– Таке тільки свиням подають! – гаркнула Тамара Григорівна, а наступної секунди в невістку полетів кухоль з водою.

Дякую, що хоч пластмасовий. Він потрапив прямо в живіт Ірині, просочивши кофту до ниточки. По підлозі розповзлася мокра калюжа.

Свекруха пішла далі: недбалим рухом руки вона змахнула зі столу тарілку з вечерею. Котлета, яку ще п’ять хвилин тому Іра перекладала з пательні з обережністю сапера, тепер валялася поруч із капцями.

Іра мовчки дивилася на свекруху. Мокра тканина неприємно холодила шкіру, руки тремтіли від образи. «Свині й подаю. Невдячній», – хотіла сказати невістка, але промовчала.

– Поки не навчишся нормально готувати, до мене навіть не підходь! – додала Тамара Григорівна, з кректанням підкладаючи подушку під спину.

Іра не стала відповідати. Вона розвернулася і пішла до виходу. Вона не може перетворити свекруху на нормальну людину, зате все ще вільна піти з цього цирку.

“Відмотати б час років на три”, – Іра зітхнула, насолоджуючись прохолодним вітерцем на вулиці. У ті часи Паша ще не був оточений аурою спідниці мами. Він був веселим та розсудливим.

Одного разу він зірвався просто серед ночі, коли в Іри не стало її улюбленого щура, щоб втішити та допомогти.

Він завжди казав, що треба вміти домовлятися та чути одне одного. Ну як в такого не закохатися?

…Познайомились вони на корпоративі. Працювали у різних відділах, але раніше не перетиналися. Іра не вживала міцні напої, Паша теж.

Він запропонував підвезти її до будинку, а через тиждень вони вже обговорювали, хто як відноситься до свійських тварин.

Іра довго не підозрювала, що в цьому, на перший погляд, самостійному чоловікові, сидить мамин синок, для якого мама завжди має рацію.

Знайомство з Тамарою Григорівною відбулося на третьому місяці відносин. Виглядала вона ефектно: одягла дорогий трикотажний костюм, яскраво нафарбувала губи, надушилася чимось терпким, східним.

Але погляд у майбутньої свекрухи був гострим, майже колючим, а за люб’язністю ховалося бажання промацати потенційну невістку.

– Ну, я думала, Пашенька знайде когось… трохи… доглянутіше. Але нічого, нічого, – сказала вона вже віч-на-віч, буденно притягуючи до себе кухоль чаю з м’ятою.

– Головне, щоб ти не лінувалася і могла дитину виносити. А так, якщо любить – ну що ж. Йому з тобою жити не мені.

У Іри всередині все похололо, але вона вирішила не приймати слова Тамари близько до серця. Це лише перша зустріч, жінки у віці часто бувають примхливими. Зрештою, їм не доведеться жити разом.

Іра тоді ще не розуміла, що це не просто маленька колючка, а цілий іржавий цвях.

З того часу Тамара Григорівна демонструвала неабияку акторську майстерність. При Паші свекруха була ніжною, гостинною, наливала невістці борщ і навіть обіймала її на прощання.

Але варто йому вийти на сходовий майданчик, як її обличчя змінювалося. Посмішка зникала, а замість неї з’являвся вираз роздратованої суворої няньки, яку змусили безплатно сидіти з чужою дитиною.

– Господиня з тебе, звичайно… ну яка є. Але якщо Паші подобається те, що ти готуєш, я, звичайно, промовчу, – холодно вичитувала вона невістку.

Іра намагалася не зважати. Кілька разів вона пробувала обережно говорити з чоловіком без прямих звинувачень, але щоразу натикалася на стіну.

– Та кинь ти, не перебільшуй. Мама просто сувора. І до себе, і до інших, – виправдовувався Паша. – Але ж вона добра. Не сприймай її слова серйозно.

Іра намагалася. Дуже намагалася. Вона втішала себе тим, що Тамара Григорівна не так часто приїжджає до них, а від поїздки до свекрухи завжди можна було відмазатися.

Раніше! Нещодавно та послизнулася на мокрій підлозі у ванній і понівечила ногу. Сталося це саме перед тим, як Павлу треба було виїхати у відрядження.

– Ти ж розумієш, я не можу скасувати поїздку, – сказав він, складаючи речі у валізу. – А мама сама не впорається. Адже ти все одно зараз у відпустці. Побудь із нею тиждень.

– Може, наймемо доглядальницю? – з надією спитала Іра.

– Мама не любить чужих людей! І їй буде прикро. Ти ж їй майже, як дочка… Вона теж колись допомагатиме нам з онуками. Іро, ну це ж лише на тиждень!

Іра мовчки кивнула. Вона не хотіла лаятись. Вона сподівалася, що в такому стані Тамара Григорівна поводитиметься м’якше. Може, навіть віддячить, нарешті оцінить доброту та старання невістки.

Іра ще ніколи так не помилялася. Тамара вимагала, вередувала, відмовлялася їсти, якщо ложка лежала не з того боку тарілки.

Вона постійно скаржилася на їжу: надто гостре, надто солоне, надто прісне. Свекруха чіплялася навіть до форми скибочок вареної картоплі.

– Ти знову в цих лосинах? Хоч би одягалася пристойно, – з перекошеним обличчям говорила вона замість привітання.

– Квіти мої сьогодні обов’язково полий! При мені! Прям горщики сюди принеси. Не знаю, що ти з ними робиш, але вони почали в’янути!

Іра терпіла. «Це хвора стара людина. Вона біситься через біль. Не можна злитися на неї», – думала вона.

Але хвора стара людина перейшла всі межі, коли почала кидатися посудом.

Напевно, варто було ще раніше оголосити, що порятунок потопельників – справа рук самих потопельників. Плюнути на все і піти, але Іра була не такою.

Ну як вона кине людину в біді? Натомість Іра вже тоді відчула, що справа пахне смаженим, і почала записувати випади свекрухи на диктофон. Для Паші, щоб наступного разу він не казав, що дружина перебільшує.

Саме ці записи вона тепер і збиралася скинути чоловікові, але пізніше. Зараз вона тільки-но повернулася додому і хотіла або впасти на ліжко, або прийняти душ, щоб змити з себе бруд чужих претензій.

Не тут то було.

Телефон раптом завібрував. Свекруха, здається, зрозуміла, що сталося щось непоправне, але перепрошувати, звичайно ж, не збиралася.

– Кинула хвору жінку саму! Щоб швидше богу душу віддала? – писала Тамара.

Потім пішов потік голосових повідомлень.

– Я все Паші розповім! – свекруха зривалася майже на ультразвук. – Він дізнається, з ким живе, і, повір мені, довго жити з тобою не стане! Я ж його рідна мати, а ти так – тимчасова!

Іра зітхнула і закрила обличчя рукою. Навіть тут немає спокою. Ванна та ліжко поки що скасовувалися. Вона пішла на кухню, увімкнула чайник і почала чекати.

Довго чекати не довелося. Паша зателефонував буквально за пів години. Почав він одразу зі звинувачень.

– Іро, ти що взагалі твориш?! – сердито кричав він. – Мама сказала, що випадково впустила тарілку, а ти психанула і пішла, навіть не прибравши!

– Їй боляче, вона лежить одна, голодна, безпорадна! Як ти взагалі могла так вчинити з нею?

Іра аж здивувалася. Випадково впустила?

– Це я творю? Так, Пашо! Почекай трохи, – сказала вона спокійно. – Я тобі щось надішлю. Ти послухай, а потім поговоримо.

Вона обрала щонайменше п’ять записів. Там Тамара Григорівна чудово показувала свій характер.

– Ти тупа чи прикидаєшся? – Шипіла та. – Недолуга! Примудритися зіпсувати навіть картоплю! Тобі б тільки губи фарбувати, та в телефоні стирчати. І що Паша знайшов у тобі?

Звісно, ​​це було далеко не все.

– Ой, та за що ж мені таке… – голосила свекруха на аудіозаписі. – І так нога болить, то ще й ти на мою голову впала. Я тебе бачу наскрізь.

– Ти за Пашу вийшла тільки заради квартири, а сама – ні розуму, ні краси, ні вправності. Як ти з дитиною потім упораєшся, якщо ти пюре без грудок зробити не можеш?

Наступний запис був дуже доречним.

– Таке тільки свиням подають!

Потім – звук глухого удару та брязкіт тарілки. Доказ був незаперечним. Ну, принаймні так здавалося Ірі.

– Ну що, Тамара Григорівно, – пробурмотіла вона сама собі. – Хотіли, щоб син знав, з ким живе? Нині дізнається!

Після цього Іра натиснула на кнопку «Відправити», подумки тріумфуючи. Нарешті її почують.

– Послухав. Ну… так. Не дуже приємно, звісно, ​​- написав їй чоловік лише за пів години.

А потім він зателефонував.

– Слухай… – почав Паша обережно. – Ну, так, місцями мама була груба, не сперечаюся. Але ти теж увійди в її становище. Їй зараз не легко.

– Зірвалася, – з ким не буває. Це не привід кидати її одну. Вона не зможе дістатися навіть до плити. Ти що, хочеш залишити її голодною?

Іра не вірила своїм вухам! Вона надіслала йому прямі докази того, що його мати – не та безневинна овечка, яку вона вдає.

Наодинці з невісткою вона перетворюється з доброї господині з пиріжками, на справжнісіньку гарпію. І він все одно посідає бік мами?

– Пашо… На випадок, якщо ти не зрозумів, що сталося. Твоя мама шпурнула в мене кухоль з водою, потім сама з психами скинула тарілку на підлогу!

– Іра, це літня людина, зроби знижку на це. Ми повинні доглядати її! Ми в її віці, може, ще дужче чудити будемо.

Іра на мить прикрила очі. Ось і все. Навіть після аудіозаписів з криками та приниженнями він все одно вибрав маму! Не дружину, не правду, а те, що простіше, звичніше та безпечніше.

– Цій «літній» людині немає й шістдесяти! Їй винен ти, а не я! Я б доглядала її, якби вона була хоч трохи ввічливішою.

– Ну, потерпи трохи. Я приїду за кілька днів, все залагоджу. Ти ж у мене завжди була така добра. Ти й мене так колись кинеш, якщо я раптом стану незручним? – почав умовляти чоловік.

– Паша… Ні. Я не можу. Навіть не проси, – рішуче відповіла Іра. – Я знайду доглядальницю, якщо треба.

– А житиму я теж із доглядальницею? – Жорстоко запитав чоловік. – Може, й правду мама каже, що ти зі мною тільки заради квартири?

Це був удар нижче пояса! Тепер проти Іри виступав сімейний дует.

– Знаєш що, Пашо? Живи зі своєю матусею! Не родина, а зміїний клубок! Дістали ви мене обоє!

– І що тепер? Розлучення?

Ця фраза вже звучала кілька разів під час їх сварок. Паша використав її, як останній аргумент, очікуючи, що Іра, як завжди, одразу охолоне, заспокоїться та обміркує ситуацію.

Але на цей раз щось пішло не так.

– Мабуть, розлучення. Знаєш, я не хочу бути третьою скрипкою у вашому оркестрі! Шукайте собі іншу рабиню!

Іра кинула слухавку. Тепер вона не мала жодних сумнівів. Речі вона збирала зі спокійною душею, зосередившись виключно на думці про те, що ще треба взяти.

Паша не передзвонив. І, якщо чесно, вона і не чекала.

Напевно, він зателефонував своїй мамі, щоб поділитися новинами. Невістка виразно уявляла цю картину.

Тамара Григорівна сидить біля вікна, вся щаслива, як кішка, яка нарешті відвоювала підвіконня. Син знову буде поруч, недруг знешкоджений, баланс відновлено.

Але Іру це вже не хвилювало. Нарешті в неї не боліла голова. Вона переночувала у батьків, а вранці вже оглядала орендовані квартири.

Надвечір вона сиділа в маленькій студії на околиці й почувала себе вільною. Ніхто не критикував її їжу. Ніхто не робив їй догани за одяг. Ніхто не дихав їй у спину із засудженням.

Іра шкодувала лише про одне:

– Чому я раніше не пішла звідти, де по мені тупцювали брудними черевиками, та чекали на усмішки у відповідь

– ? От недолуга! На що сподівалася? Мабуть, на щасливу родину – та не зрослося. Які мої роки… Все ще буде…

Слушно вчинила Ірина, як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.