Надя була ще зовсім малою, коли тато зібрав валізу і пішов. Вона стояла босоніж у коридорі в теплій піжамі з ведмедиками, міцно стискаючи в руках свого плюшевого зайця.

— Тату, куди ти йдеш? — спитала так тихо, що його серце стиснулося від болю.— Я скоро повернусь, сонечко, — збрехав він і нахилився поцілувати її в чоло. Запах татової куртки Надя запам’ятала на все життя.Він так і не повернувся. Не так, як діти того чекають.

Мама довго плакала ночами на кухні, шепотіла по телефону щось про «зраду» й «іншу». Надя ще не знала цих слів, але добре знала смак сліз на маминих щоках.

У школі вона казала всім, що тато працює за кордоном. Правда була складнішою: Павло і справді пішов до іншої. З мамою у них не вийшло ще з самого початку — то було кохання, яке згоріло швидше, ніж треба. Але з Надією у нього не згоріло нічого.

Він жив в іншому місті, надсилав аліменти і листи — листи пахли чужим папером і завжди мали в собі якусь дрібничку: закладку, наклейку, кольорові олівці.— Доню, я поряд. Завжди, — писав він друкованими літерами, бо не хотів, щоб вона побачила, як у нього тремтять руки.

Мама лише фиркала: «Краще б він подарував тобі справжнє дитинство, а не коробку з олівцями». Але Надя ховала ті листи у старій коробці з-під взуття й час від часу перечитувала їх під ковдрою.

Вона росла. У підлітковому віці все раптом стало чорним і білим. Одного вечора вона набрала його номер, натиснула «дзвінок» і нарешті запитала:— Тату, чому ти пішов?Довга пауза.

— Надю… Це складно. Я тоді був слабким. З мамою ми тільки мучили одне одного. Але я ніколи не переставав тебе любити. Ти ні в чому не винна.— Ти мав боротися!— Я боровся. По-своєму. — Його голос зірвався. — Я боровся, щоб у тебе була нова куртка, нові книжки… Я питав у вчительки, як ти там…— Ти просто тінь! — крикнула вона у слухавку.

Можливо. Але я твоя тінь. І я завжди тут. Коли вона провалила вступ у медичний, світ обвалився вдруге. Вона сиділа на лавці біля гуртожитку, поки інші святкували, а їй у телефон прийшло повідомлення про банківський переказ — рівно стільки, скільки потрібно на рік репетиторів.

— Це ти? — написала вона йому.— Неважливо, хто. Йди вперед, Надю. Я вірю в тебе. На четвертому курсі він попросив про зустріч. Маленька кав’ярня на Подолі пахла кавою і спогадами.— Ти така схожа на маму, — тихо сказав він.— А ти — на себе в моїх снах, — відповіла вона і посміхнулась крізь сльози.

Вони мовчали більше, ніж говорили. Але обом стало легше.

Він прийшов на її весілля. Стояв десь збоку, щоб мама не сердитись. Підійшов привітати, поцілував у лоб — як колись, у ту ніч, коли пішов.— Тату, не йди ще, — наздогнала його вона на подвір’ї ресторану.

— Я просто не хочу заважати. Але я мусив тебе побачити. Ти — моє сонце. Вперше за багато років він обійняв її так, що вона дозволила собі заплакати, притиснувшись до його грудей.

Коли народився її син, Павло приніс дерев’яного коника.— Сам вирізав. Я хочу бути кращим дідусем, ніж був батьком.— Будь просто поруч, тату. І не зникай більше.

І він не зник. Вчив онука зав’язувати шнурівки, показував йому зорі й небо, купував морозиво і сміявся так, як колись не вмів. Потім він лежав у лікарні, і вже не міг говорити. Надя тримала його руку, погладжувала його худі пальці й шепотіла:

— Я тут, тату. Я люблю тебе.Він дивився на неї і всміхався, з останніх сил. Коли Павла не стало, Надя нікому не дозволила сказати, що «він їх кинув».— Він просто був поруч у тіні. Але був. І я вдячна йому за кожну мить.Іноді життя не складається, як у книжках. Але іноді навіть тінь може зігріти більше, ніж сонце.