– Аркадію, а ти що не купив сьогодні моєї улюбленої ковбаски? Ну, що ж ти! Розтяпа! Така смачна ковбаска! Ех!

Клавдія Семенівна зобразила на обличчі розчарування, і навіть образу на сина.

Люся, стиснувши зуби, стояла біля плити. Вона готувала вечерю. Їхня невелика сім’я з трьох людей, в останні два тижні розрослася до неймовірних розмірів. Тепер тут жили шестеро дорослих людей, та троє дітей. І це в мізерній двокімнатній!

Люся не встигала готувати їжу. Їй здавалося, що вона зникає, не встигнувши потрапити на стіл. Холодильник спустошувався швидше, аніж вони його заповнювали.

Скінчились і гроші, і терпіння господарів! Продуктів також майже не залишилося. До зарплати ще тиждень, а гості, судячи з усього, вирушати додому не планували.

До них у столицю з обласного міста приїхали гості: мама чоловіка, Клавдія Семенівна, його молодший брат Борис із дружиною та маленькими дітьми, та незаміжня сестра Аркадія – Ангеліна.

Чому вони всі одночасно вирішили наскочити до них у гості, Люсі було незрозуміло.

– Культурно розважатися приїхали, – сказала Клавдія Семенівна, – не дарма ж у мене тут син мешкає. Маємо право.

Вдень вони дійсно культурно розважалися, а ось увечері у квартирі починалася справжня богодільня.

Люся була на межі. Те, що вона приходила на роботу невиспана, невмита, в м’ятому одязі, й просто голодна, бо до неї черга за столом так і не доходила – було ще пів біди.

На роботі можна було і вмитися, і пожувати бутерброд у чарівній тиші кабінету, і навіть, примостившись на стільчику в куточку, подрімати. Найстрашніше було те, що родичі чоловіка перетворили Люсю на свою прислугу. ​

І після трудового дня вона готувала, подавала, мила, чистила, прала, прасувала. І так без зупинки. ​ У кожному кутку їх невеликої квартирки тепер хтось знаходився, і всім що-небудь від неї було потрібно.

​Прорватися у ванну або туалет було тепер нереально – двері були постійно зачинені. На дивані, ліжках, на килимах і килимках, навіть на балконі – хтось тепер весь час сидів, лежав чи грав.

Люся вже давно не могла знайти жодної своєї речі, вона навіть у туалет пару разів бігала до сусідів по майданчику. Боялася, що не дочекається своєї черги.

– Люсю, ми завтра плануємо з’їздити на оглядову екскурсію по Києву. Втомимося дуже. Так ти вже будь добра – щось ситніше приготуй, та більше.

– Сьогоднішній супчик – так собі був, для тих, хто худне. Ти вже завтра постарайся для нас, – давала їй накази Клавдія Семенівна.

Як стрималася Люся, вона не пам’ятає. Але тільки, схопивши в оберемок Аркадія, потягла його у спальню. Вигнавши звідти під якимось приводом Ангеліну, що лежала на їхньому сімейному ліжку, Люся дала волю почуттям.

– Це колись скінчиться? Скажи мені, Аркадію! – шипіла тихенько Люся. – Довго твоя рідня має намір знущатися з мене, га? Супчик їм не сподобався!

– А з чого я завтра їм готуватиму смачно і ситно, не скажеш? Це що за таке свинство? Вони що місяць тут житимуть? Чи не розуміють, що непристойно тулитися в цій квартирці такому натовпу стільки часу?

– Люся, ну я сам не чекав, правда. Мама казала, дня на два-три. А тут бачиш, як виходить…

– А ти що не можеш їм прямо сказати про те, що вони нас уже вимотали своїм гостюванням? Чи тобі зовсім начхати на нас із сином?

– Люся, я спробую.

Увечері Аркадій запитав у матері, чи скоро вони збираються додому. На що та лише жартувала: «А ти що нас женеш, чи ми тобі так набридли?

Жінці твоїй не набридли ще, он як старається. А ти потерпиш, всьому свій чай. Як зберемося, так і поїдемо. Ми ще не все подивилися у столиці!

Уночі Люся плакала в подушку. На роботу прийшла з опухлими очима.

– Що, не поїхали гості? Дістали тебе? Та ти не переймайся. Справа життєва. Не все так погано, як тобі здається. У будь-якій справі потрібна хитрість. Я навчу тебе, як їх виставити, – заспокоїла її літня колега Алевтина.

Після роботи Люся закрилася у себе в спальні. Вона чула, як повернулися родичі, як гриміли на кухні порожніми каструлями.

Вони голосно обурювалися, заглядали по черзі до неї в кімнату, наполегливо і безцеремонно намагаючись з’ясувати, чого це вона розляглася.

Вона не відповідала їм, очей, прикритих мокрим рушником, не розплющувала. Лише стогнала жалібно і надривно.

Люся чула, як вони замовляли доставлення їжі, як шумно і з апетитом вечеряли, звично покидавши після вечері брудний посуд у раковину.

Потім Клавдія Семенівна все ж таки не витримала. Вона підійшла до Люсі, довго і пильно її розглядала, а потім видала:

– Я розумію, що у молоді зараз так заведено – не почитати старших, рідних людей. Але в мене лише два питання до тебе.

– Де мій син Аркадій, чому його немає вдома, коли надворі вже ніч? І що такого, скажи мені на милість, сталося, що ти, здорова баба, завалилася в ліжко з ганчіркою на голові?

Настав вихід Люсі, її дебютна роль у цьому театрі абсурду. І вона була готова! ​

Повільно прибравши рушник з чола, Люся встала і подивилася на свекруху, як на бридкого жука.

– А Аркадій ваш кинув нас, Клавдія Семенівно. Так, так! Не дивуйтеся. Знайшов собі іншу жінку. Ось як ви його виховал!. Кинув дружину законну, та сина рідного малолітнього!

У Люсі потекли сльози. ​

– Прийшов сьогодні до мене на роботу, і при всіх оголосив про те, що йде від нас.

– Як кидає? Яка інша жінка? Ти про що? – свекруха була шокована. – Ти жартуєш?

– Ні, які вже тут жарти! Я навіть змушена була викликати собі швидку, так мені було погано на роботі. І ось скажіть тепер мені ви, де ваш син, Клавдія Семенівно? Де посеред ночі мій чоловік та батько нашого сина розважається? Де ж він? Не знаєте?

Люся лягла, поклала рушник назад на лоб. Клавдія Семенівна забарилася. Вона не знала, як реагувати на те, що сталося.

Свекруха стала повільно задкувати з кімнати. А в цей час Люся, піднявши рушник з очей, сказала:

– Завтра до мене приїжджають мої родичі, щоб підтримати в такий непростий для мене період життя – батьки та двоюрідні брати з дружинами та дітьми. Ми з ними були дуже дружні з самого дитинства. Вони не можуть мене кинути в біді.

Люся закрилася рятівним рушником, і вчасно! Сміх роздирав її. Ще трохи, і вона пирсне. Ні, ну смішно ж, їй-богу! Аркаші добре, він у друзів вже, напевно, десятий сон бачить. А вона тут ще віддувається!

На ранок Люся побачила зібрані біля дверей валізи. Увечері гостей вже не було. ​

Уперше за довгий час Люся з Аркадієм із задоволенням знаходилися у себе вдома. Звичайно, ще потрібно буде три дні розгрібати завали, та приводити квартиру в божеський вигляд. Але це все така дурниця!

– Аркашо, синку, скажи мені, що ти все вигадав, яка інша жінка? Ти що з глузду з’їхав? – зателефонувала ввечері Клавдія Семенівна.

– Так, мамо, ти маєш рацію. З глузду з’їхав. Краще Люсі, як виявилося, нікого немає. Мабуть, я попрошу у неї пробачення, і повернуся додому. Як ти вважаєш?

– І попроси, і повернися. Все-таки, сім’я, синку – це важливо! Це головне у житті. Там дитина росте. Та й Люська твоя – така молодець, господиня золота. Цінуй її, синочку!

Люся та Аркадій, навчені гірким досвідом, нескоро тепер захочуть бачити у себе гостей. І хитрість їм на допомогу!

А тим, хто їде в гості до родичів, завжди потрібно пам’ятати: гостям двічі раді — коли вони приїжджають, і коли додому збираються! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.