– І щоб духу твого тут більше не було!

Максим мовчки кивнув, продовжуючи пакувати речі у сумку.

– Що мовчиш? Сказати нема чого? – господиня кімнати недобро примружилася, явно розраховуючи на скандал.

– Ну чому ж? Є. Всього доброго! Дякую, що прихистили мене на якийсь час.

Розгублене обличчя жінки стало Максимові достатньою нагородою за те, що не зірвався і не нагрубіянив.

– Ти … Це … Мого чого не прихопи! – схаменулась господиня і оглянула кімнату.

Максим прикусив язика і відвернувся, щоб не розреготатися в голос.

Що він міг прихопити з цієї кімнати, де прожив всього кілька місяців? Стародавній, вкритий пилом нездійснених надій колишніх мешканців, диван? Дуже цінне майно!

Максим застебнув блискавку на сумці, підхопив рюкзак і потягнувся за горщиком із кактусом.

– Стояти! Горщик залиш!

– Чому це? – Максим здивовано глянув на господиню.

– Компенсація!

– За що?

– За те, що ти мене у до витрат довів! Мені тепер шукати нового мешканця!

– Он воно що! Добре! Що там у нас за договором? – Максим спокійно забрав з підвіконня горщик і посміхнувся. – Ви маєте повернути мені депозит? Я ж не прожив у вас півроку, як зазначено у договорі, правда? Кімната в порядку, від сусідів зауважень не надходило, а отже, ви мені повинні!

– Ти! Ти… Та як ти смієш! Розумний дуже? Я тобі влаштую! Горщик постав на місце!

– Цей кактус – мій! І горщик теж мій. Я сам купив його. А заволодіння чужим майном знаєте як називається?

– Та де тебе тільки такого взяли? Хамиш, огризаєшся, дорослих не поважаєш! Та я тобі в матері годжуся!

– Скоріше, у бабусі, – не стримався вже Максим. – Вибачте, але мені пора! Щасливо залишатися!
Він ступив уперед і господиня, все ще пихкаючи від обурення, потіснилася, пропускаючи непокірного.

– Щоб тобі…

– І вам усього приємного! — Максим акуратно зачинив за собою двері, хоча найбільше йому хотілося зараз гримнути ними як слід, так, щоб на всі боки полетіли шматки старої штукатурки.

Ось що тепер робити? Вже вечір, а йому ж треба десь ночувати? І добре сьогодні. На готель, наприклад, у нього грошей вистачить, але завтра робочий день і часу н буде шукати житло.

А все-таки, смішно… Хтось починає нове життя з понеділка, а хтось щоразу, коли трапляються зміни. Як там мама казала? Все на краще? Що ж, він завжди їй вірив. Мама була розумною жінкою. Завжди знала наперед, що буде.

– Максе, ти будеш чудовим кухарем!

Курячі крильця в якомусь хитрому маринаді, приготовані ним, були схожі швидше на вугілля, ніж на нормальну їжу, але мама навіть не морщилася. Гризла і нахвалювала.

А в нього виростали після її слів власні крила. І він чаклував на кухні знову і знову, доки не отримував саме те, що було задумано. І дивлячись, як мама жмуриться від задоволення, пробуючи новий варіант якоїсь страви, Максим справді починав вірити – так, все вийде! Адже мама не збреше…

Дрібний неприємний дощ заморозив, плямивши тротуари і змушуючи перехожих прискорювати крок. Максим посміхнувся.

Маленька кав’ярня, в якій Макс звик снідати вранці, оскільки кухнею в квартирі йому користуватися було заборонено, була ще відкрита. Він подумав трохи і вирішив, що перекусити точно не завадить. День був складний і поїсти в обід не встиг.

Улюблений столик у кутку був вільний і Максим прилаштував на ньому горщик із кактусом.

– Привіт! А ти пізно сьогодні. Ми незабаром закриваємося.

Це смішне дівчисько зі світлими косами і трохи розкосими, лисячими очима Макс бачив не раз.
Вона була дивна. Інші співробітники кав’ярні немов відбували обов’язок, працюючи. Ні усмішки, ні доброго слова. «Ваша кава! Цукор – там. Бажаєте ще щось?».

А ця дівчина чомусь завжди усміхалася. Легко та вільно спілкувалася на «ти» з клієнтами, навіть не питаючи, чи можна так до них звертатися.

– Булочку будеш? З вишневою начинкою. Я знаю, вони тобі подобаються. Нині ж на них ще й знижка діє. Принести?

– Так будь ласка. І кави. Мені…

– Щось інше? Або як завжди?

– Як завжди. А ти пам’ятаєш, як мені подобається?

– Звичайно! Я уподобання всіх постійних клієнтів знаю. Зараз!

Кучерявий ураганчик помчав у бік стійки з касою, а Максим підморгнув кактусу.

– Вогонь-дівчино, так? Познайомитись, чи що? Тільки… Що я можу запропонувати їй? Безпритульний я. А вона така… Гарна… Такі дівчата заслуговують на краще.

Булочка була смачною, кава теж непогана і градус настрою у Макса трохи піднявся. І що, що його виселили без попередження? Не сьогодні, то завтра все одно вигнали б. Про цю схему його попереджали хлопці в ресторані, а він сподівався, що з ним подібного не станеться. Ось і результат такої самовпевненості. Він, кактус і сутінки за вікном.

Дощ наче перестав, але йти з затишної кав’ярні не хотілося. Невеликий хостел, який Максим помітив дорогою, напевно порадує його ліжком на ніч, а тому можна просто посидіти поки що, збираючись з думками і подумати, що робити далі.

– А ти чому з речами?

Максим здригнувся, коли рука з крихітним татуюванням біля зап’ястя, забрала у нього з-під носа чашку із залишками кави.

– Мене вигнали.

Чомусь брехати цій дівчині Максимові не хотілося. Та він і не любив цього. Мама завжди реготала до сліз, коли в дитинстві він намагався обдурити її, розповідаючи якусь історію, придуману приятелями, щоб виправдатися за прокази.

Максим зітхнув. Як же її зараз не вистачає… Вона й підтримала б і пораду дала. Але її більше немає…

– І що? Вигнали та й вигнали. Нехай. Ти сильний, ти впораєшся! – ніби луною пролунали в нього над вухом чиїсь слова і Макс прокинувся. – Подумаєш, кімнату знайти треба! Теж мені проблема! Хочеш, я зателефоную моїй господині? Вона здає. Син її квартиру купив та з’їхав. Допомагати не хоче. Ось баба Віра і здає кімнати у своїй квартирі. Одну я знімаю, а друга – вільна. Ти пристойний?

– В сенсі?

– Дебоширити не будеш? Вечірки влаштовувати? Співати ночами?

– Співати?! – Максим зовсім здивувався від дивних питань і зрозумів, що зараз або розсміяється прямо в обличчя цій дівчині або розцілує її на очах у всіх. – Ні, не буду… Ти серйозно?

– Я зараз!

Дівчина знову помчала кудись, а через пару хвилин з’явилася з задоволеною усмішкою і вручила здивованому Максиму швабру.

– Допомагай! Баба Віра рано спати лягає. Якщо хочеш встигнути з нею домовитись сьогодні – нам треба встигнути.

Тільки зараз Максим зрозумів, що у маленькому кафе вже порожньо.

Що ж, йому не звикати до прибирання. Перший рік роботи в ресторані він тільки й робив, що брав усе, що тільки можна було і на що показував пальцем шеф. Доводилося старатися.

Цей суворий небагатослівний чоловік міг запросто витягнути з кишені відпрасовану носову хустку і провести нею по плиті або витяжці, а то й по підлозі. І горе було всім, якщо там з’являлося після перевірки хоч цятка. Шеф не лаявся і не кричав. Але дивився так, що хотілося залізти під стіл або піти в комору, щоб уткнутися там носом у куток і подумати над своєю поведінкою.

Так раніше на Максима вміла дивитися тільки мама.

Це потім уже Макс дізнався, що більшу частину свого життя Валерій Петрович працював коком і порядок флотський цінував понад усе на світі. Звичайно, він розповідав іноді, коли траплявся у нього «настрій», що не на всіх суднах кухня – це операційна. Всяке доводилося бачити. Але сам він вважав це аксіомою і від підлеглих вимагав того самого. Кухня має бути чистою! І крапка!

Дівчина, дивлячись, як він хвацько справляється зі шваброю, тихенько свиснула.

– Вмієш! А я ось – не дуже.

– Мама не навчила?

– Ні. Не навчила. Мене батько виховував. Ну, як виховував… Жила я з ним, а виховувала мене вулиця.

– Чому?

Дівчина прибрала з лоба пасмо, що вибилося з-під фірмової косинки, і сперлася на свою швабру.

– А ти цікавий!

– Є таке.

– Але не надто.

– Чому?

– Навіть не спитав, як мене звуть.

– А я знаю. Олена.

– Звідки? – дівчинка так здивувалася, що Макс мало не розсміявся, але відповісти не встиг. – А, бейджик! Весь час про нього забуваю! Звикла.

Олена знову почала мити підлогу і скоса глянула на Максима.

– Батько мій був слідчим. Працював багато. Тому на мене часу не вистачало. Я навіть із садка іноді приходила додому сама. Мене забирала сусідка, щоб вихователі не лаялися, а потім я йшла сама додому, відчиняла двері та гріла собі вечерю.

– Нічого собі! А де була твоя мати?

– Вона… Її не було. Я її ніколи не бачила. Мами не стало, коли я народилася. Мене виховувала бабуся років до трьох. А потім вони з татом посварилися, і вона поїхала.

– Чому?

– Вона не хотіла, щоб ми жили разом. Звинувачувала тата, що мами не стало. А хіба він був винний? Ні! І мене він дуже любив. Тож бабусі не віддав. Щоправда, спілкуватися нам ніколи не забороняв. Коли я старша стала – їздила до неї у гості. А потім перестала.

– Вона…

– Ні. Вона жива та відносно здорова. Просто я не хочу слухати про те, що я погана і неправильна, якщо люблю свого батька.

– А твій тато…

– Його вже нема. Два роки тому. І мені без нього дуже погано…

Олена відвернулася і домила підлогу, а потім відібрала у Максима швабру і скомандувала:

– Кактус не забудь! Красивий! Цвіте?

– Не знаю.

– Умови потрібні спеціальні.

– Звідки знаєш?

– Побачиш! Поїхали!

З господаркою квартири Максим поговорити того вечора таки встиг. Висока худорлява жінка мовчки кивнула на його прохання і відчинила двері до кімнати, яка вразила його своєю чистотою та затишком.

Він за час своїх поневірянь по орендованих квартирах і кімнатах, звик, що затишок – поняття, зовсім зайве для господарів. Майже всі вони здавали житло, облаштоване за принципом: і так зійде. Старі меблі, наче відправлені доживати свій вік під девізом: «вже не шкода», обтерхані фіранки, якщо взагалі господиня вирішувала, що вони потрібні.

Якісь потерті покривала і накидки на меблі. Можливо, й було в цьому місті інше житло. З гарним ремонтом, світлими вікнами та привітними господарями, але Максим досі його не зустрічав. Та й дозволити собі не міг.

– Живи! Чоловік у домфвці – це добре. Але май на увазі – Оленку не кривдити! Покараю і жорстко! Кота не годувати! Навіть якщо дуже проситиме. Він той ще пройдисвіт! Ну і пам’ятати, що у домі живуть дівчатка.

– В сенсі?

– Стульчак! – коротко відповіла господиня і Макс мимоволі посміхнувся киваючи. – Мене можеш звати баба Віра.

– Може бути краще по імені-по батькові?

– Чому так?

– Баба…

– А Зрозуміло! Любий, я на це слово ображатись не буду ніколи. Бабою звали мою прабабку. Проста сільська жінка була. Працювала, любила Бога і ніколи не скаржилася на життя. А потім так звали мою бабку та матір. І не було в цьому нічого образливого. Тільки визнання. Мені не довелося його виправдати. У мене лише один син. А жаль.

– Не зовсім розумію.

– Ходімо. Я тобі кухню покажу і вип’ємо чаю. Розповім. Знайомитись будемо.

Забувши випустити з рук горщик із кактусом, Максим пішов слідом за господаркою квартири.

Затишна маленька кухня йому теж сподобалася. Там висіли такі самі фіранки в червону клітинку, як були колись у мами, а на маленькому дивані спав товстий смугастий кіт. На Максима він глянув лише раз, розплющивши око, а потім накрив лапою морду і більше не реагував на людей, ніби їх тут і не було.

– Сідай! І не соромся. Став свого друга сюди, на стіл. Печиво бери. Сьогодні пекла. Оленка любить таке.

– Смачно…

– Мамин рецепт. А їй бабуся його передала. Я його називаю: «З нічого».

– Як це?

– А так. Продуктів мінімум і недорогі, а виходить багато та смачно. У моєї мами п’ятеро дітей було. Ану всіх нагодувати! От і старалися.

– Нічого собі! П’ятеро?

– Це ще небагато. Ми спілкуємось, звичайно. І телефонуємо, і в гості їздимо один до одного. Тільки все вже у віці, а когось і нема давно. Складно все… А людина жива, поки пам’ятають про неї. Ось я й не забуваю. Розмовляю з усіма.

Баба Віра поставила перед Максимом чашку і посунула ближче кошик із печивом.

– Їж! І чай пий! Він у мене смачний. Любиш чебрець?

– Так. Мама такий чай заварювала.

– Сумуєш за нею?

Питання було простим і нехитрим, але Максим відчув, як щось обірвалося всередині і весь біль, який він ретельно таїв весь цей час навіть від самого себе, раптом дався взнаки.

Баба Віра все зрозуміла правильно. Вона піднялася, налила води в склянку, а потім дістала чистий посудний рушник.

– На! Порови як слід. Зі мною можна. І розкажи мені про свою маму.

– Що розповісти?

– А все, що вважатимеш за потрібне. Мені все про тебе цікаво. Ти ж у мій дім прийшов, а що за людина ти – я поки що не знаю. Але мені здається, що непоганий хлопчина. Якщо маму так свою пам’ятаєш. Давно її не стало?

– Звідки ви знаєте?

– Ох, любий! Що тут знати? Все ж таки ясно і без слів. Жаль, коли такі молоді йдуть… Співчуваю я тобі. Рано ти втратив її, дуже рано… А батько? Є в тебе?

– Ми не спілкуємось. Він пішов від нас, коли я був маленьким. Мама хотіла, щоб ми бачилися, але я не зміг.

– Чому?

– Мені здавалося, що він нас зрадив.

– У житті всяке буває. Не завжди люди розходяться погано. Іноді краще розбігтися в різні боки, ніж жити та мучитися. Я таку помилку зробила. І що? Син мій виріс без любові. Я його любити намагалася як могла, а ось у сім’ї він цього не бачив. А бачив зовсім інше. Як ми з чоловіком мовчали тижнями, не дивилися один на одного.

Не сварилися, ні. Але це мовчання – страшна річ. Тисне, забирає життя. І добре б у нас із чоловіком. А то й у сина теж. А ми цього розуміти не хотіли. Думали, що якщо заради нього сім’ю зберегли, то й годі. А мало цього було…

Баба Віра зітхнула і клацнула кнопкою електричного чайника.

– Давай ще по філіжанці і спати. Тобі на роботу завтра?

– Так.

– А де працюєш?

– В ресторані. Я кухар.

– Нічого собі! Молодець! Скажи, а чому ти без житла залишився? Блукаєш ось. Оленка сказала, що тебе в кімнаті відмовили, і ти навіть не знав, де ночуватимеш.

– У маминій квартирі тепер живе батько із сім’єю. Це його оселя. Від батьків дісталася. Поки була жива бабуся, вона не давала нас чіпати. Мама її доглядала. А коли її не стало, він одразу попередив, що нам доведеться з’їхати. Ми й збиралися. А потім мама захворіла …

– Як так? Ти ж його син?

– Я в цьому його якраз розумію. Який я йому син? Він мене востаннє бачив, коли я ще маленьким був. А в тій сім’ї у нього діти і навіть онук уже є. Сестра моя рано народила. У нас із нею різниця всього півроку. Я старший. Тепер розумієте, чому я вважав, що він нас з мамою зрадив?

– Ось тепер – розумію. А ще розумію, що не помилилась у тобі. І знаєш, що я тобі скажу, Максиме?

– Що?

– Все в тебе буде. І дім свій, і дружина хороша. І діти. І буде кому тобі дарувати своє кохання. Якщо, звичайно, ти не озлобишся на життя, не станеш он як твій кактус – колючим для всіх.

Баба Віра торкнулася пальцем горщика, повертаючи його.

– Гарний! Цвів?

– Жодного разу. Олена теж про це питала. А ще сказала, що спеціальні умови потрібні.

– Все вірно. Я тобі потім покажу. У мене багато квітів, але ці цвітуть дуже гарно. Воно й зрозуміло. Але багато потрібно зусиль докласти, щоб цвіт з’явився.

– А чому ви його другом моїм назвали?

– А хіба ні? Звідки він у тебе? Я бачу – доглянутий. Отже, бережеш його.

– Мама подарувала. Сказала біля комп’ютера поставити. Вичитала десь, що це добре. Він тоді ще зовсім маленький був. Підріс …

– І цвісти теж буде. Я навчу, що треба зробити для цього. А зараз, йди ти спати, Максим. Ранок вечора мудріший. Я тобі зараз постіль принесу. І не соромся. Ти тепер удома. Я, може, й неправильна господиня. Не можна так із квартирантами. Але інакше не можу. Ви ж діти! Що ти, що Оленка. Страшно одному?

– Дуже. – Максим не став кривити душею. Зрозумів уже, що баба Віра відчує фальш. – Але я вже майже звик.

– Не треба! Людині погано одній! Я це точно знаю! Не треба звикати до цього!

Того вечора Максим уперше задовго засинав спокійно. Він не боявся. Навіть якщо його попросять з’їхати і з цієї квартири, він тепер точно знає – добрих людей таки більше, ніж поганих. І далеко не всі думають лише про себе. Що варто було Олені просто прибрати за ним чашку та промовчати? Яка їй справа була до нього? А вона не змогла пройти повз. І баба Віра…

Не права вона, кажучи, що сили в ній немає. Є вони! Це ж треба, всього нічого поговорили, а його відпустило. Вперше відколи не стало мами і йому довелося виїхати з рідного міста.

Товстий кіт, якого Максим бачив на кухні, штовхнув двері і по-господарськи зайшов до кімнати. Сівши поряд з ліжком Макса, він подумав трохи, а потім все-таки застрибнув і ліг поруч, вдосталь потоптавшись по ковдрі.

– А ти – нахабник! – Максим запустив пальці в густу шерсть і під тихе мурчання заснув так швидко, як не засинав уже дуже давно.

Баба Віра виявиться права.

І все у Максима справді буде. Через два роки він одружується з Оленою, і вони куплять свою першу квартиру. Крихітну, трохи більше коробки для взуття, але свою. І кактус, що цвіте ніжним рожевим кольором, займе там своє законне місце на широкому підвіконні.

І Віра Андріївна навчить Максима, як зробити так, щоб у хаті цвіли не лише кактуси. А він, у свою чергу, допоможе їй помиритись із сином. Розмова з ним буде довгою і складною, але потім у Максима з’явиться новий друг у місті, а баба Віра вирішить, що кращу людину, ніж її колишній квартирант, і на світі не знайдеш. А тому у сина Максима та Олени таки буде бабуся. Нехай не рідна, але яка різниця?

Адже якщо є людина, якій ти можеш довірити свій секрет або зателефонувати у будь-який час дня та ночі, щоб почути: «Приїжджай! Все вирішимо! Не хвилюйся!”.

Якщо є той, хто поллє твій кактус і допоможе йому зацвісти, а ти готовий зробити те саме у відповідь – це і є любов.

Вона набуває різних форм, по-різному звучить у цьому світі, але одне у неї завжди і скрізь незмінне – довірся їй і пізнаєш, як добре, коли вона просто є. Візьми її. Віддай свою відповідь. І твій світ ніколи вже не буде сірим.

КІНЕЦЬ.