— Світлано, здрастуй, – старечий голос у слухавці, – Я дізналася – “Нюта”.

— Що? Ви про що, Віра Семенівно?

— Ну, пам’ятаєш… нік. Ти сказала потрібен її нік.

— А, так-так. Вибачте, закрутилася. Із цими святами… Нюта, кажете. Погана справа, Віро Семенівно. Нют цих в інтернеті буде дуже багато. Не знайдемо потрібну.

— Ой! А як же бути?

— Нічого, нехай сама в інтернеті кавалерів пошукає. Там сайти знайомств є. Не переживайте так, Віро Семенівно. Зараз усе просто.

Аня підібрала ноги в кріслі, відхлебнула перший священний ранковий ковток кави. У кімнаті ще були напів зашторені штори, ще остаточно не розплющилися очі. Відчувши смак напою, вона розслабилася, простягнула руку до журнального столика, щоб поставити чашку і сісти трохи зручніше.

Чашка дзенькнула зі звуком, схожим на клацання, і розкололася навпіл, звільняючи зі свого простору світло-коричневу рідину.

Ваза!

Ганна поставила її сюди вчора, встромивши в неї штучні ялинові гілки з шишками і червоними ягодами, щоб хоч якось підняти собі настрій.

Кавова рідина радісно розтеклася під в’язаною білою серветкою, роблячи її вже кавовою, обдала світлу тюль біля столика і тепер стікала донизу нікуди не поспішаючи.

Практично єдина радість у цих грудневих безвідрадних буднях – ранкова кава, і та перетворилася на неприємність.

Як могла вона забути про вазу!

Аня збирала уламки, витирала стіл, підставивши долоньку, щоб не накапати, бігла із серветкою у ванну, а потім із сумом дивилася на штору.

Ну її, цю тюль! Хто побачить цю пляму, крім неї? Та ніхто…

Нехай так і висить із плямою до пори до часу, до оголошення боротьби з безладом. А поки що, зовсім нічого не хотілося.

Вона пішла на кухню. День не задався просто зранку. Утім – не дивно.

Минулий рік був дуже поганим. По-перше, пішла з життя мама. Ані йшов тридцять п’ятий рік, а мамі було всього шістдесят сім. Так несподівано все сталося. Хвороба – лікарня – кінець – приїзд брата – прощання.

Матуся…

Потім довго приходило усвідомлення, що все, що сталося, – не сон, що мами немає, і не буде більше поруч.

Уже багато років відзначали вони Новий рік утрьох. Аня, мама і сусідка – стара самотня Віра Семенівна.

Віра Семенівна – жінка була приємна, інтелігентна. Свого часу викладала вона в педагогічному коледжі.

Сусідка ніколи не напрошувалася на святкування, хоч була й самотня. Мама запрошувала її сама. Дивилися телевізор, пригощалися…

Віра Семенівна одягала незмінну сукню з чорним гіпюровим рукавом і завжди повторювала, що сукня стала їй завеликою, бо була значно повнішою.

Після відходу мами на Аню дедалі частіше нападала нудьга, дедалі частіше думала вона про своє невдале особисте життя.

Мама пішла, і пішли разом з нею недороблені справи, її бажання і мрії, відкладені в довгий ящик. Пішли непобачені мамою місця, непрочитані книжки, непосаджені в невеликому городі за будинком овочі та квіти.

Мама хотіла біле кошеня. Усе відкладали й відкладали… Ганна тепер і думати не могла про те, щоб завести кошеня. Здавалося, буде воно їй нагадувати про маму.

Пішла і можливість сказати мамі те, що все ніколи або ніколи було сказати – слова про те, як вона її любить.

А ще мама дуже чекала онуків від неї. У неї були, звісно, онуки від сина, але дітей доньки, вона чекала неймовірно, хоч і не говорила про це часто.

І все ж у мами залишилася вона – дочка, син, та й онуки.

А що залишиться після неї? Ці стіни у світлих шпалерах? Шафа з одягом? Прикраси? І все…

Але ж час летить нещадно, летить…

Аня все ходила і наспівувала стару пісню, яка уособлювала її мрії про щастя.

Жодних страшних трагедій, пов’язаних із чоловіками, у житті Ганни не було. Однак, чоловіків вона недолюблювала. Чому? Через Олексія, якого чекала рік з армії, а він прийшов і крутнув хвостом – мовляв, рано одружуватися? Поїхав за кордон, типу на заробітки, і там знайшов іншу.

У принципі, мав право. Близьких стосунків у них не було, а поцілунки не рахуються.

Та й було це давно, на зорі якогось іншого життя.

В інших жінок лиха від мужиків, часом, було й побільше, але нові стосунки все одно клеїлися. Он подруга Іринка і заміж сходила, і дитину завела, і розлучилася зі скандалом, і цього року знову вийшла заміж.

Ні, безумовно рік був поганий. І на роботі – рутина…

Ганна вже без смаку випила другу чашку кави, іншу, незвичну… Вона шкодувала улюблену чашку, накручувала себе.

Традиційно, але якось знехотя, підфарбувалася, вдяглася: блузка, чорні штани, в’язана кофта, пуховик і чорна шапка до брів.

Вона поїхала на роботу – у банківський офіс, де працювала вже десять років.

На зупинці – штовханина людей і бруду від невчасно насталої відлиги. Новорічні гірлянди та прикраси магазинів у ранкові години виглядали зовсім інакше, ніж увечері. Не було в них загадковості й урочистості.

Уже в дорозі Ганна уявила, що весь день в офісі тільки й розмов буде, що про святкування. Круті салати з того, у чому собі цілий рік відмовляли, запечені гуси, вбрання і поїздки у вихідні дні.

— А ти, Ань, з ким?

— Не знаю ще. Кличуть і туди, і сюди. Вирішую…

Не кликали її нікуди. Ірка традиційно їхала із сімейством до батьків. Наталка, ще одна подруга, вже мала двох дітей, відзначали сімейно. Брат із сім’єю жив далеко, та й не кликав він ніколи її на свята…

Мама, сусідка Віра Семенівна і вона – так зустрічали. Раніше …

А тепер?

З мамою у Віри Семенівни, звісно, були спільні розмови, та й то, останнім часом, старенька стала забувати, про що вже сто разів розповідала, повторювалася. Їй було за вісімдесят. Відзначати Новий рік у такій компанії зовсім не хотілося.

Вже краще самій. Треба буде сказати їй, що … Щось потрібно придумати…

В автобус увійшли дві миловидні дівчини. Одна подивилася у вікно, розцвіла в усмішці:

— Ох! Дивись, яка ялинка! А гірлянди на ній увечері ти бачила?

— Ні…

— Подивися обов’язково. Вони схожі на комети, – сказала захоплено.

— Подивлюся на зворотному шляху. І що там далі? Розповідай…

Вони стояли біля Ганни, і вона мимоволі слухала балачки дівчат.

— Ну, так от… Вона знову дзвонить і питає: «Людочко, а не підкажеш – що таке НІК?» Я ледве пояснила. Думаю, навіщо це їй, старій жінці?

Незабаром дівчат відтіснили. Нік…нік… хтось нещодавно запитував її нік. Але хто це був, Аня так і не згадала.

І тут жінка, що сиділа поруч з Ганною, раптом повернулася до неї і запитала:

— А Ви бачили?

— Що? – не зрозуміла Анна.

— Гірлянди, комети ці?

— А… Ні. Не цікаво.

— Чому? Красиво ж… А Ви чимось засмучені, напевно?

Говорити зі сторонньою людиною про себе не було жодного бажання, Аня відвернулася, але буркнула для пристойності.

— Та так, чашку вранці розбила.

— Так це ж на щастя! -упевнено вимовила жінка, уже встаючи.

Вона збиралася виходити.

— Думаєте? – обернулася Аня, хоча зовсім не повірила, – Ну, може хоч наступний рік буде кращим за цей.

— Чашка розбилася цього року, значить Ваше щастя вже в дорозі. Може Ви його просто не бачите поки що.Але воно вже йде до Вас.

—Дякую, – злегка посміхнулася Ганна.

Хотілося додати: «Вашими б устами, та…» Але жінка вже попрямувала до виходу.

Щастя… Скоріше б уже минуло це свято! Усі наче з глузду з’їхали…

Аня й не здогадувалася, що її сусідка Віра Семенівна вже щосили намагається влаштувати її особисте життя.

***

Віра Семенівна, після того як не стало милої сусідки, з якою дружила кілька років, якось відчула, що з донькою Олени відбувається недобре. Скільки говорили вони з Оленою про те, що Ані потрібно б заміж. Так, говорили…

Оленка мріяла про щастя доньки, про онуків.

А зараз Аня змінилася дуже. Мало виходила з квартири, погляд її зупинявся на чомусь сторонньому під час розмови, була вона сумна й меланхолійна.

І куди поділася колишня весела Ганнуся?

І хіба з таким способом життя, як у неї, знайдеш кавалера? Дім-крамниця-робота. А у вихідні відсипається і сидить у своїх гаджетах чи телевізорі.

— Ох, Оленко, чим же їй допомогти? -шепотіла часом старенька, звертаючись до приятельки, що пішла.

Віра Семенівна подумки обіцяла їй, що постарається зробити хоч щось, і почала діяти.

Вона зателефонувала своїй улюбленій учениці Світлані. Світлана не раз була в неї в гостях – вдячна й добра дівчинка. Утім, давно вже жінка, мати двох дітей.

Забігала вона до старої своєї викладачки і на жіночий день, і на день народження, і, обов’язково, перед Новим роком.

— Світланко, а чи немає в тебе або в твого чоловіка вільних друзів чоловічої статі? -дзвонила Віра Семенівна Світлані, — У мене така сусідка хороша, ти не уявляєш… Буде за щастя будь-якого чоловіка, ручаюся.

— Чого це Ви, Віра Семенівна, у свахи записалися? – сміялася Світлана.

— Адже так… Матері у неї не стало. А хто про неї ще подбає?

— Ну, треба подумати, – Світлана, звісно ж, сумнівалася в правильності задуму, але засмучувати улюблену викладачку не хотілося, – Хоча б фотку… А нік у неї є в мережі?

— Що? Я дізнаюся…

Що таке нік теж треба було з’ясувати. І Віра Семенівна зателефонувала іншій учениці, молодшій за Світлану. Благо колишніх учнів було багато.

А при зустрічі, запитала Аню.

— Ганнуся. Невже й у тебе в мережі є кличка? Так званий нік.

— Нік? Так є, Віра Семенівна – Нюта. У старших класах ще назвалася, як дівчата звали, та так і залишила. А що це Ви зацікавилися?

— Цікаво просто… Вивчаю життя нинішньої молоді.

Але, на жаль, Світлана не допомогла. Якщо чесно, Света просто вирішила, що затія ця погана, і постаралася м’яко її обійти.

А Віра Семенівна так на неї сподівалася. Так сподівалася.

***

Виявилося, сподівалася не даремно. Світлана й сама не помітила, як легким і не зовсім тверезим поривом зрушила справу з мертвої точки.

Новорічний корпоратив був у самому розпалі. У їхньому педагогічному колективі його можна було б назвати дівич-вечором, якби не двоє чоловіків – літній трудовик і новий учитель фізики та інформатики, який зовні більше тягнув на ботаніка. З животиком, що намітився, в окулярах, з йоржиком густого волосся на голові він усе ж був досить милим. Звали його Леонід Євгенович.

Розпал корпоративу, ясна річ, настав, коли з кафе пішла немолода сувора директриса зі свитою.

Ну, і Леонід став центром жіночої уваги.

— Леоніде, а наречена у вас є?

— Леоніде, у одруженого зовсім інше життя почнеться!

— Погрожуєте? -віджартовувався Леонід.

— Ось одружитеся, Льонечко, тоді зрозумієте, що таке щастя, – кивала літня історичка Ольга Павлівна.

— Так?

— Так. Але пізно буде, – парирували молоді педагоги.

І тут Світлана згадала про дзвінок Віри Семенівни.

— О! А мені тут до речі рекомендувала педагогиня-богиня Віра Семенівна з коледжу гарну наречену. Сусідку свою. Заради цього навіть нік її в мережі впізнала – Нюта. Вони ж недолугими молодих вважають. Мовляв, якщо вони не втрутяться, так нічого й не вийде в молодих…

— Та куди ви без нас, молодь! -парирувала Ольга Павлівна.

— Тихо, тихо, Олечко Павлівно. Ніщо так не старить людину, як скарги на сучасну молодь.

Усі шуміли, веселилися. Корпоратив вдався.

Леонід, напевно, забув би ці застільні розмови, якби цього ж вечора з розмовою про особисте його життя не пристала мама, до якої він приїхав переночувати.

— Як вечірка? Катя була?

Чому мама вирішила, що зовсім юна вчителька початкової школи Катерина має на нього дивитися, Леонід не розумів. Було їй дев’ятнадцять, вона ще вчилася і вже працювала. Була яскрава, спортивна, неймовірно красива, але зовсім не до смаку Леоніда.

А вже він тим паче не міг бути в її смаку, бо був старший за неї років на п’ятнадцять. Дивилася вона на нього, як на старого дядечка.

— Була, мамо. Але пішла рано.

— А ти б і провів дівчину…

— Мамо, її хлопець зустрічав. Такий… із сережкою у вусі.

— Як із сережкою? О, Господи… Бідна Катруся. А ти як же?

Леоніду не спалося. Спала на думку ідея – знайти фото цієї самої Нюти, про яку говорила Світлана, і показати мамі, щоб хоч на час заспокоїти.

Нют у їхньому містечку знайшлося чотири. Дві відсіялися за юним віком, одна – за віком «за».

Він дивився на фото тієї, що залишилася, і дивувався, що така мила дівчина може бути самотня. Так, була вона трохи повненька, не юна, але була в її погляді глибина, яку не так легко зараз зустріти.

Може, не вона? Але якби вона…

Він завантажив фото на телефон. Тепер буде що показати мамі. Їй має дівчина сподобатися.

Тепер ні-ні, та й поглядав він на це фото.

А вранці тридцять першого грудня раптом поміняв ім’я на нік – «Д. Мороз», помістив дідуся на аватарку, і потягнулася рука написати:

«З прийдешнім новим роком Вас, мила дівчина Нюта.»

І незабаром отримав просту знеособлену відповідь-відписку:

“І Вас з прийдешнім! Дякую!”

Мама кликала його в гості до приятельки, але він іти відмовився, збрехавши, що зустрічає Новий рік із тією самою дівчиною Нютою. Мама попросила їхнє спільне фото.

— Буде…, – легко пообіцяв Льоня.

Узяти інше фото Нюти і змонтувати зі своїм для нього труднощів не становило. Фотошопом він володів професійно. Але займатися цим було ліньки. Скаже, що забули, та й усе…

Увечері треба було перевезти маму до подруги. Назад вона збиралася їхати на таксі – раділа, що син, нарешті, зустрічає новий рік із дівчиною.

— А в чому ти поїдеш?

— У найкращому, мамо…

— А що приготувати? Візьмеш мій фірмовий рулет?

— Давай…

***

Аня так і не придумала відмазку для Віри Семенівни. Традиційно запросила. І зовсім не через непридуманий привід.

Вона раптом зрозуміла, що хоче зустріти Новий рік саме з нею.

— Віро Семенівно, приходьте ввечері.

— Ну, що ти, Ганнусю. Адже нам із мамою твоєю було добре, а вже ти… молода. Що тобі зі мною…?

— Чекаю! Приходьте! Інакше ображуся. Тим паче, я все одно – одна.

Хоча б на згадку про маму нехай цей вечір Нового року пройде майже як раніше.

Удень Ганна маялася. Досить швидко підготувала все на вечір. Лежала на дивані, надсилала привітання, відповідала на привітання, витріщалася в екран телевізора, косилася на пляму на тюлі.

Дивно, привітання прийшло від стороннього чоловіка. Імовірно, вона стала учасником якоїсь новорічної розсилки. Вона знову зазирнула в мережу. Відповіді не було. Так і є – розсилка.

Годині о восьмій настрій злегка набрав обертів. Нема чого сумувати!

Аня накривала стіл, готувалася до приходу Віри Семенівни, коли клацнув телефон. Вона присіла на краєчок крісла, прочитала:

“Я Дід Мороз. Виконую бажання. Який подарунок ви б хотіли отримати, Нюто?”

Не схоже на розсилку…

Треба було щось відповісти. Але що? Чого б вона хотіла? Ех…

Щастя?

Поверни мені маму, всемогутній Дід!

Чоловіка знайди або, хоча б, залицяльника!

Написати – хочу вже, нарешті, дітей! Зможеш підсобити, Діде Морозе?

Аня сама посміхнулася цій своїй непристойній думці.

І раптом прийшла ідея, і вона надрукувала:

«Хочу біле кошеня!»

Дід Мороз відповів: «ок», Аня посміхнулася.

Зрозуміло, що це листування ні до чого не вело, але все одно піднімало настрій.

Ганна раптом рішуче попрямувала до ванної, налила в таз води, взяла гель для прання – треба спробувати хоча б відіпрати ту дурну пляму від кави…

Більше «Дід Мороз» не писав. Певно пішов у святкування. Аня теж пішла – вітала родину брата, дзвонила колегам, Ірині, Наталі, зустрічала Віру Семенівну в незмінній сукні з чорними гіпюровими рукавами, вони згадали маму.

— Ганнуся, телефон…, – покликала її Віра Семенівна з кухні.

Аня не здивувалася, привітань було багато… аудіо дзвінок пропущено. Вона прочитала два повідомлення від Діда Мороза. Імовірно, вона пропустила обидва і її новий знайомий покликав її дзвінком.

«Подарунок за Вашими дверима. З Новим роком!” – свідчило перше повідомлення.

А потім хвилин через десять ще одне:

«Подарунок мерзне”.

— Що там, Ганнусю? Хто вітає цього разу?

— Хто? Я не знаю… але він каже, що за дверима – подарунок.

Віра Семенівна навіть злякалася.

— Ти обережніше, Ганнусю… хіба мало…

Аня подивилася у вічко, повернула ключ і дуже обережно відчинила двері.

Біля одвірка стояла коробка, перев’язана бантом. У коробці хтось возився. Невже…

Аня сміливо взяла в руки коробку, прочинила – сіре пухнасте чудо згорнулося там клубочком, подивилося на неї очима-свердлами й нявкнуло.

— Оой… Віра Семенівна! Це… це… Дивіться!

— О Господи! Ганнусю, але ж мама твоя… Оленка хотіла кошеня! Як же… Хто ж це приніс? Ти знаєш?

— Дід Мороз, Віро Семенівно… Точніше, Д. Мороз, нік у нього такий.

— Знову цей нік! Імен чи що, людям не вистачає.

Вони занесли кошеня в кімнату, довго влаштовували його, поїли теплим молоком.

Аня, нарешті, згадала про дарувальника, взяла телефон, написала:

“Дорогий Д. Мороз, спасибі тобі велике! Ти навіть не уявляєш, який дорогий для мене цей подарунок!”

І тут же отримала відповідь:

-«Шкода, білого не знайшов…»

-«Дід Мороз, ти хто? І звідки знаєш мою адресу?»

-«Я ж Дід Мороз. Я все знаю…»

І зараз Аня полізла на сайт цього самого чарівного Діда Мороза. Дід Мороз виявився зовсім не Дідом, а досить милим молодим чоловіком в окулярах. Схоже, він був педагогом. Ось він у колі дітей, ось на якійсь педагогічній конференції з дипломом у руках.

— Я нічого не розумію, Віро Семенівно. Звідки він мене знає?

— Просто якесь новорічне диво, Ганнусю. Нік – Д.Мороз. Придумають же…

— Зачекайте. А це ж Ви запитували мене про нік на сходах. Так-так, Ви, я згадала. А навіщо він Вам знадобився тоді? Га? — Аня тримала на руках кошеня, гладила.

Віра Семенівна зніяковіла.

— Ну, цікавлюся просто. Цікава мені нинішня молодь… Ой! Он уже президент каже…, – сусідка відвернулася, зробила вигляд, що уважно слухає.

— Віро Семенівно…, – Аня не вірила.

— Ганнуся, я ж просто, я… Я вже точно не маю жодного стосунку до цього твого Діда Мороза, повір…

— А давайте його в гості покличемо. Ви не проти?

— Твій дім, Ганнусю… І якщо я буду заважати…

— Ні-ні. Що Ви! Я ж навіть не знаю, хто він. Одна б я ніколи в житті… А з Вами не так страшно. Загалом, пишу…

Віра Семенівна намагалася слухати промову президента, але якесь хвилювання не давало розслабитися. Має статися щось незвичайне в цей Новий рік. Повинно…

-«Д.Мороз, а ти далеко?»

-«Поруч.»

-«Зайдеш?»

-«Я не у формі… Я без бороди».

«Зійде. Тільки поквапся, за п’ятнадцять хвилин Новий рік».

Через десять хвилин у двері подзвонили.

Аня навіть не питала – хто… Вона швидко відчинила двері – у хутряній кепці, чорному пальто з якимось згортком у руках стояв він – молодий чоловік в окулярах.

— Швидше, швидше, – махала рукою Аня. Вона взяла в нього згорток, веліла роздягатися.

— Що це? -вона поспішала…

— Це до столу. Рулет. Дуже смачний.

Аня швидко дістала фужер, гість зайшов теж швидко, привітався. Бачачи метушню господині, включився, почав розливати напої. І тільки Віра Семенівна сиділа смирно. Вона вже нічого не розуміла.

Раз, два, три…!

— З Новим роком!

— З Новим роком!

Цокнули, випили.

— Спробуйте рулет, – пропонував гість.

— А Ви ось салатик цей, – накладала в тарілку Аня.

— Ганнусю, то познайом нас з молодиком.

— Так, до речі, давайте познайомимося. Я – Ганна, це – Віра Семенівна, моя сусідка.

— Леонід, – представився гість.

— Ганнуся, – Віра Семенівна переводила очі то на Аню, то на Леоніда, – Ви серйозно не знайомі?

— Уже знайомі. Щойно познайомилися…

— Як же так? -Віра Семенівна остаточно заплуталася. Вона мало розбиралася в сучасних технологіях, не знала про листування… – І хто ж Вас познайомив?

Аня тільки хотіла відповісти – інтернет, але гість її випередив:

— Ви. Так, саме Ви, Віро Семенівно, – сказав Леонід із залізобетонною впевненістю.

Аня наморщила лоб, подивилася на нього здивовано.

— І до чого тут Віра Семенівна?

— Ви ж викладали в педколеджі?

— Так. Але це було дуже давно…

— Ну, тоді я Вас розсекречу. Вже, вибачте… У вас була учениця Світлана Логінова.

— Так… Не Логінова. Тоді вона була незаміжня ще… А до чого тут…?

І Леонід почав свою розповідь. Про те, як Світлана на корпоративі назвала нік – Нюта, як знайшов він Аню в мережі. Як дзвонив класній керівниці шостого класу, бо згадав, що Ксюша питала його – чи не потрібне йому кошеня? Розповідала про те, що вродлива їхня домашня улюблениця окотилася шістьма кошенятами. Як поїхав до цієї учениці додому, як шукав коробку, а потім дзвонив Світлані, з’ясовував адресу Віри Семенівни та її сусідки.

— А якби я відмовилася взяти кошеня? Що тоді?

— Ні, не відмовилися б… Я зрозумів це по фото, – Леонід подивився на Аню й опустив очі, – Напевно, я піду…

— Ні-ні, – піднялася Віра Семенівна, – Посидьте ще. Вам багато про що треба ще розповісти одне одному. А я вже… втомилася. Проведи мене, Ганнусю.

Аня повела Віру Семенівну в її квартиру.

На майданчику старенька тихенько шепнула:

— Олені б він сподобався.

— Так, я теж так думаю… Ну, Ви, Віро Семенівно даєте… Це ж треба! Знайомити мене надумали…, – Аня тільки вдавала, що сердиться.

— Вибач, Ганнусю. Так хочеться тобі щастя…, – вона вже зайшла у квартиру, прикривала двері.

Аня двері притримала.

— Віро Семенівно, – Аня помовчала, – Як добре, що Ви є в мене, у нас із мамою є. Дякую Вам!

Аня повернулася до себе. Леонід грався з кошеням.

— А ви бачили ялинку з гірляндами, як комети? -запитала Анна.

— Ні. А де це?

— На площі, поїхали?

— З радістю…

Вони дружно прибрали зі столу. Потім вирішили влаштувати кошеняті місце в пластиковому кошику.

— Якби в мене було більше часу, я б, звісно, знайшов тобі й білого.

Якось легко і швидко перейшли на «ти».

— Мені й сірий дуже подобається. Він такий милий, димчастий.

— Вона. Мені сказали – це дівчинка. Треба придумати їй ім’я.

— Я придумала – Сніжинка. Компенсуємо не білий колір. Та й привів її Дід Мороз. Адже так? – вона хитро подивилася.

Леонід усміхався. Ця дівчина йому безумовно подобалася дедалі більше.

І фотошопити вже точно нічого не доведеться…

***

А Віра Семенівна стояла біля вікна. Вона бачила, як Аня і Леонід вийшли з під’їзду і попрямували до зупинки.

Падав м’який сніг, світилися нічні святкові вікна, десь гуркотіли салюти.

Вона ворушила губами:

— Усе добре, Оленко. Усе вийшло. Не знаю, чи я постаралася, чи ти допомогла, чи ще хтось… Минаючи нас, доля вершить справи… Нехай Ганнуся твоя буде щаслива! З новим роком, дорога моя сусідко…

КІНЕЦЬ.