– Людо, ти хоч раз зрушиш з місця, чи будеш сидіти, як цариця, доки я геть не впаду?, – буркнула я до невістки.

Людмила сиділа на краєчку дивана, ніби й не чула мого питання. Її довгі нафарбовані нігті стукотіли по екрані телефону, а обличчя залишалося спокійним, як у фарфорової ляльки. Я відклала миску з салатом і витерла руки об фартух.

– Я тебе питаю, чи ти плануєш хоч щось зробити? Різдво ж не для того, щоб одна людина усе тягла на собі! – додала я вже різкіше.

Людмила лише підвела очі й відповіла з удаваною посмішкою:

– Оксано Василівно, та ж ви у нас така господиня! Я вам і завадити боюся.

Від її слів мене аж перекосило. Але стрималася. Уже не вперше таке трапляється.

Мене звати Оксана Василівна, і я вже п’ятнадцять років живу зі своїм сином Максимом і його дружиною Людою. Так сталося, що після весілля молоді не захотіли залишатися в місті й переїхали до нас у село.

Спершу мені здавалося, що це буде гарною ідеєю. Люда здавалася милою дівчиною, але час усе розставив на свої місця. Зараз я почуваюся не те що матір’ю чи свекрухою, а радше безкоштовною робітницею в цьому домі.

Різдво завжди було моїм улюбленим святом. Ще з дитинства пам’ятаю, як мама накривала стіл, прикрашала оселю та зустрічала гостей. Це завжди був час, коли родина збиралася разом. Коли ж ми з Максимом залишилися самі після відходу чоловіка, я намагалася дотримуватися цієї традиції. Та ось уже кілька років я відчуваю, що святкові дні для мене перетворюються на нескінченне коло обов’язків.

Людмила постійно знаходить причини, щоб нічого не робити. То в неї манікюр, то “спина прихопила”, то ще щось. А я тим часом готую борщ, смажу деруни, печу пляцки. Навіть прикрашати ялинку цього року довелося самій. Максим працює багато, і вдома його майже не буває, тому розраховувати на його допомогу не доводиться. А Людмила, здається, живе за принципом: “якось мама все зробить”.

Цього року, коли почалася підготовка до свят, я твердо вирішила: більше терпіти такого ставлення не буду. Якщо я нічого не скажу зараз, то ніхто й не задумається, як це важко – постійно бути в русі. Після того, як Люда вкотре відмовилася допомогти, я підійшла до неї прямо.

– Людо, я хочу, щоб ти мене почула. Різдво – це свято для всієї родини, а не тільки для мене. Я більше не можу все це тягнути на собі. Якщо ти не почнеш брати участь у приготуваннях, наступного року ніякого свята тут не буде.

Вона здивовано подивилася на мене:

– Та чого ви так? Я ж нічого поганого не роблю… Ви завжди справлялися самі, от я і думала, що вам це подобається.

– Подобалося, поки в мене були сили, Людо. А тепер мені потрібна допомога. І якщо тобі байдуже, як тут буде виглядати, то я сама вирішу, як провести наступне Різдво.

Вона промовчала, але видно було, що мої слова її зачепили. Наступного дня, коли я почала варити кутю, Людмила несподівано прийшла на кухню й запитала, чим може допомогти. Спочатку я не могла повірити своїм очам. Ми разом наліпили вареників і навіть прикрасили святковий стіл.

І хоч Людмила постійно бурчала, що “це не її”, усе ж щось змінилося. Максим, коли прийшов з роботи, теж побачив, що атмосфера в домі стала інакшою.

Після святвечора, коли ми сіли за стіл, я відчула, як гордість і радість наповнюють мене. Я не просто втомилася, як це зазвичай бувало, а насолоджувалася тим, що ми разом зробили щось особливе.

Я хочу запитати вас, мої дорогі читачі: як ви організовуєте свята у своїх родинах? Чи доводиться вам усе тягнути на собі, чи у вас є свої секрети, як залучити родину до допомоги? Поділіться порадами – мені буде дуже цікаво почути ваші історії.

Джерело