Маю такий характер, що ніколи, особливо, не скаржуся, не прошу до себе уваги – живу собі потихеньку і нікому не хочу приносити турботи. Я пенсіонерка, дуже чекала цей період, люблю тишу та спокій, відпочинок, навіть в дома з подружкою.

Тепер я сама собі господиня, коли хочу – тоді і встану, ні від кого не залежу, нікому не зобов’язана. Захочу погуляти – вийду, немає настрою у мене зовсім – з книжкою собі посиджу, або вишиваю щось собі.

Я радію своїй самотності. Я з тих людей, які люблять спокій та тишу. Чому я цим ділюся зараз? Бо багато людей можуть мене зрозуміли, а моя єдина рідна донечка – ні. Вона наполегливо заважає моєму відпочинку, а якщо я відмовляюся від її допомогти та візитів, то відразу ображається на мене.

Я зовсім не сумую сама і якщо мені потрібно, вийду і на концерт, і в парк. Навіть в магазини люблю ходити одна. Дочка ж вважає, що в компанії веселіше, є з ким порадитися.

Забіжить після роботи до мене мало не щодня, втомлена, в сумці продукти на вечерю. Ось і сидить, постійно одне і те саме запитує, а сама на годинник щохвилини поглядає – потрібно додому бігти.

Донька просто постійно час мій та свій лише постійно витрачає! Кажу, потрібно буде – сама покличу тебе, образиться, дверима стукне і йде, потім довго зі мною розмовляє з образою якоюсь в інтонації. Чоловікові своєму скаже, що я сказала, щоб вона йшла додому, мовляв, не подобається щось мені.

Увечері приходить до мене зять:

“Чим вам допомогти?” Нічого не потрібно?”

На наступний день онука до мене просить йти:

“Бабусю йди, розважай, а то зовсім відлюдькувата стає, сама сидить в чотирьох стінах і все”.

Ну ось він тепер сидить зі мною, в телефон грає, а я, поряд з ним, телевізор дивлюся. Нагодую пиріжками, цукерок в кишені покладу з собою. Хороший у мене онук. Каже:

“В кіно давай, бабусю, тебе зводжу”.

Мені з комп’ютером допоміг розібратися. Зараз кіно і вдома дивлюся, яке захочу, не хочеться йти в ті кінотеатри, де багато людей, не люблю я того скупчення гамірного.

Дочка мені каже, що я завжди незадоволена ні нею, ні її чоловіком, ні своїм онуком, все мені не подобається. Але ж це не так.

Я намагаюся бути привітною, годинами уважно слухала все, що мені не цікаво зовсім, що вона розповідала: хто що на роботі їй говорить, де капуста дешевше, куди вони на відпочинок збираються сім’єю влітку. Аби донька не ображалася на мене.

А коли вона піде – зітхну з полегшенням, навіть кіт ховається, коли вони до мене приходять, коли донька прибирає в кухні все на свій лад.

Там чисто, я ж нічого не брудню, підтримую порядок. Мені шкода її і часу її, адже потрійно щось там миє, тре, прибирає, а могла б відпочити собі вдома спокійно. Потім знову все переставлю, коли вона піде, як мені зручно, витрачу цілу годину після її “допомоги”.

Як мені поговорити з дітьми, щоб вони зрозуміли і не ображалися на мене? Я люблю бути одна. Ну що поганого в цьому?

Джерело