– Та чого ти розійшлася, Людо?! – сміявся Михайло.

– Ну, зібралася вона заміж. А тобі що?! Чи боїшся, що вітчим сваритися буде? Так ти не бійся! Я якщо, що за тебе постою!

Михайло сміявся, але його дружині було явно не до сміху.

Людмила і так переживала, а тут ще цей жартівник!

Вона недобре подивилася на чоловіка.

– Знаєш, що, Мишко! Тобі завжди було на неї байдуже, але я її дочка і не можу залишити маму в такому стані!

– У якому такому, Людо? Вона, що слаба, чи їсти не має? Вона закохана, Людо! Закохана! Та вона щаслива, Людо.

– Все, Мишко! Все зрозуміло. У сім’ї проблеми, а ти як завжди осторонь!

З цими словами Людмила гордо вийшла з кухні, одяглась і вискочила надвір.

– Дав же Бог чоловіка! – подумала вона. Тюхтій! Та ще й мама! Зібралася заміж за молодого! Та де це бачено!

Через десять хвилин вона вже сиділа на кухні у Марії, своєї найкращої подруги.

– І ти розумієш, Марійко. Я йому говорю! Мати заміж вийшла. У свої 52 роки! За молодого! Уявляєш, Марійко! Заміж! А він сміється! Жартує він, розумієш!

Марійка сиділа навпроти подруги і кивала головою на знак згоди з нею.

– Ой, Людо. Як я тебе розумію! Старі люди ж вони як діти! Їх обманути легко можна! Ну яке заміж? А наречений? Альфонс мабуть якийсь! Їх зараз купа!

Раптом Люда недобре подивилася на подругу.

– Я щось не зрозумію, Марійко. Це ти мою маму старою вважаєш?

Марія, від слів подруги, здивувалася і забелькотіла.

– То цей, Людо… 52 роки там і таке інше. Ну, очевидно, що вона вже не дівчинка! Ти ж сама, Людо, казала.

– Що я казала? Я жодного слова не сказала, що моя мама стара!

Марія здивовано подивилася на Люду.

– Та ну тебе, Людо! Тебе не зрозумієш. То стара, то не стара! Ти вже визначся!

Відчуваючи, що назріває сварка, Людмила вирішила піти.

Дорогою додому вона йшла і розмірковувала.

– Ну що це мати собі надумала? Завтра поїду до неї і поговорю з цим її нареченим! Я їм обом влаштую! Іж, що надумали.

Додому Люда прийшла ще злішою, аніж ішла.

З кухні пахло чимось смачненьким, а в квартирі була чистота й порядок.

Люда зайшла на кухню.

Михайло крутився біля плити, де щось шкварчало і кипіло.

– О, Людочка! Прийшла вже? Давай мий руки й ходи вечеряти. У мене все майже готове. Та й Богданові скажи, а то я його вже годину кличу, а він все “йду”, «йду»…

Люда здивовано глянула на чоловіка. Той щось співав, розставляючи на столі тарілки.

– Я ось що вирішила, – заявила вона. – Завтра їдемо до мами!

Михайло глянув на дружину і знизав плечима.

– Ну їдемо, то й їдемо. Тим більше, що давненько ми в тещі не були, та й Богданові корисно буде, хоч трохи, від комп’ютера забрати.

Під час цієї розмови, до кухні зайшов Богдан, син Люди й Михайла.

– Привіт, мамо!

– Привіт, синку. Як справи в школі?

Тринадцятирічний хлопець сів на стілець і з усмішкою подивився на батьків.

– Нормально, мамо. Мамо, а що це правда, що бабуся заміж зібралася?

Людмила недобре подивилася на чоловіка.

– Богдане, тобі в цю історію лізти не треба! Ми самі розберемося.

Хлопець засміявся.

– А що таке, мамо! Я вже не маленький, все розумію. А бабуся молодець!

Людмила безсило зітхнула.

– І цей туди ж! Та ну вас.

Вечеряти вона так і не стала, а вночі не спала.

В голову лізли погані думки.

Їй здавалося, що на її маму хтось дуже свариться, а вона далеко і не може її захистити. То їй здавалося, що вона приїжджає у хату до мами, а тієї ніде нема.

Загалом до ранку Люда накрутила себе так, що була готова хоч зараз зателефонувати кудись і написати заяву на «поганого нареченого» своєї матері.

Від необачного рішення її стримав Михайло, але всю дорогу, аж до будинку матері, Людмила була налаштована більш ніж рішуче…

Вона відкрила хвіртку і перша зайшла на подвірʼя. Чоловік із сином ішли за нею.

Людмила рішуче постукала в двері.

– Мамо, це ми! Відкривай! – голосно гукнула вона.

В хаті почувся якийсь шурхіт і шепіт. Нарешті двері відкрилися й на порозі зʼявилася щаслива, і радісна мати Людмили.

Поруч із нею стояв чоловік у віці, але цілком ще міцний і статний. Чоловік усміхався широкою посмішкою.

– Роман Олександрович. Так би мовити, наречений, – жартівливо сказав він.

Мати Людмили, від його слів, зашарілася, посміхнулася.

А Людмила глянула на нареченого й ахнула! На свій сором, зрозуміла, що добре знає обранця матері. Той давним-давно був її шанувальником, але мама завжди тримала його трохи осторонь.

Мабуть, Роману Олександровичу все ж таки вдалося розтопити серце Ніни, мами Людмили, і вона все ж таки погодилася на його пропозицію.

Найгіршим було те, що Люда почала розуміти, чому сталася дана, безглузда ситуація.

Вона стояла і не знала, що казати.

Обстановку розрядив Богдан.

Той, з дитячою безпосередністю, дзвінко поцілував бабусю в щоку і голосно сказав.

– Привіт, бабусю! Вітаю із заміжжям! Будьте щасливі й народіть багато дітей! Я, як твій онук, буду дружити з ними! Але, бабусю! Я хотів би скуштувати твоїх млинців, інакше можемо не домовитися.

Бабуся жартома поплескала онука по плечу.

– Та ну тебе, Богданчику. Іди вже в будинок, там все на столі.

Богдан посміхаючись пішов у хату.

Надворі залишилися лише дорослі.

Першим розмову розпочав Михайло.

– Ну що, любі родичі. Давайте вже до кінця знайомитися, а там уже вирішимо, що робити далі.

Через годину Михайло, Роман Олександрович та Богдан, на подвір’ї, вже займалися шашликами, а Люда та її мама, в хаті, нарізали овочі й готували нехитрі закуски.

– Мамо, – почала розмову Люда. – Ну, що ж ти одразу не пояснила хто такий Роман Олександрович. Я ж вся спереживалася.

Ніна посміхнулася.

– Людо! Так ти ж мені нічого пояснити не дала. Я ж тільки–но сказала про Романа, як ти кричати стала. От я й подумала, що приїдемо до вас і ти сама все зрозумієш, але ви встигли першими.

Несподівано для мами Люда дзвінко засміялася.

– Ой, мамо. Та я просто як почула у слухавці два слова – Роман і молодий, так і вирішила, що в тебе роман із молодим! От і злякалася.

Тепер уже сміялися обидві жінки.

Вся справа була в тому, що прізвище Романа Олександровича було – Молодий. Саме через це і вийшла вся ця ситуація.

Михайло, коли почув про історію з прізвищем, реготав так, що було чути в сусідів.

Роман Олександрович не здивувався. Він неодноразово потрапляв у смішні ситуації, саме завдяки своєму прізвищу, а Богданові було весело від самого початку.

Люда не ображалася. Єдине, що їй перед усіма було дуже соромно.

Перед чоловіком за те, що наговорила йому неприємних речей. Хоча насправді це було не так.

А перед мамою за те, що могла подумати про неї погано.

Вона дивилася на своїх рідних та розуміла. Яка ж вона все–таки щаслива!

Щаслива, що вони в неї є.

А за маму вона була тепер щиро рада. Рада, що вона нарешті знайшла своє щастя.

Тому що не важливо коли воно тебе знайде.

Головне, щоб воно не пройшло повз.