– Олю, я йду. Нам треба з тобою пожити якийсь час окремо. Сама розумієш, останнім часом ми часто з тобою сваримося, причому сваримося безглуздо, через дрібниці.

– Так, так, звичайно… потрібно… поживемо окремо… – безладно бурмотіла Оля, до кінця не розуміючи, що відбувається і не вірячи в те, що відбувається. Здавалося, їй це тільки сниться.

– Радий, що ти мене підтримала. Я поживу якийсь час у друга.

– Максиме, але ти ж повернешся? – Оля підняла на нього очі, сповнені сліз.

– Ну, звісно, повернуся. У всіх бувають складні періоди у стосунках. Нам просто треба обміркувати, що у наших стосунках стало не так. Кожен. Окремо … А я навіть речі свої забирати не буду, візьму тільки все необхідне.

І Максим пішов, навіть не допивши кави. Чашка залишилася стояти на столі, Оля обхопила її двома руками і довго дивилася в одну точку, ніби намагаючись розгледіти в кавовій гущі, що на них чекає з Максимом у майбутньому.

У перші дні вони не зідзвонювалися, зате відправляли один одному купу повідомлень і смайликів, бажали один одному доброго ранку, доброго дня, добраніч.

Але Оля сумувала. Найбільше у світі їй хотілося, щоб її коханий зараз був поруч. Увечері Оля одягала його сорочку, яку не встигла випрати. Від сорочки пахло ним, Оля заплющувала очі і їй здавалося, що він поряд.

За тиждень Оля не витримала і зателефонувала.

– Максиме, повертайся, прошу тебе. Я все обдумала, мабуть, це я була у всьому винна. Я обіцяю поводитися більш стримано.

– Пробач, Оля, я поки що не готовий повернутися. Мені потрібно ще трохи часу.

Після тієї розмови Максим став рідше писати сам і навіть не завжди відповідав на повідомлення Олі.

«Коханий, ти не занедужав?», «У тебе все гаразд?», «Чому ти не береш слухавку? Будь ласка, дай відповідь мені, я дуже хвилююся» – Оля закидала Максима повідомленнями, на які він відповідав далеко не відразу. Відповідь була зазвичай такою: «У мене немає часу» або «Я дуже зайнятий».

Через два тижні Максим нарешті взяв слухавку.

– Я дуже хочу тебе бачити. Будь ласка, вистачить цього всього, – плакала Оля.

– Оля, тут таке діло. Мені на роботі запропонували відрядження на півроку закордонне, є можливість заробити непогані гроші, загалом я погодився.

– Гаразд, я готова. Я поїду з тобою.

– Ні не потрібно. Це лише півроку, Оля. Поки ми там влаштуємось… Та й робота в тебе непогана, навіщо її кидати?

– Максиме, я хочу тебе побачити. Давай увечері зустрінемося у нашому улюбленому кафе.

– Не вийде, Оля. Я на вокзалі, мій поїзд відправляється через годину.

Оля кинулася до начальниці, відпросилася на кілька годин і помчала на вокзал. Не встигла…

Увечері Оля зателефонувала до Максима і почула: «Номер абонента заблокований». «Звичайно, він змінив сімку. Скоро він подзвонить сам» – втішала себе Оля і чекала. Вона вірила, що їхній поганий період закінчиться.

Дзвінків від Максима не було. Через кілька місяців Оля почала реально дивитися на те, що відбувається. Під приводом “давай поживемо окремо” Максим просто пішов. Може, і не у відрядженні він зовсім?

– Алло, Оля? Привіт! Я завтра повертаюся. Як щодо зустрічі? – Дівчина мало не випустила телефон з рук. Через півроку зателефонував Максим.

– Привіт, я так рада тебе чути, я чекаю на тебе як і раніше … Чому ти не дзвонив весь цей час? Я не знала, що й думати …

– Довго пояснювати. Давай завтра при зустрічі.

– Так Так звичайно.

На душі у Олі було хвилююче. Він повернувся! Вона побачить його вже завтра! Вона знала! Вона вірила!

Олі так не терпілося побачити його, що вона знову відпросилася на роботі і поїхала на вокзал.

– Максиме, Максиме… – Оля з надією дивилася в його очі, але вони здавались їй зовсім чужими. – Поїдемо додому?

– Оля, вибач. Не знаю, як так сталося. Ми познайомилися з нею в поїзді… Я… я одружуся скоро. Там…

У Олі потемніло в очах, зашуміло у вухах.

– Я приїхав, щоб залагодити тут деякі справи… Я остаточно перебираюся у іншу країну. Мені треба забрати у тебе свої речі, адже я навіть свій планшет у тебе залишив… – Максим ще щось казав, але Оля нічого не чула.

– Ну що ж, прощавай … – Оля різко розвернулася і попрямувала у бік стоянки таксі.

– Почекай, а речі? – гукав їй услід Максим.

Оля не пам’ятала, як дісталася додому. Мовчки вона кидала у величезний мішок для сміття все, що хоч якось нагадувало про Максима. Коли вона вийшла з під’їзду, тягнучи важкий мішок, поруч зупинилося таксі, з якого вискочив Максим.

– Ти що робиш? – репетував він. – Ти вирішила всі мої речі викинути? Вони грошей коштують. А мій планшет де? Напевно, собі залишити вирішила?

– Не хвилюйся, нічого мені від тебе не потрібно. Всі твої подарунки та речі в цьому пакеті. Там навіть твій тюбик із зубною пастою, наполовину порожній.

– Як добре, що я не одружився з тобою! – Максим дивився на Олю все такими ж чужими очима, потім забрав у неї мішок і поклав його в таксі.

Повернувшись додому, Оля відкрила вікно навстіж і впустила в кімнату свіже березневе повітря. Їй стало так легко, наче скинула брудні речі із себе. Вона відчула, що давно готова до нових відносин, і тепер їй нічого не заважає.

Ігор – такий чудовий хлопець, він давно залицявся до Олі, але вона щоразу відмовляла йому у побаченні, чекаючи на повернення Максима.

– Ігоре? Твоя пропозиція сходити в ресторан ще в силі? – набрала Оля його номер.

– Оля? Ти не жартуєш? Так, звичайно… Я дуже радий, що ти погодилася.

Через вісім місяців все в тому ж ресторані Ігор спочатку замовив для Олі її улюблену пісню, а потім сам вийшов на сцену, взяв мікрофон, дістав з кишені коробочку з кільцем і прямо зі сцени під схвальні вигуки публіки зробив Олі пропозицію, на яку вона, анітрохи не сумніваючись у своїх почуттях, відповіла «ТАК!»…