Максим повернувся додому, поклав руку в кишеню, щоб вийняти гаманець, але кишеня виявилася порожньою. Чоловік обшукав усі кишені, сумку. Гаманця ніде не було. У цей момент пролунав дзвінок із незнайомого номера.

– Алло? – сказав Максим.

– Це ви загубили чорний гаманець? – прозвучав хрипкий голос.

– Так! Ви його знайшли? – зрадів Максим.

– Знайшов. Я зараз біля входу в метро. Підходьте, – сказав співрозмовник.

– За десять хвилин буду! – відповів Максим і вибіг з квартири. Через десять хвилин він був у зазначеному місці. Раптом, до нього підійшов якийсь чоловік, Максим глянув на нього і… Ахнув від побаченого.

– Максиме, зізнайся, навіщо тобі це? – колега уважно дивився на Максима.

– Робити нічого?

– Чому нічого? Турбот вистачає, – усміхнувся той.

– Просто… це так класно, коли почуваєшся потрібним. Розумієш?

– Так ти і раніше був потрібний. Нам усім. Такого фахівця ще пошукати! – здивувався колега, – темниш ти щось… Ну та гаразд, справа твоя. Розважайся як хочеш.

– Дякую, що дозволив, – усміхнувся Максим…

***

Той день у Максима якось одразу не задався.

По-перше, він проспав роботу: ліг майже вночі і вранці не почув будильника.

По-друге, погода за вікном була огидною. Холодний вітер зривав останнє листя з дерев.

Максим, застібаючи пальто на ходу, вискочив з під’їзду і відразу потрапив під раптову зливу.

Довелося повернутися за парасолькою.

По-третє, просто у дворі, машина, що проїжджала, віялом облила його майже до колін.

Максим глянув на годинник: все, на перевдягання немає часу.

Від невдоволення хлопець стиснув зуби та побіг до метро.

– Та що ж це таке! – вигукнув він, гублячи ключі біля самого входу.

Піднімаючи зв’язку, Максим бічним зором помітив знайому постать.

Цей чоловік з характерною виглядом завжди сидів на ящику в тому самому місці. Сидів з відчуженим виглядом, притулившись до брудної стіни.

Як завжди, на ньому була все та ж пошарпана куртка, зараз мокра наскрізь, а поруч стояв пластиковий стаканчик з копійками.

Максим різко випростався, скривив губи від неприязні і з думкою: «Носить же земля таких!» кинувся усередину.

***

В офісі панував звичний хаос.

– Максиме! Звіт потрібен до третьої! – гукнув начальник, проходячи повз.

– Майже готовий, – обманув у відповідь Максим, гарячково відкриваючи файли на комп’ютері.

У перерві він збігав до найближчого кафе перекусити. Розплачуючись, зауважив, що на касі працює нова, симпатична дівчина.

– Ось ваша решта, – усміхнулася вона.

Максим поспіхом сунув гаманець у кишеню і подумав: «Треба б з нею познайомитися… Ні, не встигну зі звітом… Потім».

Увечері, повертаючись додому, знову побачив того безхатька.

“Треба ж, – промайнула думка. – А у цього, мабуть, ненормований робочий день”.

У цей момент Максимові зателефонували. Він пригальмував, дістав телефон з кишені. Дзвонив начальник.

Відповівши на запитання, Максим швидким кроком попрямував у бік будинку.

Роздягаючись, згадав про дівчину в кафе та про гаманець. Сунув руку в кишеню. Гаманця не було.

– Де він?

Обшукав усі кишені, сумку, навіщось зазирнув у тумбочку. Нічого.

Та що ж це таке! У гаманці – дві зарплатні картки, права водія і, найнеприємніше – паспорт.

Уявивши, скільки за ним доведеться побігати, Максим почав набирати номер банку, щоб заблокувати карти.

У цей момент пролунав вхідний дзвінок із незнайомого номера.

– Алло? – Максим гадки не мав, хто дзвонить.

– Це ви загубили чорний шкіряний гаманець? – хрипкий голос звучав стомлено.

На душі Максима стало хвилююче.

– Так! Ви його знайшли?

– Знайшов. Я сиджу біля метро. Сьогодні ви двічі пройшли повз мене.

– Я… Я зараз прийду! – Максим зрозумів, хто знайшов гаманець. – За десять хвилин!

Сергій (так представився чоловік трохи згодом) зустрів Максима з посмішкою.

Тільки тепер Максим його роздивився: років п’ятдесяти, сива щетина, глибокі зморшки і напрочуд спокійні очі.

– Перевірте, чи все на місці, – чоловік протягнув гаманець Максиму.

Той тремтячими руками його відкрив. Гроші, карти, документи – нічого не пропало.

– Я… Я вам дуже вдячний. Ось, візьміть, будь ласка, – хлопець дістав усю готівку – близько трьох тисяч.

– Не треба, – Сергій відсторонився. — Мені не потрібні гроші.

– Але чому? Ви ж могли просто залишити гаманець собі…

– Це не моє, – просто відповів чоловік, – йди давай…

Цілий вечір цей чоловік не виходив у Максима з голови.

Вранці він приготував дві термочашки з гарячим чаєм і контейнер з бутербродами.

– Ви… Ви не проти, якщо я посиджу з вами? – запитав він, знайшовши чоловіка на тому ж місці.

Сергій здивувався, кивнув, посунувся.

Так вони й сиділи, притягуючи здивовані погляди людей, що проходили повз. Сиділи і мовчки пили чай.

Раптом Сергій заговорив:

– Я викладав фізику у 11-й школі. Понад двадцять років. Був завучем. Дружина теж там працювала, мову та літературу викладала… 2018-го у неї виявили важку недугу. Знадобилися гроші. Ми продали квартиру. Оселилися у її сестри.

Максим помітив, як тремтять його руки.

– Коли її не стало, я… не впорався. Загульбанив вперше за 20 років. Потім ще й ще. Дні злилися в один суцільний день. Мене звільнили. Сестра виставила. Так я і став … тим, хто є.

– Чому ж ви не звернулися по допомогу? – запитав Максим.

– Звертався. У соцзахисті пояснили, що поки що допомога не належить. У школі, де я стільки років відпрацював, сказали: «Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте… Не можна вам до дітей. Треба б привести себе в порядок…»

Максим машинально глянув на свій годинник. Він коштував як чотири місячні зарплати вчителя.

– Тож нікому я на цьому світі не потрібен. Навіть самому собі, – Сергій говорив спокійно, як про щось давно вирішене…

– Давайте запишу ваші дані, – запропонував Максим, – спробую щось вам зробити. Як не крути, але я у вас у боргу.

Сергій лише плечима знизав.

***

Максим розгорнув бурхливу діяльність. Звернувся до знайомих, підключив волонтерів.

За три тижні Сергія Миколайовича взяли сторожем до приватної школи. Пообіцяли, що іноді він підмінятиме вчителів фізики.

Волонтери допомогли оформити документи на соціальне житло. Завдяки їм Сергій Миколайович отримав кімнату у гуртожитку.

Колишні колеги зібрали грошей на новий одяг. Принесли деякі меблі, посуд.

***

– Дякую, – Сергій Миколайович обійняв Максима, я навіть не мріяв про щось подібне. Виявляється, ще є добрі люди на землі.

– Звичайно, є, – посміхнувся Максим, – крім того: добро притягує добро.

***

З того часу Максим перестав зневажати безхатьків. Щомісяця купує продукти для нічліжки. Допомагає притулку для тварин.

А надихає його – та сама дівчина з кафе, з якою він хотів познайомитися. Марина. Виявилося, що вона – волонтер зі стажем.

Дуже вона подобається Максиму: добра, уважна, чуйна.

Роман у них поки що не почався: Максим не знає, як до Марини підступитись. Раніше він мав дівчата зовсім іншого плану.

Але хлопець сподівається, що колись вони обов’язково будуть разом.

***

А із Сергієм Миколайовичем Максим спілкується досі. Любить поговорити з ним, почаювати.

– Знаєш, що найдивніше? – сказав той одного разу, – Я повернувся до тих самих шкільних підручників, але тепер бачу в них зовсім іншу фізику. Не сухі формули, а саме життя.

Максим мовчки кивнув головою. Він теж багато став бачити по-іншому…