Запах смажених котлет із цибулею огорнув собою всю квартиру. І проник навіть у спальню. Людмила не переносила, коли у спальні пахло їжею. Знедавна Зінаїда Павлівна переїхала до них із чоловіком. Свекруха хоч і не була жінкою з анекдотів про невістку і свекруху, але мала дивовижний талант діяти Людмилі на нерви. І жити із цим подразником під одним дахом Людмилі зовсім не хотілося.

– Людо, ну що ти як дитина? – сказав їй Віктор, коли повідомив цю чудову новину.

– Мама поживе у нас трохи, доки ремонт не закінчить.

– Знаю, Вітя, знаю. І я все розумію. Але… – Людмила затнулась.

– Пошукали б, може, інший варіант. Квартиру орендували б.

– Людо, ти уявляєш, скільки це коштує? У нас немає таких грошей! Та й мама не погодиться, я її знаю. Вона в нас горда, не хоче бути тягарем.

Віктор підійшов до вікна.

– Машина вже біля під’їзду, – промовив він, не повертаючись, – Піду зустрічати.

Людмила зітхнула. Робити нема чого, треба зустрічати гостю. Зінаїда Павлівна увійшла до квартири, гордо несучи свої нечисленні пожитки.

– Ну ось, приймайте, – голосно промовила вона, оглядаючи коридор, – Ох, і квартирка у вас маленька.

Людмила промовчала.

– Люда тобі підготувала кімнату, – сказав Віктор.

Перші дні спільного проживання нагадували Людмилі якесь випробування. Варто зробити невірний крок — і все, свекруха заводилася.

– Людо, а що це ти Віті на вечерю приготувала? – якось сказала Зінаїда Павлівна, з підозрою розглядаючи салат.

– Це грецький салат, – відповіла Людмила, намагаючись тримати себе в руках.

– Грецький? – Зінаїда Павлівна недовірливо примружилася. – А де ж у ньому ковбаса? Греки що, ковбасу не їдять? І навіщо стільки трави накришили?

Віктор жував несмачний, на думку Зінаїди Павлівни, салат. Він вже звик до щоденних кулінарних баталій і вважав за краще не втручатися.

Дні тяглися за днями, і Людмила з гіркотою розуміла, що гостювання свекрухи трохи затягується. Ремонт у квартирі свекрухи йшов повільно, а розмови про переїзд Зінаїда Павлівна наполегливо ігнорувала.

Терпіння Людмили тануло з кожним днем. До гастрономічних примх свекрухи додалися й інші «принади» спільного проживання. Зінаїда Павлівна керувала прибиранням, пранням. Та ще й меблі почали переставляти. Не рішучі спроби Людмили відстояти своє право на особистий простір руйнувалися.

– Людо, ну що ти як маленька, – буркнула Зінаїда Павлівна, перекладаючи вкотре чашки у шафі. – Я ж хочу якнайкраще. Ось у нас із покійним чоловіком…

І починалася довга розповідь про те, як було влаштовано все в них із чоловіком в ідеальному житті. Людмилі в такій розмові відводилася роль невдахи учениці, яка вічно робить щось не так.

Віктор, втомлений від вічних жіночих драм, намагався якомога рідше з’являтися вдома. Пропадав на роботі до пізнього вечора, а на вихідні їхав на рибалку з друзями.

Людмила почала готувати вечерю, Зінаїда Павлівна сіла навпроти неї й, спостерігаючи за кожним її рухом, знову почала давати непрохані поради:

– Ну, що ти цибулю так дрібно ріжеш! Півкільцями взагалі краще, щоб смак був.

І тут Людмилі набридло.

– Слухайте, не подобається, тоді самі готуйте! – роздратовано кинула вона і вийшла в коридор. Там начепила куртку і вирішила прогулятись.

Гучно гримнувши дверима, Людмила побігла сходами. Свіже повітря трохи остудило її, але не розвіяло гніву. «Не можу більше! Просто не можу! – думала вона, нервово крокуючи вулицею. – Це мій дім, зрештою! Чому я маю закривати на це очі?!

Людмила купила морозиво і довго блукала парком, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома. Повернулася вона вже пізно ввечері. Віктор сидів перед телевізором. Похмурий

– Де ти була? – Запитав він, не відволікаючись від екрана.

– Гуляла, – буркнула Людмила.

– Знов посварилися? – Віктор зітхнув. – Людо, ну скільки можна? Потерпи трохи, мати не спеціально, вона просто звикла командувати.

– А я що, маю закривати очі та мовчати? – обурилася Людмила. – Це мій будинок теж! Чому я маю жити за її правилами?!

– Людо, не починай… – Віктор втомлено потер лоба. – Давай не будемо про це.

– Ні, давай будемо! – Людмила завелася ще більше. – Чому ти завжди приймаєш її бік?!!

– Та, тому що не хочу сваритися з матір’ю! – раптом сказав Віктор. – Невже ти не можеш заради мене потерпіти?

– А я твоя дружина! Про мій комфорт ти взагалі не думаєш?

Тут у кімнату зайшла Зінаїда Павлівна.

– Що ви сваритеся тут, як на базарі? – суворо запитала вона. – Вітя, вечерю хоч поїж? Я тобі залишила на столі.

Віктор мовчки підвівся і пішов на кухню. Зінаїда Павлівна кинула на Людмилу несхвальний погляд і пішла за ним.

Людмила, не кажучи жодного слова, пройшла до спальні.

Наступного дня з роботи її відпустили на три години раніше. Але додому повертатись зовсім не хотілося. Людмила вже почала було подумувати, чи може їй переїхати? А то вже зовсім від свекрухи життя немає.

– Дружина в тебе зовсім розпустилася! – голос Зінаїди Павлівни звучав схвильовано. – Ти ж чоловік, Вітя, голова сім’ї!

– Мамо, ну що ти таке кажеш? – Голос Віктора звучав стомлено. – Люда гарна дружина, просто…

– Гарна? – зупинила його Зінаїда Павлівна. – Та вона тебе зовсім не поважає! Вчора насварилася, дверима гримнула… А як вона зі мною розмовляє! Ти чув би!

– Мамо, ну Люда просто втомилася, — спробував заперечити Віктор. – У неї на роботі завал, та й ти…

– Що я? — голос Зінаїди Павлівни став пронизливим. – Я їй слова поперек сказати не можу! Я ж тільки добра їй хочу! Вітя, — продовжувала Зінаїда Павлівна, – ти маєш із нею серйозно поговорити!

Жінці треба показувати, хто у хаті господар! Ось Таня, – багатозначно промовила Зінаїда Павлівна, згадуючи колишню дівчину Віктора, — завжди мені казала, що мене дуже поважає.

– Мамо, – спробував заперечити Віктор, – ми ж не будемо зараз про Таню?

– Хороша дівчинка. Не те, що…

Людмила, слухаючи цю розмову з коридору, відчула, як усередині її закипає образа. «Гарна дівчинка, Таня, – пирхнула вона про себе, — поважає вона її… Та я тут вже не людина, а якась хатня робітниця!»

Вона схопила телефон і, не роздумуючи, зателефонувала до своєї подруги Каті. Вони не бачилися кілька тижнів, але зараз Людмила відчувала, що їй просто необхідно виговоритися.

– Катю, привіт. Ти зайнята?

– Привіт, Людо! Ну, як сказати… А що таке?

– Слухай, а можна я до тебе на пару днів переїду?

– Ого, щось серйозне? Звісно, ​​приїжджай. Можеш прямо зараз.

– Дякую, Катю.

– Не хвилюйся, давай приїжджай. Все обговоримо.

Людмила швидко зібрала сумку, кинула туди найнеобхідніше. Більше вона не могла перебувати під одним дахом з Віктором та його матір’ю. Коли Людмила вже була біля дверей, Віктор, що повернувся з кухні, помітив її:

– Людо, а ти що не на роботі? – і тут чоловік глянув на сумку. – Ти куди зібралася?

– До Каті. Поживу в неї.

– Людо, почекай. Це через маму?

– А через кого ще? – Людмила різко обернулася. – Ти не хочеш це визнати, але жити з нею стало нестерпно. Я більше не можу.

– Людо, ну що ти …

– Нічого, – Людмила одягла куртку та взяла сумку та вийшла з квартири.

У Каті Людмила нарешті змогла розслабитись. Подруга, як і обіцяла, зустріла її із відкритими обіймами.

– Я б на твоєму місці теж не витримала, – сказала Катя, коли Людмила розповіла про Зінаїду Павлівну. – Це ж не життя! Та в мене б давно нерви здали!

Людмила усміхнулася вперше за довгі дні. З Катею було легше. Хоч хтось розумів її.

– Що робитимеш далі? – Запитала Катя, наливаючи чай.

– Поки що не знаю, – відповіла Людмила. – Нехай там без мене живуть, побачимо. Як їм без мене буде.

Катя кивнула.

І тут якось увечері їй зателефонував Віктор.

– Людо, мама просить, щоб ти повернулася.

– Вона? Просить? – не повірила Людмила.

– Так, — зітхнув Віктор. – Зрозуміла, що перегнула.

Людмила замовкла, обмірковуючи почуте.

– Мама дуже переживає. Загалом їй погано.

На душі в Людмили тьохнуло. Попри все, Зінаїда Павлівна залишалася для неї близькою людиною.

– Що з нею? – стривожилась вона.

– Тиск, – зітхнув Віктор.

Людмила заплющила очі.

– Гаразд, я приїду, – сказала вона.

Повернувшись додому, Людмила застала Зінаїду Павлівну, що сидить на дивані. Бабуся виглядала пониклою. Побачивши Людмилу, вона звела очі.

– Людо, – голос Зінаїди Павлівни тремтів, – пробач мені, стару не розумну. Неправа я була. Не хотіла я вас з Віктором посварити.

Людмила мовчки присіла поряд.

– Я просто звикла, – продовжувала Зінаїда Павлівна, – що все, по моєму, має бути. Ось і лізла не у свою справу. Вибач, якщо зможеш.

– Гаразд, – зітхнула Людмила.

– Все вже добре.

Життя, звичайно, не стало ідеальним. Зінаїда Павлівна, як і раніше, ні-ні та й вставляла свої зауваження. Але тепер і вона, і Людмила намагалися бути терпимішими один до одного.

КІНЕЦЬ.