Читав багато історій на цьому сайті про ставлення дітей та батьків. У мене також є образа на своїх, особливо на матір.

Вона весь час казала, що я бездарний, що я не зможу нікуди поступити на навчання, що так і все життя сидітиму в них на шиї.

Мені було дуже боляче та прикро це чути, часто плакав, коли ніхто не бачив.

Частка правди в її словах все ж таки була, тому що вчився я не дуже добре, але й не зовсім погано.

Але замість того, щоб допомогти і підтримати, вони кричали, обзивали та висміювали.

Мої однокласники часто розповідали, особливо у молодших класах.

Що робити уроки їм допомагають батько чи мати. Мені було завидно.

Коли після школи я для вступу вибрав університет, а не коледж, як наполягала мати, говорячи, що я не поступлю, я спеціально поїхав до іншого міста і вступив.

Мені було краще жити у гуртожитку, ніж удома.

Зараз у мене чудова сім’я, двоє дітей, робота.

Батьків відвідую раз на два роки й то ненадовго.

В основному приїжджаю, щоб просто відзначитись та поспілкуватися з друзями.

Мою дружину вони також не люблять, кажуть, що ми два чоботи пара.

Я розумію, що це не є компліментом.

Ще вони люблять повторювати, що якби вони мене не лаяли і не критикували, то з мене нічого путнього не вийшло б.

Я з ними не згоден, але не сперечаюся, вони все одно не зрозуміють.

Oбраза залишилася, тому волію якомога рідше з ними спілкуватися. Мої діти не люблять дідуся і бабусю, а ті не дуже переживають.

КІНЕЦЬ.