Напередодні весілля Денис не мав сумнівів. Усе було давно вирішено, ще до служби, тож тягнути нічого. Його сім’я з хвилюванням готувалася до торжества. Він мав намір одружитися з хорошою дівчиною Вірою, яка чекала на нього всі два роки служби.

Віра була дівчиною гарною, без усяких там сюсі-мусі: вчилася, батьків слухалася, свекруху майбутню поважала змалечку, ніби знала, що судилося їм родичами стати. Та й на обличчя непогана, глянути приємно, а фігура, як казав батько Дениса:

– Така і дітей на світ приведе легко. Ух, хороша, міцна дівка-то! Радий я за сина, що головою обирав наречену!

– Мовчи, розпусник, – обриває його дружина, – не для тебе обирав, а собі, бач, розпустив слину.

– А я що?

– А то! Так кажеш, ніби й сам не проти.

– Не ревнуй, дружино! Краще за тебе не буває!

Віра вже давно стала частиною сім’ї нареченого. Поки Денис був на службі, вона підтримувала його листами, висилала свої фото і Денис дбайливо зберігав їх, милувався інколи.

Денису було спокійно від того, що життя тільки починається, а в ньому вже все так стабільно, є кохана, з якою легко уявити щасливу сім’ю. Вони були знайомі з дитинства і Денис думав, що це і є кохання – ті почуття, які він до неї відчував.

З нею було приємно і комфортно, Віра не раз доводила йому свою відданість і любов.

Сама Віра трималася за ці стосунки міцно, у ролі чоловіка уявляла тільки Дениса, була дівчиною серйозною, у чомусь навіть занадто: посміхалася тільки з вагомого приводу, говорила доречно і мало.

Вони ще перед службою вирішили, що одружаться одразу як повернеться. Усе вже було обговорено між батьками молодих: вибрано місце, де святкувати, кого запросити, на чому їхати до РАЦСу, що вдягнути, свахи розробили меню та домовилися з подругами про допомогу в готуванні.

Чоловіки підготували місце в саду – вирішили святкувати у Дениса, місце перед лазнею було дуже вдале. Там встановлювали збиті з брусів столи буквою “П”, потім прискіпливо оглядали їх, злегка навалюючись – чи не хитаються.

Мати з сестрою між роботою і шкільним навчанням (були останні дні травня, а весілля в перший день літа) носилися по хаті. Там пахло накрохмаленими дрібничками: фіранками, вишитими вручну накидками для гірки подушок, рушниками… З килимів і доріжок було вибито пил.

Весілля через чотири дні!

– Дениско, рідний, сходи-но в магазин, розміняй гроші на більші купюри, – попросила Ганна Петрівна, сунувши йому в руки щільну пачку дрібних грошей. – Соромно такий дріб’язок вам дарувати, засміють сусіди.

Денис кивнув, поклав гроші в кишеню і вийшов. День був ясний, теплий. Дорогою зустрів старих приятелів – Кольку і Сашка. Ті одразу почали посміхатися.

– О, наречений! – Колька свиснув. – Мабуть, тремтиш, як осиковий лист?

– Чого тремтіти? – Денис усміхнувся.

– І правильно. Ми твою Віру два роки охороняли, – підморгнув Сашко. – Жоден чоловік до неї близько не підходив! Будь спокійний!

Денис фиркнув:

– Вірі охорона не потрібна. Я їй як собі довіряю.

Приятелі переглянулися, засміялися, але далі не стали чіплятися. Розійшлися.

Денис покрокував далі, до нового магазину на краю села. У голові – передвесільні клопоти, списки гостей і цей чортів викуп.

Усе продумано, усе звично – на весіллях він гуляв хлопчиськом не раз, і викуп здавався йому дуже смішним пунктом, тільки цього разу клоунам доведеться бути йому з друзями.

З такими думками він зайшов усередину магазину… І осліп.

Це було настільки яскраве світло, ніби всі лампи разом спалахнули, ніби десь поруч підірвали беззвучну атомну бомбу.

У Дениса перехопило подих, думки розбіглися хто куди, він узагалі не міг збагнути хто він такий і що тут робить. Час зупинився на якійсь прекрасній, недосяжній ноті, і в голові чувся тільки дзвін.

Сотні, тисячі дрібних дзвіночків задзвеніли навколо нього. Світ, такий звичний, сірий світ, у якому він готувався до весілля з Вірою, раптом завалився, назавжди розвалився і не зібрати його по цеглинці, бо це вже було не потрібно йому.

За прилавком стояла дівчина і від неї виходило це сліпуче світло. Легка, повітряна, з пухнастим світлим волоссям, схожим на кульбабу. Чарівний імпульс охопив Дениса.

Дівчина ввічливо посміхнулася йому і трохи подалася вперед. Напевно, Денис, як бовдур, простояв на порозі з хвилину, і обличчя в нього було таке, немов він блукав до цього місяцем і раптом виявив на ньому магазинчик.

– Що ви хотіли? Вам підказати? – запитала вона.

Її голос, як легкий вітерець, обдав Дениса теплою свіжістю.

Денис відкрив рот, але слова застрягли. Згадав про гроші, але руки не слухалися.

Дівчина дивилася на нього з легким подивом.

Він потоптався на місці, потім ткнув пальцем на полицю з чаєм. Він сунув продавчині гроші. Скільки переляку, нерозуміння, навіть жаху було в його очах! Що відбувається?! Дівчина теж поглядала на нього здивовано.

“Мабуть, вона прийняла мене за відсталого,” – скрушно подумав Денис.

Він отримав здачу і вийшов, не перераховуючи, як це робив зазвичай – мати привчила.

Відійшовши трохи від магазину, він зупинився посеред вулиці. Далі йти просто не міг, він усе ще був немов осліплений, а перед очима – тільки вона. Денис не розумів як таке можливо. Хіба може настільки сильно вдарити в голову з першого погляду?!

Голова його паморочилася, він був напідпитку … Але не від міцного.

Гроші так і залишилися не розміняними.

Додому повернувся блідий, сам не свій. Люди віталися з ним, а він їх просто не бачив.

– Ну що, розміняв? – запитав батько, відкладаючи газету.

Денис мовчки поклав на стіл пачку купюр – ті самі, дрібні.

– Магазин зачинений хіба? – насупилася мама.

Він підняв на них очі. Голос звучав чужим і Денис чув себе, як із телевізора:

– Весілля не буде. Я закохався.

Тиша.

Мати спершу схопилася за сукню.
– Ти що несеш??? – не зрозумів батько.

Денис уперто стиснув губи. Спершись на одвірок, він дивився вбік, у вікно. Його обличчя тремтіло.

– Ой, Божечки, ой, що ж це… – почала голосити мати, дивлячись на абсолютно серйозного сина, на обличчі якого каменем застигло рішення.

– Не одружуся з Вірою. Не можу. Кохаю іншу, зрозумійте.

Денис стояв, стискаючи в кишені коробочку чаю, і думати йому слід було б тільки про одне:
“Як же тепер Вірі в очі дивитися?”

Але він думав тільки про кульбабу-продавчиню. Ось вона – його доля! Тепер він точно знав що таке кохання! А почуття до Віри можна назвати дуже гарною дружбою, прихильністю, але нічого й близького до сьогоднішніх емоцій він до неї не відчував.

Мріяти про “кульбабку” йому довелося недовго: мати заревіла так, немов він тільки-но пішов з життя, а батько, обізвавши сина ганебним псом, вихопив із шафи свій шкіряний ремінь і пообіцяв, що дурість цю з нього зараз же вижене.

– Давай! Замикай, позбавляй усього! – погодився Денис. – А я все одно одружуся з тією дівчиною.

Батько кілька разів пройшовся по спині й усій задній частині сина ременем. Батько, лаючись, всіляко обзиваючи його питав:

– Минуло?

– Ні.

Після п’ятого разу він плюнув, кинув у кут ремінь і заявив, що Денис весь у діда, звісно, по лінії матері.

– Щоб вас усіх уразило! Придумав нас усіх зганьбити! Як людям в очі дивитися? Я про її батьків. Ти подумав? А Вірі що казати? Вона там уже сидить у сукні!

Денис мовчав. Батько вийшов на ґанок. Мати валялася на ліжку і ревіла.

Цього дня і наступного в домі Дениса стояла важка, гнітюча тиша, яку порушували тільки ридання матері й глухий гуркіт батьківського голосу. Дениса не випускали з дому, немов він був не дорослим чоловіком, а хлопчиськом, що провинився.

– Схаменися! – хрипів Іван Сергійович, стискаючи кулаки. – Та як ти міг?! Віра – золото, а не дівчина!

– Я не можу, – твердив Денис, дивлячись у підлогу. – Не можу одружитися, якщо серце не лежить.

– Серце! – мати схлипнула. – Та ти просто з глузду з’їхав, Денисе!

Приготування до весілля застопорилися, мати прикидалася перед свахою хворою, то тут у неї болить, то там відвалюється, але нічого, встигнемо… Сама ж проклинала себе за брехню, сором розливався по щоках.

До обіду другого дня батьки, зневірившись, покликали його друзів – Кольку і Сашка. Мовляв, може, однолітки напоумять.

Хлопці прийшли, вислухали, переглянулися.

– Ну, це справа серйозна, – сказав Колька, чухаючи потилицю. – Треба спершу на ту дівку подивитися.

– А то хіба мало, – підхопив Сашко. – Може, у тебе просто дах знесло. Жінок давненько не бачив.

І вони вирушили в той самий магазин.
Довго тупцювали біля входу, перешіптувалися. Нарешті, Колька, набравшись хоробрості, зайшов першим. Через хвилину вискочив, очі круглі, посміхається.

– Ну що? – запитав Сашко.

– Заходь сам, – тільки й сказав Колька.

Сашко зайшов. Повернувся ще швидше, з тим самим виразом обличчя.

– Ну?

– Так… – Сашко облизнувся. – Штука.

Потім вони зайшли разом. Довго блукали вздовж прилавків, роблячи вигляд, що вибирають товар, але погляди їхні так і норовили ковзнути в бік каси. Дівчина-кульбаба зніяковіло опускала очі, червоніла і нервово перебирала дрібні гроші.

– Вам щось потрібно? – нарешті запитала вона тихо.

– Та ні, – Колька закашлявся. – Просто дивимося.

– Просто дивимося, – кивнув Сашко і подумки додав: “На тебе”.

І вони вийшли.

Повернулися до Дениса, де батьки чекали з надією.

– Ну що, хлопці? – запитав Іван Сергійович. – На вас уся надія.
Колька і Сашко переглянулися. Потім Колька зітхнув, потер долонею підборіддя і сказав:

– Дядьку Іване… а вона справді гарна.

– Що?! – ахнула мати.

– Ну, у сенсі… – Сашко совався. – Красива. І мила. Нуу… загалом, нічого така.

– Та ви що, з глузду з’їхали всі троє?! – заревів Іван Сергійович.

Але друзі тільки розвели руками.

– Ми ж не говоримо, що він має рацію, що треба скасовувати весілля, – пробурмотів Колька. – Але… розумієте… кохання ненавмисно нагряне…

– Геть! – заревів, підстрибуючи, батько, і хлопці з радістю прошмигнули за двері.

Денис сидів, опустивши голову, але в нього тремтіла ледь помітна посмішка. Мати закрила обличчя руками:

– Господи, та що ж це таке…

Іван Сергійович довго стояв на ґанку, потім раптом різко повернувся до хати, щоб рішуче вдягнути кепку.

– Іване, куди ти?! – схлипнула дружина.

– Подивитися на цю… диво-птицю, – кинув він через плече.

Денис сидів за столом, стиснувши кулаки. Він не намагався зупинити батька. Нехай дивиться. Нехай усі дивляться. Вони все одно не зрозуміють.

Магазин зустрів Івана Сергійовича тим самим сліпучим світлом. Він навіть заплющив очі на секунду. А коли розплющив очі – побачив її. Дівчина за касою підняла на нього перелякані очі – великі, ясні, як лісові озера.

– Доброго дня, – сказала вона.

Іван Сергійович мовчав. Стояв, дивився. Потім різко розвернувся і вийшов.

Додому повернувся блідий, сів за стіл, налив стопку. Випив. Потім ще одну.

– Ну що? – запитала дружина, заламуючи руки.

– Гаразд, – глухо сказав Іван Сергійович. – Одружуйся.

Денис підняв голову, не вірячи.

– Як хоч звати її? – запитав батько.

– Не знаю ще… – зізнався Денис. – Вона напевно якась приїжджа, не з місцевих.

– Як же?! – ахнула мати. – То ви навіть не знайомі?

– А якщо вона не вільна? – хрипло запитав батько.

Денис підвівся. Очі горіли.

– Усе одно. Викраду і відвезу. Я просто знаю, що тільки вона буде моєю дружиною!
Іван Сергійович знову налив собі.

– Дурень, – сказав він. Але в голосі вже не було злості.

Мати знову заплакала.

– А Віра? Бідна Вірочка…

Денис стиснув зуби.

– Я їй усе поясню.

– Поясниш, – усміхнувся батько. – Після двох років очікувань.

Денис вийшов на подвір’я, глянув на небо – ніч обіцяла бути зоряною. Десь там, через вулицю, Віра, можливо, вдесяте приміряє весільну сукню. А він стояв і думав про дівчину, ім’я якої навіть не знав. Але знав одне – назад дороги немає.

Денис ішов до будинку Віри повільно, ніби ноги стали свинцевими. Кожен крок віддавався у скронях важким стуком. Він знав – це буде найважча розмова в його житті.

Віра відчинила двері одразу, немов чекала. На ній була та сама блакитна сукня з фотографії. Вона зустрічала його з радісним блиском в очах.

– Денисе! – вона посміхнулася, поправляючи неслухняне пасмо волосся. – Як вчасно, я якраз хотіла показати тобі…

Вона зробила крок назад, запрошуючи увійти. У передпокої висіла її весільна сукня – біла, повітряна, з мереживними рукавами.

– Ой, не дивись на сукню, це до нещастя! – загородила його собою Віра.

– Віро, мені потрібно поговорити з тобою, – голос Дениса звучав чужим.

Вона завмерла, вловивши щось у його тоні.

– Щось сталося?

Він провів долонею по обличчю, відчуваючи, як підступає нудота. Вона завела його до своєї кімнати.

– Я не можу одружитися з тобою.

Віра повільно опустилася на стілець, ніби ноги перестали її тримати.

– Я зустрів іншу, – уточнив Денис із виглядом побитого собаки.

Очі Віри розширилися. Вона стиснула кулаки так, що побіліли кісточки пальців.

– Я ніколи не брехав тобі. І зараз не можу.
Кімната почала плисти перед очима. Віра схопилася, схопила зі столу фотографію – вони з Денисом на випускному.

– Два роки! – її голос тремтів. – Дві зими, два літа я чекала! Щотижня листи, щоночі думки про тебе!

Денис опустив голову.

– Я думав, це кохання. А виявилося…

– Виявилося що? – вона жбурнула фотографію, скло розбилося.

– Що кохання інше. Це коли без повітря. Коли бачиш людину і розумієш – усе, кінець. Я пропав.

– І з цією… ти так себе почуваєш?

Він кивнув.

Тоді вона зробила несподіване – спокійно підійшла до шафи, дістала коробку з його листами.

– Візьми.

– Віро…

– Я сказала, візьми! – вона раптом закричала, жбурнувши коробку йому в руки. Конверти розсипалися по підлозі. – І забирайся з цими листами. У них ти мені писав про якесь не те кохання!

Денис бачив, як сльози нарешті прорвалися – вони текли по її обличчю, але вона навіть не намагалася їх витерти.

– Іди. Будь щасливим. Я… я обіцяю, що не втручуся в твоє життя ніколи.

Коли двері за ним зачинилися, Денис почув глухий стогін, а потім гуркіт – це Віра впала на підлогу. Він завмер, рука сама потягнулася до ручки, але…

Він розвернувся і пішов геть.

Наступного дня все село гуло. Батьки Віри увірвалися до Дениса із криком:

– Як ви могли?! Ваш син – негідник!

Батько мовчав, опустивши голову. Мати метушилася між усіма, слабко виправдовуючись, відчуваючи себе безмірно винуватою.

– Ми стільки років дружили сім’ями! – кричав батько Віри. – А ваш Денис нашу доньку в бруд втоптав!

– Ми самі не раді, – пробурмотів Іван Сергійович.

– Не раді?! – мати Віри схопила зі столу тарілку і жбурнула її об підлогу. – Та щоб ви всі провалилися!

Коли вони пішли, у будинку запанувала тиша. Дениса ж у той час не було вдома – він уже стояв біля магазину, дивлячись на ту, через яку все зруйнувалося. Він увійшов усередину. Дівчина підняла очі й усміхнулася, і злякалася трохи – вона добряче втомилася за ці дні від чоловіків і хлопців, які приходили в магазин просто так і витріщалися на неї мовчки.

Але цього разу Денис вперше, заговорив із нею.
***
Її звали Оленою і вона переїхала сюди з батьками – її тато ветлікар, отримав посаду, а мама поки влаштувалася працювати в магазин, але захворіла, і Олена її підміняла.

Вона виявилася дуже легкою і простою у спілкуванні, їхні бесіди лилися самі собою, і Денис без зусиль запросив її на прогулянку.

Він з розуму сходив… Залишав у її хвіртці квіти, складав нехитрі пісні, дарував подарунки без приводу. Через тиждень Денис зробив їй пропозицію. Вона погодилася.

Денис розповів їй про Віру, про те, як побачив її, Олену, і одразу ж втратив голову. Олена дуже засмутилася, їй стало шкода Віру, прикро за хорошу дівчину…

Але вона теж зізналася, що під час першої зустрічі з Денисом її немов пронизало електричним імпульсом.

Вони одружилися. Через рік після їхнього весілля вийшла заміж і Віра. Вона зажила щасливо, а Дениса і Олену перестало мучити почуття провини.

Їхнім шлюбам уже понад двадцять років. Денис ні на один день не пошкодував про свій вибір, він обожнює дружину донині. Вони не стали ні друзями, ні ворогами з сім’єю Віри.

Просто “привіт”. Просто “нормально” при запитанні “як справи”. Напевно, занадто глибоко поранив Денис Віру – розрізав навпіл її довіру і відданість. А це не склеїти нічим.