Інна сиділа на краю старого дивана, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. Її чоловік, Олег, гарячково пакував речі, кидаючи сорочки у валізу з таким виглядом, ніби кожна з них була винна в його роздратуванні.

Його слова ще гуділи в її голові, наче рій розлючених бджіл: “Інно, ти була кицею, рибкою, а тепер — буркотлива квочка і прісна риба. Тобі ж лише 33, а ти вже як стара баба!”

Вона дивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі бодай тінь того хлопця, який колись залицявся до неї з квітами й жартами.

Але перед нею був лише втомлений чоловік середнього віку, який, здається, давно забув, що таке радість.

“Олеже, що ти верзеш?” — тихо запитала вона, але він лише махнув рукою, зачиняючи валізу.

“Я їду. Мені треба подумати. Ти… ти просто не та, ким була,” — кинув він, не дивлячись їй в очі, і вийшов, грюкнувши дверима.

Інна залишилася сама в тихій квартирі. Її погляд блукав по стінах, де висіли старі фотографії: їхнє весілля, медовий місяць у Карпатах, перші кроки їхньої доньки Софійки.

Як це сталося? Як вона, весела, життєрадісна дівчина, яку колись називали “кицею” за її грайливість і “рибкою” за легкість, перетворилася на “буркотливу квочку”?

Інна колись з батьками в маленькому містечку на Черкащині. Її дитинство було сповнене сонця, запаху скошеної трави і маминих пиріжків.

Вона була наймолодшою з трьох дітей, і батьки завжди балували її.

“Наша принцеса,” — казала мама, заплітаючи їй коси.

“Мамо, я виросту і стану співачкою! Або актрисою!” — заявляла маленька Інна, танцюючи перед дзеркалом у маминій сукні.

“Ти станеш ким захочеш, моя зірочко,” — усміхалася мама, але в її очах було щось сумне. Вона знала, що в їхньому містечку мрії рідко стають реальністю.

У школі Інна була душею компанії. Вона брала участь у всіх концертах, грала в театральних виставах і писала вірші, які читала на шкільних вечорах.

Її вчителька літератури, пані Галина, завжди казала: “Інно, у тебе душа поета. Не загуби цього.”

Після школи вона вступила до університету в Києві на філологічний факультет. Київ зачарував її: широкі вулиці, гомінливі кав’ярні, відчуття свободи.

Там вона й зустріла Олега. Він був старшим на п’ять років, уже працював програмістом і здавався їй таким дорослим, таким надійним.

“Інно, ти як сонячний промінь,” — казав він на їхньому першому побаченні, тримаючи її за руку в парку. “З тобою хочеться жити.”

Вона сміялася, відкидаючи голову назад, і відчувала, що весь світ належить їй.

Весілля було скромним, але веселим. Інна в білій сукні, з фатою, що спадала до плечей, танцювала до півночі. Олег тоді дивився на неї з такою ніжністю, що вона була впевнена: їхнє життя буде як у казці.

Ти моя киця,” — шепотів він їй на вухо, коли вони танцювали свій перший танець.

Але казка швидко закінчилася. Олег працював допізна, намагаючись забезпечити сім’ю. Інна, закінчивши університет, влаштувалася вчителькою в школі.

Робота була виснажливою: перевіряти зошити, готувати уроки, терпіти галасливих учнів. Вона намагалася не скаржитися, але вечорами, коли Олег приходив додому і одразу вмикав комп’ютер, вона відчувала себе самотньою.

“Олеже, може, підемо кудись? У кіно чи на прогулянку?” — питала вона, стоячи біля нього з чашкою кави.

“Інно, я втомився. Давай завтра,” — відповідав він, не відриваючи очей від екрана.

“Завтра” так і не наставало.

Коли появилася Софійка, все стало ще складніше. Інна взяла декретну відпустку, і її світ звузився до пелюшок, пляшечок і безсонних ночей. Олег намагався допомагати, але його терпіння швидко вичерпувалося.

“Інно, ти весь час бурчиш! Я ж працюю, щоб ви ні в чому не мали потреби!” — кричав він, коли вона вкотре просила його побути з донькою.

“А я що, не працюю? Ти думаєш, сидіти з дитиною — це легко?” — відповідала вона, стримуючи сльози.

Вони сварилися дедалі частіше. Інна відчувала, як її мрії про сцену, про вірші, про радісне життя тьмяніють, наче стара фотографія.

Того вечора, коли Олег пішов, Інна довго сиділа в тиші. Софійка спала в своїй кімнаті, а вона дивилася у вікно, де мерехтіли вогні міста.

Його слова боліли, але десь глибоко в душі вона знала: він правий. Вона змінилася. Але чому? І чи можна повернути ту “кицю” і “рибку”?

Наступного дня вона зателефонувала своїй подрузі Лесі, з якою не бачилася кілька років. Леся була художницею, завжди трохи ексцентричною, але щирою.

“Лесь, я не знаю, що зі мною сталося,” — зізналася Інна, тримаючи слухавку. “Олег пішов. Сказав, що я стала буркотливою квочкою. І я… я боюся, що він правий.”

“Інно, ти слухай мене,” — голос Лесі був твердий, але теплий.

“Ти не квочка. Ти просто забула, хто ти є. Пам’ятаєш, як ми мріяли? Ти хотіла співати, писати, бути вільною. Де це все поділося?”

“Лесь, у мене дитина, робота, дім. Яке там співати?” — зітхнула Інна.

“А чому ні? Ти ж не померла, тобі 33! Софійка вже підросла, ти можеш знайти час для себе. Поїхали зі мною на вихідні в Карпати. Там є один арт-проєкт, я записалася. Будемо малювати, співати, просто жити.”

Інна вагалася, але щось у голосі Лесі змусило її погодитися. Вона попросила маму посидіти з Софійкою і вирушила в гори.

Карпати зустріли її запахом сосен і прохолодним вітром. Там виявився маленький табір, де зібралися люди, які шукали себе.

Хтось малював, хтось писав вірші, хтось просто медитував на природі. Інна спочатку почувалася незграбно, але Леся не давала їй сумувати.

“Бери олівець, малюй!” — підбадьорювала вона.

“Я ж не вмію,” — ніяковіла Інна.

“Це не важливо. Просто виплесни, що в тобі є.”

Інна взяла аркуш і почала малювати. Спочатку невпевнено, потім дедалі сміливіше. Її малюнок був хаотичним: буря кольорів, хвилясті лінії, що нагадували море.

Вона не знала, що це означає, але вперше за довгий час відчула себе живою.

Вечорами учасники співали біля вогнища. Один із чоловіків, Тарас, приніс гітару. Він був старшим за Інну, з сивиною на скронях, але його очі світилися молодістю.

“Інно, ти співаєш?” — запитав він, помітивши, як вона тихо підспівує.

“Колись співала,” — зізналася вона.

“То давай! Ось тобі гітара, я підіграю.”

Вона взяла гітару, відчуваючи, як тремтять пальці. Але коли заспівала стару українську пісню, яку любила ще з дитинства, голос її був чистим і сильним. Усі замовкли, слухаючи. А коли вона закінчила, Тарас усміхнувся:

“Ти не просто співаєш. Ти розповідаєш душу.”

Ті вихідні змінили Інну. Вона повернулася до Києва з відчуттям, що в ній прокинулася якась забута частина. Вона почала писати вірші, як у юності, і навіть записалася на курси вокалу.

Софійка, бачачи, як мама усміхається, почала малювати разом із нею.

Олег повернувся через місяць. Він виглядав втомленим, але в його очах було щось нове — можливо, каяття.

“Інно, я був неправим,” — сказав він, стоячи на порозі. “Я не цінував тебе. Давай поговоримо.”

Вона дивилася на нього і розуміла, що вже не та. Вона більше не хотіла бути просто “кицею” чи “рибкою” для когось. Вона хотіла бути собою.

“Олеже, я не буркотлива квочка,” — тихо, але впевнено сказала вона. “Я — Інна. І я тільки починаю жити.”

Вони довго розмовляли. Олег визнав, що його слова були несправедливими, але Інна знала: їхнє майбутнє залежатиме від того, чи зможуть вони обоє змінитися.

Вона не хотіла повертатися до старого життя, де її мрії гасли під вагою побуту.

Інна продовжувала співати, писати, малювати. Вона організувала маленький вечір поезії в місцевій бібліотеці, де читала свої вірші.

Софійка сиділа в першому ряду, плескаючи в долоні.

Олег прийшов на той вечір і вперше за довгий час дивився на неї з захопленням.

“Ти знову моя киця,” — сказав він після виступу.

“Ні, Олеже,” — усміхнулася вона. “Я просто Інна.”

Її життя не стало ідеальним. Були дні, коли вона втомлювалася, коли сварилася з Олегом, коли сумнівалася в собі.

Але тепер вона знала: у неї є голос, є мрії, є сила. І їй лише 33. Попереду було ще так багато часу, щоб бути собою.

Джерело