“Ну, а куди тягнути? Через тиждень ми з Толею розписуємось, треба повідомити сестру”, – думала я.

Звісно, ​​на урочистість до нас вона не приїде, ми живемо у різних кінцях країни. Та й пишні посиденьки з криками “Гірко!” у свої 60 років влаштовувати не збираємось.

Тихо розпишемося і посидимо вдвох.

Можна було б взагалі не розписуватись, але Толя наполягає. Він у мене кавалер до мозку кісток: двері в під’їзд перед дамою відчиняє, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає вдягати.

Ні, він без штампа в паспорті жити не погодиться. Так і сказав:

“Що я, хлопчик, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки”.

А для мене Толя і справді наче хлопчисько, хоч і з сивою головою. На роботі його поважають, звуть виключно на ім’я по батькові. Там він інший: серйозний, суворий, а як мене бачить – наче років сорок скидає.

Підхопить мене і давай кружляти посеред вулиці. А мені хоч і радісно, ​​але соромно. Кажу йому: “Народ дивиться, сміятися буде”.

А він мені: “Який народ? Я нікого не бачу, крім тебе!”

Коли ми разом, у мене справді таке відчуття, що на всій планеті більше нікого немає, тільки я і він.

Але я ще маю рідну сестру, якій треба все розповісти. Боялася, що Таня, як і багато інших, засудить, а мені так потрібна була її підтримка. У результаті набралася сміливості та зателефонувала.

– Людка-а-а, – простягла вона очманілим голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, – рік минув тільки, як Вітю поховали, а ти вже заміну йому знайшла!

Я знала, що шокую сестру своєю новиною, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.

– Тетянко, я пам’ятаю, – перебила я її.

– А хто встановлює ці терміни? Ти можеш назвати мені цифру? Через який час я можу знову бути щасливою, щоб не отримати засудження?

Сестра замислилась:

– Ну, для пристойності треба хоч років п’ять почекати.

– Тобто я маю сказати Толику: вибач, років через п’ять приходь, а я поки що жалобу носитиму?

Таня мовчала.

– А що це дасть? – продовжувала я. – Думаєш, що й за п’ять років ніхто нас не засудить? Все одно знайдуться ті, кому захочеться почухати язики, але мені, якщо чесно, до них немає ніякого діла. А ось твоя думка важлива, і якщо ти наполягаєш, то я скасую цю витівку з весіллям.

– Знаєш, я не хочу бути крайньою, та одружуйтеся ви хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію та не підтримую. Ти завжди була сама собі на думці, але не думала, що на старості зовсім з розуму виживеш. Май совість, почекай хоча б ще рік.

Однак я не здавалася:

– Ось ти кажеш: почекай ще рік. А якщо у нас із Толею всього рік життя залишився, що тоді?

Сестра захлюпала носом:
– Та ну тебе, роби, як знаєш. Я розумію, всім хочеться щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям.

Я засміялася:

– Тань, ти серйозно? Ти теж усі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я й сама так думала. І тільки зараз зрозуміла, ким була насправді: робочим конем.

Я навіть не знала, що можна жити інакше, коли життя на радість!

Вітя був гарною людиною. Виховали з ним двох дочок, тепер я маю п’ятьох онуків. Чоловік завжди переконував, що головне в житті – сім’я.

Я й не сперечалася. Спочатку ми працювали на знос заради сім’ї, потім заради сімей своїх дітей, потім заради онуків. Зараз згадую своє життя і розумію, що це були суцільні перегони за добробутом без перерви на обід. Коли старша дочка вийшла заміж, у нас вже була дача, але Вітя вирішив розширюватися, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.

Взяли в оренду гектар землі та повісили собі на шию ярмо, яке тягли не один рік. Він завів худобу, її доводилося весь час годувати. Раніше опівночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах. Цілий рік жили на дачі, у місто виїжджали рідко і те лише у справах.

Іноді знайду час подругам зателефонувати, а ті вихваляються: одна з онукою щойно з моря повернулася, інша з чоловіком у театрі була. А мені не те що до театру, до магазину з’їздити ніколи!

Бувало, без хліба кілька днів сиділи, бо живність зв’язала нас по руках і ногах. Одне тільки сил надавало: діти та онуки ситі. Старша дочка завдяки нашому господарству машину змінила, молодша – ремонт у квартирі зробила – отже, недаремно ми стільки горбатилися. Якось приїхала мене відвідати приятелька, колишня колега, і каже:

– Людо, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ледве жива! І навіщо себе так зводити?

– А як інакше? Дітям треба допомагати, – відповіла я.

– Діти дорослі, самі собі допоможуть, а ти краще для себе пожила б.

Я тоді не зрозуміла, що означає пожити для себе? Натомість тепер знаю, що можна жити по-іншому: спати стільки, скільки хочеш, спокійно ходити магазинами, в кіно, басейн, на лижах.

І ніхто від цього не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, я навчилася дивитись на звичні речі іншими очима.

Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, сердилась, що від них стільки сміття, то тепер це листя дарує мені настрій. Ідеш парком, підкидаєш їх ногами та радієш, як дитина.

Я навчилася любити дощ, адже тепер не треба мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконце затишного кафе. Тільки зараз роздивилась, якими чудовими бувають хмари та заходи сонця, як приємно просто пройтися по хрумкому снігу.

Побачила, яке, виявляється, гарне наше місто! І очі мені на все розплющив саме Толя.

Після того, як не стало чоловіка я була немов у маренні. Все сталося несподівано: у нього трапився серцевий напад, і Віті не стало до приїзду швидкої.

Діти відразу розпродали все господарство, дачу і перевезли мене назад у місто. Перші дні ходила як шалена, не розуміючи, що тепер робити і як далі жити.

За звичкою прокидалася о п’ятій ранку, ходила по квартирі та думала, куди себе подіти.

А коли в моєму житті з’явився Толя, пам’ятаю, як уперше вивів мене на прогулянку. Він виявився моїм сусідом і знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі.

Вже потім зізнався, що спочатку не мав на мене жодних намірів, побачив згаслу, розгублену жінку і пошкодував. Каже, одразу зрозумів, що я жива та енергійна, просто треба вивести мене з депресії, розбурхати.

Повів мене в парк подихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Толя купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок.

Я тримала качок на дачі, але за всі роки я не мала жодної хвилини, щоб просто за ними поспостерігати. Адже вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно перевертаються, ловлячи хліб!

– Навіть не віриться, що можна просто стояти та дивитися на качок, – зізналася я Толі. – На своїх мені ніколи було милуватися, тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати й чистити, а тут – стій і дивись.

Толя посміхнувся, взяв мене за руку і сказав:
– Почекай, я тобі стільки всього цікавого покажу! Ти ніби заново народишся.

І він мав рацію. Я, як маленька дитина, щодня відкривала для себе світ, і він мені так подобалася, що минуле життя почало здаватися поганим сном.

Вже й не пам’ятаю, в який саме момент зрозуміла, що шалено потребую Толю, його голос, сміх, легкий дотик. Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що відбувається зі мною зараз, справжнє, без цього тепер не зможу жити.

Мої дочки прийняли наші стосунки в багнети! Казали, що я зраджую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я ніби відчувала себе перед ними винною.

Діти Толі, навпаки, пораділи, сказали, що тепер за тата спокійні.

Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цей момент я відтягувала до останнього.

– І коли у вас є розпис? – спитала Таня після нашої довгої розмови.

– Цієї п’ятниці.

– Ну, що я можу сказати? Любові та інших радощів вам на старість років, – сухо попрощалася вона.

До п’ятниці ми з Толею купили продуктів на двох, одягнулися в парадне, викликали таксі та поїхали на розпис. Коли вийшли з машини, я завмерла від несподіванки: біля входу до РАГСу стояли мої дочки із зятями та онуками, діти Толі з сім’ями та, найголовніше, моя сестра!

Таня тримала оберемок білих троянд і посміхалася мені крізь сльози.

-Тетянко! Ти що, приїхала через мене? – не повірила я своїм очам.

– Я ж маю бачити, кому тебе віддаю, – засміялася вона.

Виявляється, в дні, що залишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь зателефонували один одному, домовилися і замовили столик у кафе.

Днями ми з Толею відзначили річницю нашого весілля. Він для всіх тепер рідна людина. А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною: я така непристойно щаслива, що боюся наврочити.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.