– Людочко, доню, води, дай мені водички, – Тетяна Андріївна міцно тримала руку доньки.

Їй самій здавалося, що вона говорить голосно так, що не почути її неможливо, але чому ж їй не дають воду?

Темно, пити хочеться і слабість, слабість… І тут вона раптом здогадалася!

– Це все, мабуть, це кінець, я йду, зникаю назавжди…

…Людмила сиділа біля матері й тримала її за руку. Вже пройшло пів години, як вона зрозуміла – мами більше немає…

Людмила тихо заплакала. Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки і різко відчинилися двері в кімнату.

Людмила обернулася і аж стрепенулась від несподіванки.

На порозі стояв її чоловік.

– Людочко, ну все, не плач, – обійняв він її. – Я все зробив, подзвонив куди треба. Скоро по неї приїдуть… Не плач, кохана, не плач…

…Людмилу заздалегідь попередили, що це станеться з дня на день. Матері було майже 95 років.

– Можна знову в лікарню, звісно, але.., – сказали їй лікарі.

– А що є надія? – Людмила аж стрепенулися, почувши ці слова.

– Ні, ну ви ж розумієте, надії немає, ми зробили все, що могли… У вашої мами вичерпано запас життєвих сил. Але якщо вам все це важко, ми її візьмемо до лікарні, на день, два, максимум три. Ви можете приходити…

– Ні, ні, – Людмила міцно стиснула руку мами. – Ні, не треба, я з нею посиджу, їй там одній буде не по собі, що ви!

Лікар здивовано подивився на неї.

– Ну добре, але ви ж розумієте, вона не отямиться, і не чекайте.

Людмила кивнула.

– Так, але ви маму вдома залиште, я хочу бути поряд, дякую вам, дякую…

Як він і сказав, мама не прокинулась… Але Людмила вперто сиділа поряд, обтирала мамі обличчя й губи мокрим рушником, напувала, годувати намагалася, і ловила кожен рух, за руку тримала. І розмовляла з мамою, розмовляла…

– Мамо, а пам’ятаєш, як ти мені розповідала, як ви з подругами вирішили, що жити після сорока не варто, що це глибока старість! – говорила старенькій Людмила. – Смішно, так мамо, тобі дев’яносто чотири, а мені, твоїй дочці, шістдесят один, а ми з тобою ще живі!

Матусю, а як ти заміж не хотіла виходити, вчитися любила, читати сама навчилася у п’ять років, золота медаль, диплом з відзнакою, мамо я все, що ти мені казала, пам’ятаю. Горда ти була, вважала ніхто тебе не вартий. Мріяла, що зробиш щось у цьому житті таке! Таке добре, світле щось, я взагалі завжди знала, що ти в мене найдивовижніша.

Але потім ти раптом зрозуміла, що дитину ти хочеш більше, аніж щось інше, і ти вийшла заміж за тата, адже вже тридцять три тобі було.

Він був простий інженер на заводі… В дитинстві мені здавалося ти принцеса, а тато добрий, але простий.

А потім я зрозуміла, що ти його теж любиш, адже ж правда, мамо, ти ж тата любила? Я чула випадково, як ти з ним розмовляла, коли тата вже не було, вибач мені за це, я випадково!

Ой, мамо, а пам’ятаєш, як я заслабла серйозно, мені вже під сорок було, а ти після процедур приїхала до мене у лікарню.

Тобі вже було сімдесят, ти за мене так запереживала, бігала так коло мене. У тебе вся зачіска аж розтріпалася, ти така вперше була, мамо, дуже смішна.

А ще пам’ятаєш, мамо, як наша Надійка, твоя внучка, тобі правнучку народила, Марійку. Марійка тебе обіймала ручками, вона тобі курочку зліпила.

Ти ж казала, що в тебе давно колись була така строката курочка. Ось Марійка й запам’ятала, зліпила тобі, прабабусі улюбленій, а ти сміялася:

– От диво – адже ж у нас вісімдесят сім років різниці!

Матусю, ти ж пам’ятаєш нас, правда ж?

Тетяна Андріївна лежала, тримаючись за руку дочки, і перед її очима наче все її життя пролітало. І як вона книжки у дитинстві знайшла і читати навчилася.

Як із батьком на човні рибалили, і несли улов мамі. Риба блищачи лускою, батько подавав улов мамі, а очі його блищали від радості, а мама на батька дивилася, мружилася, все ж навколо сонцем залито…

Тоді завжди все було залито сонцем, це тепер темно, темно, але пити вже більше не хочеться…

Яке щастя, що вона Миколу зустріла, хоч раніше вона так не вважала.

Вона думала, що зробить і залишить по собі щось важливе, але тепер зрозуміла, що найважливіше – це Людочка, донька її, і Надійка внучка, і навіть правнучкою Марійкою її Господь нагородив.

Не зникне вона безвісти, тепер зовсім не зникне!

Тетяна Андріївна раптом відчула дивну легкість і побачила золотисте світло, що йшло незрозуміло звідки.

Сонця не було, та й світло було не таким, як у дитинстві.

Воно був м’яке, воно не гріло, але висвітлювало усе довкола. І Тетяна Андріївна з подивом побачила, як по доріжці, що йшла кудись в далечінь, до неї йде її Микола.

Тетяна Андріївна озирнулася назад – Людочка, її чоловік, Надійка й Марічка прощалися з нею. Але Тетяна Андріївна зрозуміла, що її теперішню вони не бачать…

Вони не бачать, що вона існує, не знають, що вона тепер може завжди дивитися на них і тепер знати про них все.

Вона черпає сили в тому, що вони є там, а вона залишила після себе незникаючий слід…

І Тетяна Андріївна зробила крок прямо назустріч Миколі. Вона так давно його не бачила…

Виявляється, що це зовсім не все! Щось закінчується, але завжди є те, що продовжується далі…

КІНЕЦЬ.