— Мамо, — нервово промовив Олег, заходячи до квартири батьків. – Людмила не хоче дітей! Що робити? Я не знаю, як мені жити далі.

– Як не хоче? — злякано відповіла  Ірина Василівна.

– Ось так! Не хоче і все. Каже, що доки я квартиру не куплю, жодних дітей у нас не буде.

— Ось хитра яка! Це ж треба. Квартиру захотіла! Ну, а ти що?

– А що я? Я сказав, як ти мене вчила. Що квартиру куплю, але оформлю на тебе.

– Правильно. А що вона?

– А вона довго сміялася у відповідь.

– Сміялася?

– В тому то й справа!

— А чого вона сміялася?

— Я звідки знаю.

— Може, вона в тебе просто дуже смішна?

– Хто смішна? Людмила? Та що ти, мамо. Людочка навіть усміхається рідко. А тут раптом засміялася. Я навіть злякався. А коли перестала сміятися, назвала мене гумористом.

– Гумористом? Тебе?

— Ну, а кого, мамо? Мене, звісно. І вистачить перепитувати. Без того важко, а ще й ти змушуєш повторювати неприємні речі.

— Добре, синку, добре. Не буду більше. А що ще вона сказала, коли перестала сміятися?

— Сказала, що на цьому розмова про дітей закінчена.

– Закінчена?

— Мамо, перестань перепитувати! — закричав Олег. – Я не винесу!

— Вибач, синку, пробач. І не гризи нігті. Продовжуй.

— Сказала, що повернемося до цієї теми лише після того, як я куплю квартиру. На неї!

– На неї?! — знову перепитала Ірина Василівна

Олег докірливо глянув на матір.

— Вибач, синку. Забула. Продовжуй.

— А що продовжувати, мамо, якщо я не знаю, як далі жити, — відповів Олег. – Я її люблю і хочу дітей! Але вона й слухати не хоче. Я і так, і так. Ні в яку. Насамперед, каже, квартира!

— А діти?

– А діти потім.

— Ну, ти подивися, що діється. А? Потрібно було пообіцяти їй, що коли народить, тоді ти й купиш.

– Я так і сказав.

– А вона?

– Вгадай.

— Знову засміялася?

– Ага. Навіть розплакалася від сміху.

— Ну, ти глянь на неї. Розплакалася, чи бачите. Нахабна. А головне – хитра!

— Та це нехай. А мені що тепер робити?

– Я знаю що робити. Сиди тут, а я поїду до неї і поговорю. Я знаю, як із такими жінками розмовляти.

– Думаєш, тобі вдасться?

— Все буде добре, синку. Не сумнівайся. Сама така була колись. Слава Богу, одумалась. Мама твого тата допомогла. Дай Боже їй здоров’я. Швидко мені мізки вправила. Тож не хвилюйся. Знаю що робити.

І, залишивши сина вдома, Ірина Василівна поїхала до невістки.

– Послухай мене, дівчинко, – одразу заявила вона, як тільки увійшла до квартири. — Якщо за рік я не стану бабусею, мій син від тебе піде.

Людмила ліниво позіхнула.

– Куди? — спокійно поцікавилася вона, зачиняючи двері та підходячи до дзеркала.

– Що куди? – не зрозуміла свекруха.

– Куди піде ваш син? — поправляючи зачіску, спитала Людмила.

— Від тебе піде!

Людмила з подивом подивилася на свекруху.

— Ясна річ, що від мене. Від кого ще йому йти? Незрозуміло лише, куди.

– До мене!

Людмила  похитала головою і знову подивилася в дзеркало.

– Як там погода на вулиці? — спитала вона, з цікавістю роздивляючись своє обличчя. – Дощу не буде?

– З погодою все нормально. Ти мені зуби не заговорюй.

– Як швидко час летить, – сказала Людмила, продовжуючи дивитися на себе в дзеркало. – Здавалося б! Нещодавно школу закінчила. Думала, все життя попереду. А тепер дивлюся на себе і… Ірина Василівна, а у вас коли перше сиве волосся з’явилося?

– Людмило, припиняй. Я ці твої штучки знаю. Ти по справі говори.

— Та я по справі, Ірина Василівна, — задумливо промовила Людмила. — Я, звичайно, не молоденька, але й вашому синочку, вибачте, вже 41 скоро.

– Відмінний вік для чоловіка. Саме те, що треба.

— Тяжко вам з ним буде, Ірина Василівна, якщо він від мене до вас піде

— Нічого. Впораємося.

– Що впораєтеся, не сумніваюся. Тільки тяжко буде.

Людмила рішуче відвернулася від дзеркала і подивилася на свекруху.

— А хочете супу,?

– Якого ще супу? – не зрозуміла свекруха.

– Смачного. Спеціально для вас готувала.

– Смачний суп? Для мене? Спеціально готувала?

– Для вас. Ходімо. Чого в передпокої стояти. Де вам зручніше? На кухні чи у вітальні?

– На кухні.

Пройшов деякий час.

– Справді, смачний, – сказала Ірина Василівна, – доїдаючи другу тарілку. — А сама чого не їж?

— Я трохи згодом. У мене є розклад. Давайте я вам ще тарілку супу наллю?

– Навіть не знаю.

— Ну, а що тут знати?

— Мабуть, погоджусь.

«Нічого смачнішого в житті не їла, — подумала вона. — Треба було, звісно, ​​відмовитись. Та сил немає».

— Приємного апетиту, Ірина Василівна. Їжте на здоровʼя.

Свекруха їла суп, а Людмила сиділа поряд і з ніжністю дивилася на гостю.

З’ївши третю тарілку супу, Ірина Василівна деякий час сиділа із заплющеними очима.

«Блаженство,— думала вона,— отак би все життя і їла, і їла, і їла. Цікаво, як вона його готує? От би рецепт дізнатися».

— Ще тарілочку? — тихо спитала Людмила.

Свекруха розплющила очі, подивилася на Людмилу і покрутила головою.

“Візьми себе в руки та відмовся! — наказала собі свекруха. — Згадай, навіщо ти сюди прийшла!”

— Ну, хіба тільки одну, — відповіла свекруха.

“Ганчірка, — думала вона про себе. – Розмазня. Отак і продають синів за тарілку супу. Але, господи, як смачно. І де тільки вона навчилася так готувати? Ні. Я не винесу. Де взяти сили, щоб протистояти? Немає сил”.

Коли було з’їдено четверту тарілку, Людмила запропонувала свекрусі п’яту.

Цього разу свекруха знайшла сили відмовитися.

— Може, трохи згодом, — сказала вона. — Перепочину трохи.

«Але мене їй з пантелику не збити, — думала при цьому Ірина Василівна. — І своїм смачним супом вона не купить мене! Господи, дай сили».

— Готувати ти, звичайно, майстриня, — продовжила розмову свекруха. — Цього в тебе не відібрати. Але тільки не думай, що своїм супом ти щось зміниш.

— Та Боже борони, Ірина Василівна. Як ви могли подумати, що я чогось там думаю змінити? Я вже давно зрозуміла, що в житті все буде так, як має бути, і не інакше.

— У будь-якому разі я сказала своє слово. А ось що ти скажеш? Ставатимеш мамою за рік? Говори!

— Ну, а що тут сказати? – Людмила зітхнула. – За рік стати мамою можна. Але важко.

— Виходить, ти згодна?

— Я згодна. Але ось Олег! Чи зможе він?

— А що тут тяжкого?

— Е-е, Ірина Василівна, не скажіть. Адже для цього Олегу необхідно вже зараз купити квартиру. І якнайшвидше. Розумієте?

І одразу після цих слів Людмила налила і собі тарілку супу. Відчувши смачний запах, свекруха захвилювалася.

— Те ж мені, проблема! – сказала вона, вдихаючи аромат супу і жадібно дивлячись у тарілку невістки. — Нині це робиться дуже швидко. Якщо квартиру знайденуть. Головне, щоби гроші були.

А Людмила їла суп і хитала головою, слухаючи свекруху.

— З грошима, звичайно, — набитим ротом відповіла Людмила. — У кого гроші є, ті можуть швидко собі дозволити. Хороший суп вийшов сьогодні. Хороший. Так би і їла все життя. Жаль, що ви більше не хочете. Там ще майже половина каструлі. Куди стільки наварила?

– Чого це я не хочу! — схвильовано вигукнула свекруха. — Тарілочку з’їм. Щоб тебе не скривдити. Даремно ти, чи що, старалася?

І, не чекаючи, коли їй наллють, Ірина Василівна сама себе обслужила.

Жінки їли мовчки, іноді поглядаючи одна на одну. Коли суп з’їли, Людмила запропонувала пройти у вітальню.

— Ходімо, перепочинемо трохи.

— Ходімо, — погодилася свекруха.

– Ви на диван лягайте, – сказала Людмила, – а я в кріслі буду.

Хвилин десять обидві мовчали.

— Навіщо вам це потрібно, — почала розмова Людмила.

– Що потрібно? — прокинувшись від своїх якихось думок, тихо й повільно спитала свекруха.

— Ну… Це, — Людмила говорила тихо, неквапом підбираючи кожне слово. — Щоб Олег від мене йшов. Навіщо? Самі подумайте, Ірина Василівна. Адже 40 років! Ще років п’ять і кому він буде потрібний?

Перш ніж відповісти, свекруха широко позіхнула.

— Ти маєш рацію, — ліниво відповіла вона. – Не потрібен.

І далі розмова тривала ще в більш сповільненому темпі.

— Тоді в чому річ? – запитала Людмила. — Навіщо Олегу купувати квартиру та на вас оформлювати? Нехай на мене оформляє.

— А раптом ти його кинеш?

– Не кину.

– А раптом?

— Ні, Ірина Василівна. І не вмовляйте. Я вже не в тому віці. Років 10 тому ще може бути. А сьогодні? Ні.

Свекруха насилу стримувалась, щоб не заснути.

– А що сьогодні? – байдуже поцікавилася вона.

— Лінь, — відповіла Людмила. — Ірина Василівна, ось вірите? Банальна лінь! У 30 років! Як уявлю! Розлучення, поділ майна, та інше, та інше. А ту ще й діти якщо! Ні. Не хочу. Так що… Нікуди я від вашого сина не подінусь. У тому випадку, звичайно, якщо на мене буде куплено квартиру. Ви розумієте?

— Розумію.

— Як же Олегу пощастило з вами, Ірина Василівна.

– Чого це?

— Ви розумієте всіх. І сина свого, і мене. А ось моя мати мене не розуміє.

— А що це вона?

– Та ну її. Навіть говорити не хочу. У неї на розумі лише годинник.

— Який годинник?

— А який цокає.

– А-а. Цей.

— А ще вона мене постійно налаштовує проти вашого сина.

— Не бери в голову, — свекруха широко позіхнула. — Моя мама така сама.

– Та я нічого. Звикла.

— Ну й гаразд, — сказала свекруха, очі якої вже злипалися.

— Ну й гаразд, — погодилася Людмила, — яка теж насилу стримувалася, щоб не заснути.

А за годину вони прокинулися.

— Час додому, — сказала Ірина Василівна.

– Вже? Може, ще посидите?

– Ні. Час.

– Я суп зварю.

Ірина Василівна трохи подумала.

– Ні, – рішуче сказала вона, – не можу. Потрібно їхати. Олег, мабуть, зачекався. Уявляю, як він зрадіє, дізнавшись, що за рік стане татом. А суп давай завтра?

— Домовилися, — відповіла Людмила.

– Може, скажеш рецепт?

— Ні, — відповіла Людмила. – Не скажу. І не вмовляйте. Адже це єдине, що є в мене для підтримки з вами хороших відносин.

— Де квартиру хочеш?

Людмила назвала адресу.

Ірина Василівна повернулася додому.

– Як все пройшло? — спитав Олег. — Тобі вдалося її вмовити?

— І вмовляти не довелося, — відповіла Ірина Василівна. — Вона й сама хоче швидше. Завтра вранці поїдеш, купиш на ім’я її квартиру. Адресу я тобі дам.

— Як це? Мама! Адже ти сама мене відмовляла. Боялася, що Людмила покине мене.

– Не покине.

– Ти тепер їй віриш?

— Хотіла б обдурити, не пригощала б мене смачним супом, — відповіла Ірина Василівна.

«Це добре, що мама і Людмила порозумілися, — подумав Олег, — але про який смачний суп говорить мама? Я не розумію. І хіба Людмила вміє готувати? Але тоді чому я про це й досі нічого не знав? Потрібно буде поговорити про це з Людмилою. На мою думку, вона від мене щось приховує».

— А що це за такий смачний суп, Людмило, яким ти нагодувала маму. І завдяки якому вона перейнялася до тебе такою довірою? — спитав Олег, коли повернувся додому. — Просто не впізнаю її! І я не знав, що ти вмієш готувати? Чи не хочеш і мене здивувати своїм кулінарним талантом?

“Ось ще! — обурено подумала Людмила. – Дивувати його. Щоб ти перетворив мене на кухарку? Ні. І якщо шлях до твого серця лежить через шлунок, то ти мені з таким серцем не потрібний. Тому ми, як і раніше, замовлятимемо їжу в кафе, їдальнях та ресторанах. А яєчню з шинкою та помідорами ти й сам чудово вмієш робити. Так що нема чого тут. Супу смачного він захотів. Хм. Бачили?!»

— Тобі цей суп не сподобається, коханий, — лагідно відповіла Людмила. – Це жіночий суп. І призначений винятково для свекрух. Секрет супу передається по жіночій лінії з покоління до покоління. Коли в нас народиться дочка, я навчу її готувати цей суп.

Через тиждень Олег купив чотирикімнатну квартиру та оформив її на дружину. А за рік у Людмили народився хлопчик. А ще за два роки народилася дівчинка. Ірина Василівна часто приїжджає до Людмили у гості, щоб посидіти з онуками та поїсти смачного супу.

КІНЕЦЬ.