Людмила зітхнула, дивлячись на календар. Червоним маркером було обведено дату – 13 березня. День народження Віктора, її чоловіка. Шістдесятирічний ювілей. Здавалося б, радісна подія, але жінка відчувала лише втому та роздратування.

– Люда, я склав список гостей, – Віктор увійшов на кухню, помахуючи аркушем паперу. – Двадцять три особи виходить.

Люда застигла з ножем у руці. Вона якраз чистила картоплю на обід.

– Скільки? Двадцять три? Вітя, ти що?

– А що таке? – щиро здивувався чоловік. – Ювілей же. Брат із сім’єю приїде, сестра з чоловіком та дітьми, племінники, колеги з роботи.

– І всіх їх я маю годувати? Одна? – Людмила відклала ножа і витерла руки об фартух.

– Ну, а хто ж ще? – знизав плечима чоловік.

То була стара пісня. Щороку на День народження чоловіка Людмила перетворювалася на «кухарку». Три дні приготування, прибирання, сервірування. А потім ще день миття посуду та приведення квартири до ладу.

– Торік було вісімнадцять чоловік, і я ледве впоралася, – нагадала Люда. – А зараз ще й спина ниє.

– Та годі тобі, – відмахнувся Віктор. – Наталка допоможе.

Наталка – їхня тридцятип’ятирічна донька, яка жила окремо зі своєю родиною та приїжджала лише на свята.

– Наталя приїде за годину до гостей, як завжди, – зітхнула жінка. – Яка від неї допомога?

– Не бурчи, – сказав Вітя. – Впораєшся, як завжди.

З цими словами він пішов дивитися телевізор, а Людмила залишилася наодинці з горою картоплі та похмурими думками.

Наступного дня жінка наважилася на розмову із чоловіком.

– Вітя, я хочу запропонувати замовити частину страв у кафе, – почала вона за вечерею.

Віктор підняв брови:

– Навіщо? У тебе все смачніше виходить і дешевше вийде.

– Але це дуже тяжко – готувати на стільки людей. Я вже не молода.

– Облиш, – відмахнувся чоловік. – Тобі п’ятдесят дев’ять, яка старість? Моя мати сімдесят років на городі працювала і нічого, не скаржилася.

– Я не скаржуся, – Люда відчула, як усередині закипає роздратування. – Я просто пропоную розумне рішення.

– Розумне рішення – це не викидати гроші на вітер, – заявив Віктор. – Замовимо торт, решту зробиш сама.

– А може скоротимо список гостей? – Запропонувала жінка. – Навіщо кликати колег? Запроси лише близьких друзів.

– Люда, це мій ювілей, – Віктор почав дратуватись. – Я хочу бачити всіх цих людей. Невже тобі складно раз на рік, приготувати святковий стіл для чоловіка?

– Раз на рік? – Жінка підвищила голос. – А мій День народження? А Новий рік? А травневі свята, коли приїжджає твоя сестра із сім’єю? Я постійно готую!

– Ну то й що? Ти ж вдома сидиш, не працюєш. Чим тобі ще займатися?

Цей аргумент розлютив Людмилу. Вона вийшла на пенсію два роки тому, і з того часу Віктор вважав, що весь її час належить дому і йому.

– Я на пенсії, – тихо промовила вона і вийшла з кухні.

Наступні дні пройшли у напруженому мовчанні. Віктор вдавав, що нічого не сталося, а Людмила подумки складала меню на двадцять три персони і прикидала, скільки часу їй знадобиться на готування.

За тиждень до ювілею зателефонувала донька.

– Мамо, тато сказав, що у вас буде грандіозне святкування, – радісно сказала Наталка. – Я приїду раніше, допоможу тобі.

– Наскільки раніше? – стомлено спитала Людмила.

– Ну, години за дві-три до гостей.

Людмила зітхнула. Як вона передбачала, допомоги від доньки буде мінімум.

– Добре, Наталю. Приїдь, як зможеш.

Підготовка розпочалася за три дні до свята. Людмила склала докладний план: що і коли готувати, щоби все встигнути. Список вийшов значним: салати, закуски, гарячі страви. Плюс прибирання квартири, сервірування столу.

Віктор у ці дні ходив по квартирі із задоволеним виглядом, обговорював телефоном з друзями майбутнє свято і зовсім не помічав, як дружина валиться з ніг від втоми.

– Люда, ти не забула купити червону ікру? – питав він, заглядаючи на кухню, де стояла дружина біля плити. – І ковбасу треба хорошу, не ту дешеву, яку ти зазвичай береш.

– Вітя, може, сам сходиш за покупками? – Запропонувала вона. – У мене тут ще багато роботи.

– Я не знаю, що саме тобі потрібно, – відмовився чоловік. – Ти господиня, тобі видніше. А мені треба ще підстригтися та поголитися. Все-таки ювілей.

І він пішов, залишивши Люду наодинці з каструлями та сковорідками.

Напередодні свята Людмила відчула, що сили більше немає. Спина нила, ноги гули, а попереду ще був цілий день приготування.

– Вітя, я більше не можу, – сказала вона ввечері, присівши на диван поруч із чоловіком. – Давай таки замовимо щось у кафе. Хоча б гаряче.

Віктор відволікся від телевізора і подивився на дружину з подивом:

– Зараз? За день до свята? Все вже куплено, продукти лежать. Що за примхи, Люда?

– Це не примхи, – образилась Люда. – Я справді втомилася. Мені важко.

– Потерпи трохи, – Віктор поплескав її по руці. – Завтра свято, а потім відпочинеш.

– Коли? – гірко посміхнулася жінка. – Після свята буде гора посуду та прибирання.

– Ну, і що робити? – щиро не розумів Віктор. – Це ж сім’я. Потрібно приймати рідних людей.

– А про мене хтось подумає? – Запитала Люда. – Я теж є членом сім’ї, а не хатньою робітницею.

– Та що з тобою? – Віктор почав дратуватись. – Що за настрій перед святом? Завжди справлялася, а тут раптом не можеш.

– Бо мені набридло! – Людмила раптом підвищила голос. – Набридло бути куховаркою для твоїх родичів та друзів! Набридло, що ти вважаєш це само собою зрозумілим!

Віктор подивився на неї з подивом, але промовчав.

День ювілею розпочався рано. Людмила встала о шостій ранку, щоб встигнути приготувати всі салати та закуски. Віктор прокинувся о десятій, поснідав і пішов у перукарню.

До другої години Людмила була вимотана до краю. Стіл ломився від частування, квартира сяяла чистотою, але сама господиня ледве стояла на ногах.

Наталка приїхала о третій, як і обіцяла.

Гості почали збиратися ближче шостої. Віктор, чепурний і задоволений, зустрічав їх у коридорі, приймав подарунки та компліменти. Людмила металася між кухнею та вітальнею, подаючи закуски та наповнюючи тарілки.

– Людо, салат твій як завжди незрівнянний, – похвалила Зінаїда, сестра Віктора. – Поділишся рецептом?

– Звичайно, – відповіла Люда, думаючи про те, що їй ще треба розігріти гаряче.

За столом усі хвалили частування, піднімали тости за ювіляра, жартували та сміялися. Віктор сяяв від насолоди. Людмила сиділа поруч, але начебто не була присутня на святі – вона постійно схоплювалася, щоб принести щось із кухні, підігріти страву або прибрати порожні тарілки.

Вечір тягнувся нескінченно. Після основних страв настав час десерту та чаю. Людмила прибирала зі столу, приносила нові частування до чаю.

Коли останній гість пішов, було вже за північ. Квартира виглядала як після навали: всюди брудна посуд, крихти, плями.

– Ну ось, добре пройшло! – радісно заявив Вітя, плюхнувшись на диван. – Усі лишилися задоволені. У тебе золоті руки, Люда!

Людмила стояла посеред кімнати, дивлячись на безлад навколо. Втома накотила з новою силою. Але жінка лягла спати лише після того, як все прибрала та вимила посуд.

Вранці Людмила прокинулася із чітким рішенням. Вона приготувала сніданок, дочекалася, доки чоловік сяде за стіл, і сказала:

– Вітя, у мене теж скоро ювілей, шістдесят років.

– Так, – кивнув чоловік, намазуючи масло на хліб. – відзначимо, як належить.

– Я хочу відзначити у ресторані, – твердо сказала Люда. – Без приготування, без прибирання. Просто прийти та насолоджуватися святом.

Віктор застиг:

– У ресторані? Ти що? Це дорого!

– Не дорожче, ніж моє здоров’я та нерви, – парирувала Людмила. – І ще. То був останній раз, коли я готувала на натовп гостей. Більше ніяких масових застіль вдома.

– Що означає «востаннє»? – насупився чоловік. – А як же ми прийматимемо гостей?

– Або в ресторані, або замовляти готову їжу, або ти сам готуватимеш, – спокійно відповіла Люда. – Я більше не стоятиму біля плити.

– Це бунт? – Віктор відклав вилку.

– Це моє рішення, – Людмила подивилася йому просто у вічі. – Я тридцять років була куховаркою на твоїх святах. Досить.

Віктор дивився на дружину з подивом, який поступово змінювалося гнівом.

– Знаєш що, – нарешті сказав він, – якщо ти не хочеш виконувати свої обов’язки як дружина, то я знайду ту, що захоче. Моя перша дружина ніколи не скаржилася на готування!

– Твоя перша дружина розлучилася з тобою тридцять років тому, – спокійно нагадала Люда, підводячись із-за столу. – І я тепер розумію, чому.

За тиждень Людмила поїхала погостювати до сестри до іншого міста. А Віктор залишився сам у квартирі з порожнім холодильником. Жінка не стала, як завжди у такій ситуації, робити йому заготовки їжі на тиждень. Вона була сповнена рішучості провчити чоловіка.