!

Не складно здогадатися, що стосунки у Людмили зі свекрухою не склалися. Вона і з онуками майже не бачилася, а якщо з’являлася раз на рік на іменини, неодмінно встигала майстерно пошматувати нерви невістці.

Зате Маша все продовжувала шукати себе, заміж її ніхто не кликав, що дуже засмучувало маму. Донька завжди була її улюбленицею, тому Раїса Василівна вважала за свій обов’язок влаштувати її щастя. У результаті – знайшла рішення:

– Марії потрібне окреме житло, – заявила вона якось синові. – Інакше вона ніколи не вийде заміж. Потрібно розміняти квартиру.

Олександр хотів було нагадати, що він якось зміг одружитися без окремої житлоплощі, але стримався. Трикімнатну квартиру в пристойному районі отримав ще його батько. Після розміну, Маша опинилася у двокімнатній, мама – в однокімнатній квартирі.

Сашко не отримав нічого. Мама сказала, що в нього і так є все. Втім, він і сам давно перестав розраховувати на сім’ю, навіть не хотів бути зобов’язаним матері. Так і пояснив тоді дружині:

– Вона мені всі нерви вимотає, якщо я почну свою частку вимагати. І твоїми нервами підпережеться.

– Там не тільки твоя частка, про онуків вона подумала?

– Людо, ми самі заробимо дітям на житло. А ні – вони теж не безрукі.

… Дізнавшись про інсульт, Сашко одразу помчав в лікарню. Попри складні стосунки з мамою, він її любив, тож дуже переживав. Лікар одразу попередив його про наслідки й про те, що жити одна мати більше не зможе.

Перспективу доглядати свекруху, Людмила сприйняла в багнети, але розуміла: виходу немає. Відразу шукати Раїсі Василівні пансіонат їй не дозволило сумління. А коли вони з Сашком приїхали в лікарню на виписку, серце невістки здригнулося.

Замість владної та жовчної жінки, вона побачила безпорадну стареньку. Коли вони опинилися в машині, Раїса Василівна насилу промовила:

– Дякую, синку, на Машку надії немає.

Після хвороби характер жінки не дуже змінився. Як і раніше, вона була надзвичайно вимоглива до навколишніх, злилася, коли її щось не влаштовувало. Але робила це все-таки рідше, і без колишньої енергії: на повноцінні істерики просто не вистачало сил.

Люда намагалася ставитись до свекрухи з терпінням. Звісно, ​​зовсім без сварок не виходило. Але невістка розуміла, що Раїсі Василівні важко.

Маша відвідала хвору всього кілька разів, на пропозицію розділити відповідальність за матір, знизала плечима і сказала:

– Я не маю часу, і грошей. А ви ж добре заробляєте, он який будинок відгрохали! Якщо справа затягнеться, то потягнете і пансіонат для неї сплатити.

Наступного дня Людмила почала прибирання.

– Дякую, дочко, – раптом проскреготіла Раїса Василівна.

Невістка здригнулася: свекруха ніколи так її не називала.

– За що дякую? – якомога добродушніше відповіла Люда.

– Ви мати Сашина, бабуся моїх дітей, ми ж рідня. А хто нам допоможе, як не рідні люди?

– Дякую, що нікуди мене не здали, – промовила старенька.

– Страшно мені туди.

В її очах стояли сльози. Мабуть, вона почула неприємну розмову на кухні.

– Припиніть! Нікуди ми вас не відправимо. І взагалі, ви ще до ста років проживете.

…Раїса Василівна прожила з ними лише кілька років.

Через кілька днів, як її не стало, Люда дізналася, що свекруха змінила заповіт. Сашко підтвердив – він сам викликав нотаріуса, коли вона була на роботі.

– А що там міняти?

– Здивувалася дружина.

– Вас же всього двоє.

– Мама попросила виключити мене із заповіту, щоб квартира залишилася доньці, – гірко посміхнувся чоловік.

– Сказала, що Маші потрібно залишити пасивний дохід, інакше вона пропаде.

– І ти погодився?

– Звичайно. Навіщо засмучувати маму на порозі в інший світ? А ми й самі все заробимо…

КІНЕЦЬ.