В Канаді я живу вже давненько.

Майже 5 років тому мала щастя отримати візу і ми з чоловіком та двома дітьми приїхали жити сюди, адже давно про це мріяли.

Скажу щиро, коли приїхали сюди, до були спочатку трохи розчаровані.

Звісно, до того ми багато читали про побут та культуру канадійців, мені здавалося, що я вивчила про цю країну майже в.се, але зрозуміла лише згодом, що це далеко не так.

Коли ми з Миколою їхали сюди, то продали свою квартиру, автомобіль, адже мали серйозні наміри і хотіли залишитися тут жити, якщо все добре складеться.

Їхали ми сюди, коли мали в запасі немалу суму грошей, тому за це я не хвилювалася дуже, та адаптація нам усім далася дуже непросто.

Відчуття, що ти на чужині не полишало мене ні на хвилину, я дуже сумувала за Україною, сумнівалася в своєму рішенні, здавалося, що не витримаємо і ось-ось повернемося додому в Україну.

Але розуміли, що багато поставлено на карту, тому заради майбутнього своїх дітей, маємо пройти усі випробування, щоб їм краще жилося.

Працювали ми багато обоє, тут дуже дорого все і оренда квартири забирає повністю зарплату мою.

Поки ми знайшли роботу з чоловіком, то 5 тисяч доларів наших заощаджень пішло, адже оренда висока і ціни також.

По приїзду відразу купили старенький автомобіль, адже живемо в невеличкому місті і з транспортом тут біда, він ходить, буквально, декілька разів на день, тому без автомобіля там ніяк.

Коли найшли роботу, а трохи заспокоїлася, адже вже якусь копійку ми відкласти могли.

Єдине, що нас радувало, на той час, що діти пішли в школу і навчання їм там дуже подобалося.

По троху звикли до такого життя, стали гроші відкладати.

Хоча життя на чужині дуже важке, хто побував за кордоном на заробітках – мене зрозуміє. Дорого дуже усе.

Я навіть стала пельмені і вареники ліпити, щоб трохи підзаробити. Писала в соцмережах, місила тісто вночі, щоб на ранок продати декілька кілограмів. Чоловік часто на роботу до себе возив, його знайомі замовляли.

Звісно, це не великі гроші, але для сімейного бюджету хоч якась допомога.

Але одне мені спокою не давало, що мама вдома в селі на Вінниччині живе сама, адже тата мого давно не стало. Мамі 69 років.

Я маю рідну сестру, Ольга, як тільки вийшла заміж, поїхала жити до свого чоловіка в Одесу.

Він людина досить заможна мав своє житло.

Згодом вона розлучилася, не склалося в них, але Ольга додому не поверталася, вона там орендувала квартиру, відкрила свій бізнес.

Справи у сестри дуже добре йшли, вона чималі гроші заробляла, згодом і квартиру придбала собі.

Від мами вона живе далеко, приїжджала дуже рідко, але постійно докоряла мені:

– Ти Ірино совість втратила зовсім, поїхала за кордон, а про матір забула свою. На кого ти її залишила, цікаво? На мене одну, але ж і ти дитина її.

Після цих слів Ольги мені мені лише гірше було на душі, але після цього я стала надсилати їй гроші, щомісяця по 200 доларів, щоб вона довідувалася до мами, то було на продукти і на бензин.

Сестра гроші брала, як належне і раз у декілька місяців провідувала маму за них.

Я мамі телефонувала, вона ні на що не скаржилася, казала все добре у неї.

А нещодавно мама захворіла. Мені пізно сказала про це, не зізнавалася, не хотіла, щоб я хвилювалася дуже. Та коли справи вже геть недобрі були, лише зі стаціонару мені подзвонила.

Ольга не приїжджала. Вона давно скаржиться, що з бізнесом має проблеми великі, в Одесі зараз підприємці ледь тримаються.

Сестра навіть квартиру свою продала, бо борг великий має, тому каже, що їй не до маминих проблем.

Навіть передати важко, як я сприйняла цю новину. Але маму залишити не могла.

З великими труднощами з роботи відпросилася на декілька тижнів, купила квитки, які дуже дорого мені обійшлися – тисяча доларів довелося віддати мені, але зібралася їхати до мами на два тижні.

Приїхала – ледве впізнала її.

Мама мене чекала біля хвіртки на подвір’ї: худенька, змарніла, старенька.

Я аж розплакалася.

Забігла до хати, стала борщ варити, діставати мамі гостинці.

Привезла їй хусточку і халатик новенький, помила, переодягнула її.

І так боляче на душі стало, просто безвихідь якась.

Три дні я прибирала, прала і загортала в мами на подвір’ї, адже сестра нічого не робила тут сама.

За два тижні мамі стало краще, вона більше посміхалася, сяяла рум’янцем. Видно було, що вона аж розцвіла поруч зі мною.

А тут сестра моя, несподівано, приїхала в село:

– Ірино, у мене проблеми серйозні. Залишилася без квартири, бізнес руйнується на очах. Все б нічого, я викручуся якось. Але я захворіла, гроші на лікування потрібні мені. Позич 3 тисячі доларів, знаю, у тебе є, – сказала мені з порогу.

Я дивилася мовчки на таку молоду, доглянуту жінку і не знала, що мені відповісти їй.

Найприкріше, що ті гроші, які я висилала, вона казала, що втрачає на маму, але я не розумію на що. Адже у мами навіть одягу нового немає. Як я їхала за кордон 5 років тому вона ходила в одному одязі, так і застала її в ньому, як повернулася.

Я сказала, що грошей Ользі не дам.

Вона поставила якусь сумку в порозі і сказала з образою мені:

– Поки тебе не було, я маму доглядала. Більше моєї ноги тут не буде! Тепер черга твоя!

Сіла в свій автомобіль і поїхала. Мама їй телефонувала, але вона й від неї телефон не бере.

Я через тиждень маю їхати в Канаду. Мама сумує, шкода мені її.

Що робити тепер сама не знаю. Я не можу її зараз забрати з собою, складно то все. Та й залишитися тут просто нереально. Яке життя чекає мою сім’ю тут в селі.

Шукаю якусь розраду, бо геть розгубилася.

КІНЕЦЬ.