– Та навіщо дітям до них їхати? Твій дід зовсім слабий, він лежить і ні з ким не хоче розмовляти, – нервово говорила Ліза і складала їжу в сумку.

– Ну може йому з правнуками буде веселіше, та й бабусі теж, вони ж їх так любили, – Дмитро намагався вмовити дружину взяти до його старенького дідуся та бабусі дітей, але Ліза від його слів занервувала:

– Не бачиш, що я їжу в сумку складаю, краще б мені допоміг, аніж говорив! Бабуся твоя слаба, вона мене не впізнає.

Вчора запитала, хто я, і як мене звуть? А ще зняла зі стіни фото Аліси та Максима і питає – навіщо тут діти чиїсь у нас на стіні, прибери їх.

А ти ще хочеш дітей взяти до них у гості, та Аліса з Максимом можуть навіть злякатися.

Дід твій схуд увесь, навіть на обличчя змінився, висох, ніс у нього був широкий, а тепер тонкий, та й сам він блідий, маленький став.

А бабуся говорить казна–що, я взагалі не розумію, що вона говорить. Ти краще принеси пакет із чистим одягом, та й поїхали швидше, – сказала Ліза.

Дмитро мовчки приніс сумки і більше не переконував дружину, але Ліза від цього ще більше розізлилася,

– Ні, я бачу, ти мене не розумієш! Я через день їжджу до твоїх діда й баби, за ними доглядаю, готую, перу, підлогу в них мию, поки твоя мама в санаторії здоров’я поправляє, а ти ще чимось незадоволений?

– Лізо, та я не про це, я до них теж після роботи заїжджав і дідові митися допомагав. Я думав, що може дітям…

Їхню сварку почули діти і тут же прибігли.

– Я теж хочу до бабусі Наталки і діда Аркадія! – зрозумівши, куди батьки збираються, заявив Максим.

– І я хочу, і я, ми давно в них не були, – підтримала брата Аліса і покрутилася перед дзеркалом. – Я бабусі нову сукню покажу, вона її ще не бачила!

Максима й Алісу прадід із прабабусею ще недавно часто брали в гості, але пів року тому обидва різко здали один за одним.

– Та діти за вдачею черстві й безсердечні, їм не зрозуміти, що старі слабі! – обурювалася Ліза, коли довелося взяти Алісу й Максима з собою.

– Мамо, ну що тут такого? – дивувалася Аліса.

– Ну так, що ти так хвилюєшся? Ми що зовсім, ми їх розвеселимо і вони видужають, – додав Максим.

Ліза перезирнулася з Дмитром.

– Ну, ну, це була твоя ідея, якщо що сам розбирайся. Дітям не зрозуміти, що люди похилого віку вже однією ногою… Там стоять!

– Тільки не кричати і голосно не сміятися! – попередила Ліза дітей уже перед дверима.

Але хіба вони можуть поводитися тихо, вони ж у гості приїхали!

– Бабусю, а можна на твоєму ліжку посидіти? Ми їхати втомилися, – не встигнувши зайти, спитав Максим.

– Бабусю, дивися яка у мене сукня нова! Вона червона і оксамитова, спробуй яка м’яка? Гарно, так? Це тато мені купив, ой, а ми привезли торт смачний, з трояндочками, чай давай пити, – все підряд, як завжди, говорила Аліса.

Наталя Львівна розгублено дивилася на тих, хто приїхав, і по її обличчі блукала посмішка. Нарешті вона пожувала губами, так і не впізнала їх, і запитала, вказавши пальцем і озираючись то на Лізу, то на Дмитра:

– Ой, що ж це за такі гарні діти до нас приїхали?

Аліса голосно засміялася і тут же підбігла і обійняла свою прабабусю.

– А я знала, що тобі моя сукня сподобається, красиво, так? Ти торкнися, торкнися, м’яка так? А вони казали, що ти нас не впізнаєш, а бабуся просто жартує, так, бабусю?

Аліса ще міцніше обійняла свою прабабуся, взяла її за руку і приклала до сукні.

– Відчуваєш, вона як у тій казці у дівчинки, ти ж мені читала, так?

– Ох, та ти ж Аліса з країни чудес, ну так, звісно, ​​і на фото теж, – зраділа Наталя Львівна.

Аліса теж голосно засміялася і повела бабусю за руку,

– Ходімо торт їсти, я більше не можу чекати!

– А цей хлопчик, це ж… почекай, це ж мабуть Максим? Як ти виріс, Максиме, – в очах у Наталії Львівни з’явилася ясність, тепер вона впізнала і Лізу, і внука Дмитра, та й правнуків Алісу й Максима і пішла з ними пити чай з тортом.

– Перестаньте кричати і так голосно сміятися, – прошепотіла сердито Ліза, але Аліса голосно перепитала:

– А чому не можна, ніхто ж не спить!

– Діду, ходімо з нами чай пити, вставай я тобі допоможу! — Максим уже був у кімнаті прадіда, а дід уже й сам сів на дивані, перед правнуком незручно стало.

– Давай руку, діду, я тебе підтримаю, – запропонував Максим, і Аркадій Іванович узяв палицю, а ходунки навіть відсунув. Сили звідкись з’явилися, раніше він завжди сильний був, і переживав, не міг ніяк змиритися з тим, що ослаб. Та перед правнуками ще образливіше таким безпорадним виглядати.

– Ну от і Аркадій мій, а то якийсь чужий дядько в тій кімнаті був, я боялася навіть зазирнути, – плутаючись у словах заявила Наталя Львівна, але діти це навіть і не помічали, вони весело сміялися, подумали, що бабуся знову жартує.

Потім вони пили чай, їли смачний торт.

І вона теж їла без примх, розчулювалася на Алісу і Максима, і говорила, сміялася разом з усіма і говорила.

– А я й забула, що в нас такі правнуки, як добре, що ви приїхали, а то я тут одна та й одна.

Діти сміялися і обіймали її, думаючи, що бабуся як завжди жартує, яка ж вона мила.

І навіть дід Аркадій розм’якнув від доброї жартівливої ​​бесіди, і що вони знову сидять за столом разом, як і раніше, і він теж з усіма разом.

А значить, ще не все так погано, як думається йому ночами, і вони ще поживуть хоч трохи…

Коли їхали назад, Аліса одразу заснула, а Максим зовсім несподівано заплакав.

– Мамо, що з ними? Дід став такий маленький, а бабуся така гарна, але дивно так говорить, а я їх все одно ще більше люблю, мамо! А раптом ви з татом теж такі станете, я не хочу, я допомагатиму вам, щоб ви не старіли! – тихо плакав Максим і тримав Валерію за руку, а потім поцілував і прошепотів: – Матусю, чому так?

Увечері Максим подзвонив прадіду і з ним поговорив, а потім почав засинати з усмішкою на обличчі, обіймаючи улюбленого собачку – подарунок діда Аркадія і бабусі Наталі.

Ліза зайшла в дитячу кімнату, і син прошепотів:

– Дід сказав вони скоро одужають, тому що у них є ми, добре, правда, мамо, що ми їх відвідали, давай потім ще поїдемо?

– Знаєш, а ти напевне маєш рацію… Мені здавалося, що діти не зрозуміють, що вони в такому віці байдужі та черстві. Старі для них як інопланетяни.

А вийшло інакше, так тепло на душі й досі.

Як Максим плакав, за всіх хвилювався, навіть за нас почав переживати.

Діти всіх нас об’єднали своєю безпосередньою простотою.

І добре, що вони сміялися, дід навіть встав, а бабуся хоч щось згадала і так ясно на всіх нас дивилася, диво просто…

Дмитро вдячно обійняв Лізу, і вони мовчки стояли біля вікна.

Які б не були слабі старенькі, але їм теж хочеться хоч на якийсь час відчути, що все просто добре.

Добре, що діти сміються, і хай це навіть не правда, що вони одужують, хай їх гріє ця ілюзія. І останні дні життя будуть наповнені світлом і любов’ю близьких…

– Мамо, а бабуся Наталя діда любить. Ми коли їхали, вони помирилися, я бачив, – згадував наступного дня Максим.

Старим потрібні не тільки їжа й ліки, а й прості справи вони часто здатні робити самі.

Найважливіше – це дитячий сміх і простягнута від щирого серця рука підтримки.

Вуха, які слухають і чують, і душа, яка зрозуміє навіть тих, хто від старості плутається і важко говорить.

Живіть серцем, як діти, і будьте щасливі…

КІНЕЦЬ.