— Шуро, вали з дому. Мені все одно, що там темно і холодно, просись до своєї тітки. Я б давно вже тебе виставила, якби не твій батько, — кричала мачуха своїй падчерці. Тут прибігли близнюки і почали захищати старшу сестру. Вони благали не проганяти Шурку і обіцяли менше їсти, щоб усім їжа діставалася.

— Як же я вас усіх годувати збираюся, якщо більше немає з нами папки! — почала кричати Тетяна. Шура зібрала свої речі, попрощалася з малечею і вийшла на вулицю. Щоб дістатися тітки, їй треба було вирішити, якою дорогою йти: довгою чи короткою.

Звичайно, вдень вона точно вибрала б коротку, а зараз сумнівалася, адже вона вела через ліс. Але все-таки Шура вирішила йти лісом. Сім’я у неї була гарна. Батько з матір’ю кохали одне одного.

Але коли доньці виповнилося 5 років, мами не стало. Рідна сестра матері хотіла забрати до себе племінницю, та батько не віддав. Він дуже любив Шуру і був готовий на все заради неї. Чоловік розумів, що дівчинці потрібна мама, тож і з’їхався із сусідкою.

Тетяна знала, як знайти підхід до вдівця — вона за Шурою доглядала. Коси їй заплітала, сукні шила. Ось він і вирішив її заміж покликати, хоч зовнішністю вона не вдалася. Як тільки Таня стала господаркою в будинку, одразу змінилася. Про Шуру навіть не згадувала, дівчинка росла сама собою.

Мачуха незабаром завагітніла та народила близнюків. Тоді й падчерка знадобилася — нянькою стала. Йшла Шура до тітки і сльози лила. Замерзла жахливо, а ще й половина шляху була непройдена.

Легке пальто зовсім не гріло. А тонку шапку зривав вітер. Шура озирнулася на всі боки і зрозуміла, що заблукала. Присіла на пеньок і заснула від утоми. Раптом їй стало так тепло. Снився батько та мама. Тато підкидав її високо-високо, а мама лаялася, щоб він її неодмінно зловив.

— Вставай, доню, холодно ж, — пролунав чийсь голос. — Не хочу, мені тут затишно, — відповіла Шура сонним голосом. — Вставай! Шура розплющила очі і побачила перед собою дивного дідуся з білою бородою.

— Ти що Дід Мороз? — Запитала дівчинка. — Ага. Піднімайся, пішли, ще трохи залишилося. Він накрив її своїм кожухом. Вони йшли разом по снігових горах, але Шурі вже не було так страшно та холодно. Незабаром вона побачила село, в якому жила тітка. — Ну, біжи, вона вже тебе зачекалася, — сказав старий.

— Ходімо зі мною, тітка тебе нагодує та зігріє, — запропонувала Шура. — Дякую за запрошення, але я маю свою дорогу. Шура швидко побігла вниз, а коли озирнулася — дід зник. Тітка зустріла її з гарячим чаєм та теплим пледом.

— Ну як можна було дитину вигнати на Різдво? Замерзла бідолашна, ще й через ліс бігла! Говорила я братові, що ця Тетяна не та, кого з себе строїть. Але ні, твердив, що вона маму дівчинці замінить. — Ой, я кожуха діду не віддала! — раптом крикнула Шура, бо вона не слухала тітку. — Який кожух? Який дід?

У тебе, мабуть, температура, і ти мариш. Наступного дня за сніданком Шура про все розповіла тітці. Таїсія почухала потилицю і дістала альбом із фотографіями. Дівчинка уважно розглядала фото, а потім крикнула: — Ось він! Цей дідусь розбудив мене і допоміг мені знайти дорогу.

— Це мій прадідусь, Силантієм його звали, — відповіла тітка. — Як він проводжав мене? Як кожух мені дав? — Знаєш, сама не все розумію, але прабабуся нам часто про нього в дитинстві розповідала. Значить, твій прадід тебе від загибелі врятував. Дай Боже, тепер будеш щасливою, не ходи більше до мачухи, — закінчила свою розповідь тітка. З того часу Шура щодня дякувала прапрадіду за те, що він врятував її…

КІНЕЦЬ.