Зоя їхала в старому, але такому звичному автобусі, що щодня, мов вірний кінь, віз працівників фабрики до роботи. Він забирав людей чітко за розкладом біля зупинки, де збиралися перші промені світанку, і так само розвозив співробітників після зміни додому, коли сутінки вже обіймали місто.

Зранку, як і завжди, Зоя обрала місце біля вікна. Її зупинка була першою, тож можна було сідати куди душа бажала, насолоджуючись ще вільною просторістю салону.

Це вже потім автобус набивався людьми, і деякі їхали, міцно тримаючись за поручні, мов ті космонавти.

До неї тут же підсів молодий чоловік, на три роки старший за неї. Зоя знала майже кожного співробітника, адже працювала в бухгалтерії і щомісяця видавала зарплату, бачила їхні обличчя, читала їхні надії.

Максим боязко привітався. Він був надзвичайно скромним, і, не промовивши більше ані слова, вони так і доїхали до фабрики, розділивши тишу ранкового міста.

Того дня Зоя не знаходила собі місця.

Квартиру, яку вона винаймала разом зі своїм хлопцем, потрібно було терміново звільнити. І окрім роботи, у вільні хвилинки вона, затамувавши подих, шукала нове житло, перегортаючи оголошення та мріючи про власний куточок.

Все починалося так романтично, мов у книжці. З Вадимом вона познайомилася на весіллі у знайомої, де музика грала, а серця співали в унісон.

А буквально за тиждень вони вже стали жити разом, ділячи хліб і сіль, мрії та сподівання. Все було чудово, аж до того моменту, поки вона не познайомила його зі своєю подругою, Вікою. І ось тоді, немов у похмурій казці, все обернулося проти неї.

Одного дня в Зої жахливо розболілася голова, і їй довелося повернутися додому раніше, ніж зазвичай. Мігрень часто мучила її, немов зла відьма. Біля під’їзду вона побачила машину Віки, її подруги.

— Що вона тут робить? — подумала Зоя, намагаючись відкинути всі лихі передчуття, що пробиралися в душу, мов зимовий вітер.

Піднявшись сходами до квартири, у неї ледь не підкосилися ноги.

Побоювання Зої, як вона не відганяла погані думки, підтвердилися. Вона виразно чула голоси у коридорі, які розбивали тишу і її серце на друзки.

Тоді Зоя, у свої 24 роки, вперше в житті дізналася, що таке зрада. Гірка, нещадна зрада, що палила душу.

Зоя не хотіла дивитися їм в очі і щось доводити, шукати виправдання. Вона побрела у парк, де старі липи, здавалося, шепотіли таємниці, аби осмислити і подумати, як діяти далі.

Це був кінець її надій на щасливе майбутнє, кінець казки, що так раптово обірвалася.

Зоя дійшла до парку, сіла на самотню лавку, що стояла під старим дубом. Її каштанове волосся підіймав вітер, а сльозинки падали одна за одною на сукню, змінюючи її колір у тому місці на темніший, мов пелюстки осінньої троянди, що зів’яли від болю.

Вона не хотіла повертатися додому, знаючи, що зараз Вадим почне її обманювати і приховувати правду, наче дитина, спіймана на гарячому.

Так Зоя просиділа десять хвилин, а потім вирішила: брехню вона терпіти не хоче. Її душа прагнула правди, хай і гіркої.

Зоя піднялася, витерла сльози рукавом і, зібравшись з духом, повернулася до квартири.

Тихо відчинивши двері, вона почула приглушені голоси зі спальні і, не роздумуючи, увійшла всередину. Вадим і Віка сиділи на ліжку, явно заскочені зненацька.

В очах обох застиг переляк, наче вони побачили привида. Зоя мовчки дивилася на них, а всередині все кипіло від гніву і розчарування, але вона намагалася зберігати спокій, наче крига.

— Збирай свої речі і йди, — нарешті промовила Зоя, звертаючись до Вадима. Голос її був рівним і твердим, без натяку на істерику, мов сталь.

Вадим спробував щось сказати на своє виправдання, але Зоя тут же його зупинила: «Мені не потрібні твої слова. Просто йди».

Віка, почервонівши від сорому, швидко натягнула на себе одяг і вислизнула з квартири. Вона бігла сходами, наче спортсмен, який готується до забігу, бажаючи якнайшвидше сховатися від цього жахливого моменту.

Їй було як ніколи соромно від усієї цієї неприємної ситуації, що вибухнула, мов грім серед ясного неба.

Після відходу Вадима Зоя відчула спустошення. Квартира, що здавалася ще недавно затишним гніздечком, тепер нагадувала про зраду та обмануті надії, про розбиті мрії.

Вона знала, що тут більше не зможе залишатися, що повітря тут просякнуте гіркотою. Рішення прийшло миттєво. Потрібно шукати нове житло якомога швидше.

Ця ніч була для неї найкошмарнішою, наче безкінечний сон жахів.

Вона не зімкнула очей до самого ранку. Усі думки крутилися навколо зради. Зоя ніколи б не повірила, що її подруга, з якою вона ділилася всіма секретами, здатна на такий підлий вчинок.

— В одну мить втратити двох колись улюблених людей, — розмірковувала вона, і сльози знову наверталися на очі.

— Колись улюблених, — тут же підкоригувала себе Зоя, витираючи сльози. Час змінює почуття, і зрада вбиває любов.

Ніч, здавалося, ніколи не закінчиться.

Зоя намагалася заснути, але все було марно. Пролежавши в ліжку до шостої ранку, вона вирішила встати, ополоснутися під прохолодним душем, щоб трохи збадьоритися, а потім вже випити міцну каву, що обіцяла хоч трохи повернути до життя.

Після Зоя, як завжди, поспішала на зупинку, де вже чекав її звичний автобус.

В автобусі вона знову зайняла своє улюблене місце біля вікна, сподіваючись на самотність. Максим, як і раніше, боязко привітався і сів поруч.

У якусь мить їхні очі зустрілися. Зоя боязко відвела погляд убік, відчуваючи, як щічки заливає рум’янець. А Максим продовжував дивитися, його погляд був сповнений ніжності та цікавості.

Він давно хотів познайомитися з Зоєю, і доля, здавалося, сама підказувала йому шлях. Максим набрався сміливості, поборовши почуття страху, що так довго тримало його, і вирішив запитати про роботу.

— Зоє, вибачте, що турбую Вас, — тихо почав Максим, його голос ледь чутно тремтів. — Ви мене можете проконсультувати щодо нарахування зарплати? Я ніяк не можу розібратися з цими новими преміальними.

— Звісно, можете підійти до мене після обіду, і я Вам усе поясню, — промовила Зоя, намагаючись не дивитися в очі Максиму.

Вона трохи ніяковіла і не хотіла, щоб він це помітив, аби її внутрішнє хвилювання не видало її.

Максим зрадів такій відповіді, і всю дорогу до фабрики був у піднесеному настрої, наче знайшов скарб. Він уявляв, як після обіду підійде до Зої, і у них буде можливість поговорити.

В автобусі було людно, і трохи некомфортно спілкуватися при інших співробітниках, адже всі завжди такі цікаві.

Після обіду Максим постукав у двері бухгалтерії, відчуваючи легке тремтіння. Зоя підняла очі від паперів і привітно усміхнулася. «Проходьте, Максиме, сідайте. Зараз усе подивимося».

Вона роздрукувала необхідні документи і докладно пояснила всі нюанси нарахування преміальних, терпляче відповідаючи на його запитання, мов учитель. Максим уважно слухав, але крадькома милувався Зоєю, її граційністю та щирістю.

Після консультації Максим не поспішав іти. Він трохи зам’явся, а потім боязко запропонував: «Зоє, може бути, після роботи вип’ємо кави? Неподалік є чудове кафе».

Він намагався говорити тихо, адже за три метри від них знаходилася ще одна співробітниця з бухгалтерії, яка могла почути кожне слово. Зоя трохи здивувалася, але пропозиція їй здалася цікавою.

Їй хотілося відволіктися від своїх проблем і розвіятися, хоча б на мить забути про зраду. «Добре, Максиме, я не проти,» — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання, що охопило її.

Після роботи вони зайшли в невелике затишне кафе неподалік від фабрики, де пахло свіжою випічкою та кавою.

Максим виявився цікавим співрозмовником. Він розповідав про свою роботу, захоплення, ділився мріями, які були такими ж світлими, як його душа.

Зоя слухала його з інтересом, забуваючи про зраду Вадима та проблеми з житлом. Їй було легко і приємно в його компанії, наче вона знайшла тиху гавань.

Вечір пролетів непомітно, мов легкий подих вітру. Максим викликав таксі і спочатку провів Зою до під’їзду, переконавшись, що вона в безпеці, а потім уже поїхав спокійно додому, несучи в серці тепло зустрічі.

Піднімаючись сходами, Зоя була в піднесеному настрої, її душа співала. Вона вставила ключ у двері, але через кілька секунд зрозуміла, що в квартирі Вадим.

Зоя усвідомлювала, що його речі ще в квартирі, і він безперешкодно може туди прийти, коли захоче. Тим паче квартиру вони винаймали разом, і у нього були ключі.

Від однієї думки, що їй зараз доведеться з ним побачитися, Зої стало не по собі, серце стиснулося. Вона повільно спустилася сходами і вийшла у двір.

Першою її думкою було дочекатися, коли Вадим піде, а потім вже зайти. А потім вона подумала, що, можливо, він чекає на неї, щоб поговорити. Іти їй було нікуди. Батьки жили в іншому місті, далеко від неї.

— Була одна подруга, — подумала Зоя про себе, і ці слова відгукнулися гірким болем.

— Та й та виявилася ненадійною, — з гіркотою зітхнула Зоя, відчуваючи самотність, що пронизувала її до кісток.

Вона вирішила подзвонити Максиму і запитати, як він дістався, просто щоб почути рідний голос.

— Я ще не вдома, — відповів Макс.

— Я відпустив таксі і вирішив прогулятися нічним містом. Ми так класно з тобою провели вечір! — сказав він, і його голос звучав так тепло.

Зоя не хотіла повертатися в квартиру і вирішила поділитися своїми переживаннями з Максимом. У слухавці стояла тиша, Максим слухав, не перебиваючи. Він навіть не міг уявити, що можна було так вчинити із Зоєю, так підло зрадити.

— Я тебе можу запросити до себе. У мене двокімнатна квартира. Ти можеш переночувати в іншій кімнаті. А завтра вирішимо, що робити, — запропонував він, його голос був сповнений щирого бажання допомогти.

Зоя замислилася. Вона не хотіла доставляти Максиму масу незручностей, та й знайомі вони були зовсім небагато, лише кілька годин.

— Зоє! — раптом пролунав голос за спиною. Вона навіть здригнулася, почувши, як її окликнув Вадим.

Вона тут же поклала слухавку, сказавши Максиму, що перетелефонує.

— Я забрав речі. Якщо зможеш, то пробач, — вибачився Вадим, тримаючи в руках два великих пакети з речами. Він опустив голову і поспішив зникнути за ріг будинку, мов тінь.

Зоя видихнула і з полегшенням піднялася до квартири.

У душі у неї було спустошення і якесь неприємне почуття. Осад після зустрічі, щось гірке й болюче.

— Як добре, що є Максим, — подумала вона, влаштовуючись на дивані для того, щоб передзвонити йому і сказати, що все добре. Вона вдома.

— Максиме, все обійшлося. Ось сиджу на дивані, вже вдома!

— А я у тебе під вікнами стою, — пролунав його голос, сповнений турботи. — Вирішив, що тобі, можливо, знадобиться моя допомога. Не міг просто поїхати.

Зоя підійшла до вікна, усміхнулася, і сказала: «Ну, раз так, то заходь на чай. Будемо ділити цей вечір».

Вони проговорили всю ніч, мов дві рідні душі, що нарешті знайшли одна одну після довгих блукань. У Зої було таке відчуття, що вони знайомі вже багато років, а не кілька годин.

— Все, що не робиться, все на краще, — подумала вона, дивлячись на свого коханого чоловіка. Адже через три місяці Максим зробив їй пропозицію, і вони одружилися, створивши свою щасливу родину.

Про Вадима вона більше нічого не чула. Лише дізналася, що Віка, її колишня подруга, з ним не зустрічається і дуже шкодує, що скоїла такий підлий вчинок. Життя розставило все на свої місця.

Мені сподобалася одна цитата, і я хочу поділитися нею з вами, дорогі читачі:

«Якщо доля підносить тобі лимони — зроби з них лимонад. Ніколи не впадай у відчай. Іноді уроки життя змінюють долю на краще, відчиняючи нові двері».

Дякую, що прочитали 💗. А які життєві уроки змінювали вашу долю на краще? Поділіться своїми історіями!