– Мало того, що сироту підбираю, то ще й на бідних родичів час доводиться витрачати, – думала майбутня свекруха. Але від почутого остовпіла

– Може, вона й гарна дівчина, але виросла без матері, і батько в неї невідомо хто.
– Мамо, все вже вирішено: ми з Поліною одружуємося.
Інна Антонівна зітхнула: бачити в невістках Поліну – круглу сироту – їй зовсім не хотілося. Адже це всі турботи щодо добробуту молодої сім’ї доведеться взяти на себе, бо посагу за сиріткою ніякого. І вона знову почала відмовляти сина від одруження.
Денис спочатку упирався.
– Вже вирішили, налаштувалися, чому я маю відмовлятися?
– Тому що… різні матеріальні умови… ну пожалій ти хоча б мене, всі фінансові тягарі на мені будуть, – прохала Інна Антонівна.
– Гаразд, нехай так. Просто відкладемо до мого диплома.
– Я взагалі проти. Ти мене чуєш?
– Зітхнула Інга.
– Мамо, ну я ж йду на поступки, сказав же, відкладемо весілля.
Інна, порахувала, що син майже здався, і вирішила, якщо відклали, значить є час відмовитись від цієї дівчини.
Та й взагалі, вміла Інна Антонівна переконувати людей, тож порахувала, що перший раунд вона таки виграла.
І щоб закріпити свою, нехай маленьку, але перемогу над сином, подарувала йому золотий ланцюжок – досить важкий.
Поліна жила у рідної тітки: матері не було вже десять років, а батька вона взагалі не знала. Те, що Інна Антонівна переграла ситуацію, переконавши сина, що рано йому одружитися, Поліні не було відомо, хоча ще напередодні вони думали подати заяву.
Але, ось невдача: Денис чомусь не виходив на зв’язок.
– Щось трапилося, – подумала Поліна і вирушила до нареченого додому. Не знала вона, що Денис поїхав із батьком до родичів у віддалений район, та телефон забув.
– Але ж увечері ми будемо удома, тож можна не засмучуватися, – думав хлопець.
Тим часом двері відчинила Інна Антонівна. Поліна стояла на порозі, випромінюючи привітну усмішку.
– Немає Дениса вдома, – замість привітання сказала господиня квартири.
– То мені й з вами поговорити треба. Вибачте, що прямо додому, ми з Денисом були у вас вдома два місяці тому, нас знайомили.
– Ну я пам’ятаю, пам’ятаю… добре, проходь, краще одразу все з’ясувати.
Поліна насторожилася: тон жінки її злякав.
Пройшовши до зали, дівчина присіла на краєчок крісла, – відчувалася невпевненість. Взагалі вона була скромною дівчинкою, – мати поганому не вчила, та й тітка Людмила вклала в племінницю багато хорошого.
– Поспішила ти з весіллям, – сухо сказала Інна Антонівна.
– Чому? Ми ж із Денисом вирішили…
– Вирішили, та мене не спитали. Молоді обоє, на що жити будете?
– Працюватимемо!
– Ні освіти, ні житла, ні грошей. На мою шию хочеш сісти? То вона у мене тонка – не витримає!
– Загалом, якщо ти не знаєш, буквально сьогодні вранці домовилися з Денисом відкласти весілля… до диплома.
– А якщо чесно, я взагалі проти … Ні, весілля буде колись, пізніше! Одружиться Денис з іншою дівчиною. А ти залиш нас, йди додому, пошукай іншого нареченого.
Поліна відчула, що її тіло заклякло, ноги наче приросли до підлоги – вона намагалася підібрати потрібні слова, але не могла.
– Ну, все, досить тут мокротиння розводити, йди додому, – почала випроводжати Інна Антонівна.
– То я це, – заїкаючись, видавила з себе Поліна, – в положенні.
– Ой, не вигадуй, це зараз уже перше, що трапилося брякнула мені.
– Я й довідку можу показати: шість тижнів уже…
– Гаразд, давай довідку.
Поліна відчинила сумочку і тремтячими руками дістала рятівний папірець.
– Ну, і як я дізнаюся, що це дитина Дениса?
Поліна опустила голову і розплакалася:
– Як ви можете? У мене ніколи, нікого, окрім Дениса, не було.
– А Денис знає?
– Ні, ще не встигла сказати, я тільки вчора була в консультації.
Сумніватися Інні Антонівні не було сенсу, – Поліна хоч і бідна дівчина, але чесна.
Того дня Інна нічого конкретного не сказала Поліні. Декілька днів думала про цю історію, переживала, звичайно, що раніше не розлучила сина з сиріткою. А потім упокорилася: якщо дитина Дениса, значить її онук.
Прийнявши рішення, Інна Антонівна озвучила його всім домашнім: чоловікові та синові, які у всьому її слухалися, та молодшій дочці. Рішення було таким, – Денис з Поліною одружується.
Але без весілля, оскільки з нареченої узяти взагалі нема чого. А гроші потрібні Денису та молодшій дочці на навчання.
Обидва в інституті навчаються. Жити молодим доведеться у батьків чоловіка, бо запасного житла вони не мають.
Рідна тітка Поліни, дізнавшись, що від весілля відмовилися, що її племінницю беруть у сім’ю згнітивши серце, запросила Інну Антонівну на зустріч. Вона запропонувала зустрітися у кафе – на нейтральній території.
Інна Антонівна рідну тітоньку взагалі не брала до уваги, і увійшла до кафе з незадоволеним виглядом.
– Мало того, що сироту підбираю, то ще й на бідних родичів час доводиться витрачати, – думала вона.
Людмила тим часом спокійно пила чай із тістечком.
– Ну, то про що ви хотіли зі мною поговорити? – зарозуміло запитала Інна. – Здається, все вирішили: молоді одружуються, житимуть у нас, та й годувати, природно, я буду…
– Знаєте, Інно Антонівно, після того, як ви сина на золотий ланцюг біля себе «посадили», відклавши його весілля на невизначений термін, я б Полінці взагалі не радила з вами ріднитися.
– Але племінниця в положенні від вашого Дениса і кохає його, попри все. Та й, як не крути, батько дитині потрібний. А Денис ваш, загалом, хлопець непоганий, хоч і залежний поки що від вас.
Інна Антонівна з такої нахабності здивовано подивилася на Людмилу, і вже підбирала слова, щоб осадити наполегливу співрозмовницю. Але Людмила, не давши й слово вставити, продовжувала:
– Не хочу я дівчинку на самому початку сімейного життя засмучувати, вона і так сиротою виросла, хоч і під моїм наглядом.
– Тож урочистість буде! Без будь-яких цих пишнот, нехай скромно, але урочисто. Сама розумію, що гроші з неба не падають.
Інна Антонівна здивовано підійняла брови.
– Так-так, буде свято, – продовжувала Людмила.
– Гроші в мене є. Сестра моя, поки була жива, жила в гуртожитку, і кімната їй на законних правах належала.
– Я потім її продала, а гроші зберегла і продовжувала для Поліни збирати. Будиночок батьківський продала у селі, – все склавши, вистачило мені купити однокімнатну квартиру.
– Меблів там, правда, немає, але про це вже подбайте: з мене квартира, а з вас меблі.
– Чекайте, Людмило, – нарешті вступила в розмову Інна Антонівна, – виходить, у Поліни є квартира, а ви мовчали …
– А навіщо дзвонити на весь світ? Про це й Поліна не знала. І взагалі, навіщо тепер говорити про це? Головне, що є молодим, де жити. А щодо того, що годувати ви їх зібралися, то Поліна підробляє.
– Нехай і Денис на роботу влаштовується, от і будуть на рівних. І якщо чогось не діставатиме, то самі й запрацюють.
– А загалом Полінка в мене відмінниця, її вже в одну велику юридичну контору запросили після інституту працювати. Тож майбутнє у неї є – перспективне майбутнє!
– У голові не вкладається, – розвела руками Інна Антонівна, – ніколи б не подумала.
– А ви й не думайте, а краще до реєстрації готуйтеся, – сказала Людмила.
Від зарозумілості Інни Антонівни не залишилося і сліду, вона раптом пом’якшала і здалася Людмилі навіть досить приємною жінкою.
– Ви, Людмило Степанівно, не ображайтесь на мене, будь ласка, – вкрадливо сказала Інна, – спочатку негарно у мене вийшло з вашою дівчинкою.
– Але ви й мене зрозумієте. Чоловік мій все життя на маленькій зарплаті, двох дітей я сама тягну, от і подумала, що мені ще важче стане.
– Сироту ображати – щастя не бачити, – підбила свій підсумок Людмила. Потім підвелася, попрощалася і пішла.
А Інна Антонівна осмислювала почуте і думала про те, як їй красиво представити змінений імідж Поліни своїм домашнім.
– Ось тобі й сирітка – справжня знахідка, – подумала вона.
– Ну що, Поля, не передумала заміж за Дениса виходити?
– Запитала Людмила.
Поліна за інерцією провела рукою по животу, хоча було ще абсолютно нічого не помітно, – тітко Люда, ми з Денисом довго вчора розмовляли, він налаштований одружитися і дитину хоче.
– Може й хоче, але від золотого ланцюжка, що йому подарувала мати, не відмовився. Ну, дивися, Полю, якщо що, я завжди за тебе.
Поліна обійняла тітоньку.
– Та добре все буде, я дуже сподіваюся.
– Ну, дай Боже. Сподіватися треба, як без надії… без надії, – вона задумалася, – безнадійно все! Якщо що, тебе образити не дам.
– Та гадаю, Інна Антонівна вже й так зрозуміла, що захист та підтримка в тебе є. Вважаю, що вона вчасно схаменулася, й не буде свого носа до вас пхати.
– А, якщо не зрозуміла, доведеться ще раз пояснити, – не на тих натрапили! Нам пальця в рота не клади, – по лікоть відтяпаємо…
Як вам тітонька Людмила? Що скажете про Інну? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.