Інколи у нас з’являється так багато турбот, що нас все дратує і виводить з рівноваги. Таке відчуття, особливо у наш час, буває дуже часто. Так сталося і зі мною.

Життя таке бентежне… На тлі всіх тривог і невтішних новин сім’я, яка повинна заспокоювати, мене лише доводила до нервогого стану. Старша донька зовсім не хотіла вчитися. Молодший син лише бігав та кричав, заважаючи мені заробити додатково якусь копійку. Стара мати була гірше малої дитини, тому за нею треба більше дивитися, ніж за донькою та сином. Або газ увімкне і не запалить, чи іншу “шкоду” зробить, бо завжди щось забуває.

А ще й чоловік. Тому завжди щось не так. Поки моя мама була молодшою та допомагала нам, він ще мовчав. Але коли вона стала кволою та немічною, Віталик щодня бурчав. Він постійно вкладав у мою голову думку: “Нащо вона нам? Задовбала вже зі своїми ведмежими послугами!”

Віталій радив мені, щоб я віддала свою матір до будинку для престарілих людей. Там і догляд буде кращий і мінус усі турботи, пов’язані з нею!

І я таки здалася під гнітом Віталика. Спакувала валізи та відвезла маму до місця призначення. Однак щойно ми від’їхали звідти, мій малолітній син запитав:

– А чого ми бабусю відправили?

– Бо так треба! – сказала я.

– Ти ж тільки адресу запам’ятай! – сказав синок. – Щоб я і вас з татом туди відвіз, як старими станете!

Ці слова перевернули все моє єство. Хіба мені зайвою була мама? Вона ж ростила і виховувала мене! Я натиснула на гальма і стрімголов помчалася назад! Вона прийняла мене лагідно і щиро, а на очах бриніли сльози. Як я могла так вчинити? Мама мені присвятила все життя, а я з нею ось так вчинила? Невдячна  донька!

…Я забрала маму назад. Їхала і думала: мій трьохрічний син виявився розумнішим, ніж я. Вдячна йому за те, що не зробила найбільшу помилку у своєму житті. Батьки повинні доживати старість з турботою їхніх дітей! Вони на це заслужили! 

КІНЕЦЬ.