Вони навчалися в одному класі. Павло був худеньким хлопцем, був відмінником.

Не сварився ні з ким, уроків не прогулював, не бешкетував.

Люда на нього не звертала уваги, як і решта дівчат…

Чи то теплий сонячний травень винен, чи просто настав їх час, але на одному з уроків їхні погляди зустрілися, і серденько Люди стрепенулося.

Весь урок вона боялася подивитися на нього і дуже хотіла переконатися, що він дійсно дивиться, чекає її погляду у відповідь.

Продзвенів дзвінок, всі заворушилися, загомоніли, збираючи зошити та підручники, і Люда повернула голову.

Павло знову глянув на неї. У неї мурашки пішли по шкірі. До кінця занять вона була розсіяною та задумливою.

Павло наздогнав її дорогою додому. Люда не пам’ятала, про що вони говорили. Потім сиділи поряд у темному залі кінотеатру.

Він вперше взяв її за руку…

Все в тому травні було вперше: перші побачення, перші поцілунки, перші зізнання.

Випускні іспити, що почалися, трохи остудили їхні почуття.

Вони домовилися, що навчатимуться разом в університеті рідного міста, хай і на різних факультетах.

-У нього мама лікарка в поліклініці, батько інженер. Так, звичайна сім’я. І що тут хорошого? Маленька зарплата в обох, щоб поїхати на море збирають цілий рік.

Великі покупки важко даються. Дякую, я саме таке життя й прожила. Люді такого не бажаю, – скаржилася мама по телефону своєї єдиної подруги, яка жила у Львові.

Подруга погодилася, запропонувала відправити Люду вчитися до неї.

-Місця вистачить, не бійся. Тут коло спілкування інше. І відправляй її до мене якнайшвидше, поки в них не зайшло далеко. Сама знаєш, як у них швидко все відбувається. Загрузне в цьому коханні, не дай Боже, ще дитина буде…

Коли Люда прийшла додому після побачення з Павлом, мати завела пряму розмову.

-Я розумію, кохання і таке інше… Але подумай, навіщо він тобі? Ти красуня, ти гідна кращого. Яке життя на тебе чекає з ним? Спочатку орендована квартира, потім купите свою і років тридцять виплачуватимете зп неї, жити від зарплати до зарплати. Потім з’являться діти, безсонні ночі… Ти віддаси дитину в садок, щоб раніше вийти на роботу. Сварки через безгрошів’я остаточно зіпсують ваше кохання. Не про таке життя я для тебе мріяла…

-Мамо, ми не збираємося одружуватися, чого ти почала? Треба ще вивчитися, – зніяковіло відповіла Люда, але безпросвітне майбутнє, красномовно описане мамою, справило на неї гнітюче враження.

-Так я про навчання й говорю. Євгенія, моя подруга, запропонувала тобі поїхати вступати у Львів і жити в неї. Що у нашому місті робити? Яке майбутнє на тебе чекає тут? Там більше можливостей. Я вже взяла квитки на поїзд на завтра. Тож збирай речі.

-А як же… – Люда не наважилася вимовити ім’я Павла.

-Все розумію, молода теж була. Кохання перевіряється часом та відстанню. Ти приїжджатимеш на канікули. Я хочу для тебе найкращого.

Мама виростила її сама, і Люда знала, чого їй це коштувало. Вона була слухняною дочкою. Павло заспокоював Люду, обіцяв її чекати, казав, що їхні почуття подолають розлуку. Тим більше, що між ними не така вже й велика відстань.

Люда легко вступила в один з інститутів Львова. На день народження тітки Євгенії, подруги матері, у якої вона жила, в гості прийшла колега із сином, гарним хлопцем. Люда йому одразу сподобалася…

-І що тут думати? Львівʼянин, у Віктора заможні батьки, шикарна квартира в центрі міста, як сир у маслі кататися будеш, – твердила при кожній нагоді тітка Євгенія.

-Та твій Павло про тебе і думати забув, – казала мати під час телефонних розмов. – Нещодавно бачила його з дівчиною.

Часті дзвінки перших днів розлуки невдовзі змінилися на короткі повідомлення: «Як справи? Чим займаєшся? Сумую… Часу зовсім немає…»

На зимові канікули Люда приїхала додому. Зустріч закоханих пройшла стримано, без палких поцілунків і зізнань.

Люда вже успішно здала сесію, а в Павла вона тільки но почалася і він сидів за підручниками. Ображена Люда повернулась до Львова…

…Через два роки вона вийшла заміж за Віктора. Батьки купили їм квартиру, як весільний подарунок. Щаслива мама раділа, що чудово влаштувала життя дочки.

Життя Люди було рівним і спокійним. Всі довкола вважали, що їй дістався щасливий квиток в особі хорошого чоловіка, люблячого батька їхньої доньки, роботи з гідною зарплатою, великої квартири, дачі, машини…

Якийсь час Люда теж так вважала. Життя у мирі та злагоді, без проблем та потрясінь, що може бути кращим?

Тільки, якщо бути чесною, Люда все частіше згадувала ту весну у випускному класі, палкі погляди на уроках, невмілі поцілунки…

Холодний дощовий квітень змінився теплим травнем. Світило сонце, за вікнами офісу співали птахи, молоде листя додало чепурних святкових фарб у львівський міський пейзаж, зазвичай похмурий і вогкий.

Люді раптом відчайдушно захотілося вийти надвір, підставити обличчя променям весняного сонця.

В обідню перерву вона вийшла прогулятися, потім зайшла до напівпорожнього кафе випити кави.

За сусіднім столиком сидів якийсь чоловік. Випадково їхні погляди зустрілися, і Люда очам своїм не повірила!

Вона впізнала Павла, який подорослішав і змужнів…

Він пересів за її столик, розповів, що нещодавно переїхав сюди після розлучення з дружиною…

Обідня перерва давно закінчилася, а вони говорили і не могли наговоритися, забувши про час, без незручностей та скутості. Прощаючись, домовилися зустрітися тут же завтра.

Наступного дня Люда рахувала хвилини до перерви, і хоч накрапав дощик, вона вибігла до кафе. Павло вже нетерпляче чекав на неї за тим же столиком. Знову їхні серця радісно стукали в унісон, як у той шкільний травень…

Знову між ними проскакували іскри при випадковому торканні рук…

Кохання охопило обох. Не те нерішуче шкільне, а доросле, сильне, що все виправдовує і перемагає.

Вони кинулися в нього, наче мандрівники в пустелі до колодязя з водою.

Чоловік, дочка, все відсунулося на другий план.

Зустрічалися швидко, не втрачаючи жодної секунди на розмови та спогади, з’ясування стосунків, хто з них двох тоді став причиною тривалої розлуки та кохання, що не відбулося…

Люда відчувала докори совісті, але вже не могла уявити свого життя без Павла, без його кохання.

Вона прокидалася серед ночі від того, що це тільки наснилося їй, що немає Павла, а є нудне прісне життя з Віктором.

Люда змарніла, її очі блищали, на губах грала блукаюча посмішка. Свекруха якось прямо запитала, чи не закохалася вона? Така разюча зміна відбулася з невісткою.

Люда сховала щасливі очі.

-Тільки сім’ю не руйнуй, – сказала, зітхнувши свекруха.

Мама дзвонила, кричала в слухавку, що Люда зовсім вже пустилася берега.

-Ти хочеш усе зіпсувати? Зруйнувати своє життя заради швидкоплинного почуття? Все створене з такою працею втратити? І заради кого? Одумайся поки не пізно, Людо!

Люда багато думала у ті дні, лежачи без сну поруч зі сплячим чоловіком і дивлячись у стелю. Вона відчайдушно сумувала за Павлом, кохала його, і ледь не плакала від туги та безвиході.

Вони вже не зустрічалися у кафе. Павло винайняв квартиру неподалік від її офісу, щоб не витрачати час на дорогу.

Як тільки вони входили в квартиру, він укладав її в обійми і не випускав ні на секунду, надолужуючи втрачений час, якого вони самі позбавили себе.

Потім вони одягали маски спокою і розходилися в різні боки, до наступної зустрічі. Знову все було вперше, як у той шкільний травень. Адже з іншими вони не мали нічого подібного.

Люда погарнішала і променилася щастям, тією карколомною енергетикою, яка буває тільки в люблячих і коханих жінок. Чоловіки на роботі та на вулиці проводжали її захопленими поглядами.

Одного разу Люда повільно йшла додому і побачила на лавці молоду жінку, яка плакала.

-У вас біда? Когось не стало? – запитала Люда, присівши поруч.

Жінка кивнула і коротко розповіла свою історію, таку схожу на історію Люди.

Батьки розлучили її з першим коханням.

Вивезли далеко на багато років. Вони випадково зустрілися два роки тому. Обоє були одружені, в обох діти. Але перемогти кохання, що виникло з новою силою, не змогли. Як не змогли й порозумітися зі своїми чоловіком і дружиною.

-Ми мали сьогодні зустрітися, а його учора не стало. Легко все сталось… Прийшов з роботи, ліг відпочити, заснув і все… Якби я тільки знала, що нам так мало відпущено бути разом, я б не втрачала жодної хвилини, покинула б усе і була поряд з ним кожну дорогоцінну мить. А ми чогось боялися, тягли…

…Люда йшла додому і думала, що вона теж не може жити без Павла, але чомусь не уникає нудного сірого життя з Віктором.

А раптом вона теж пошкодує про свою нерішучість? Скільки часу їм відпущено, хто знає? Вона навіть зупинилася подумавши, що це справді може статися.

-Так! Треба все розповісти чоловікові і будь що буде! Це чесніше, аніж щодня обманювати його…

Людмила прискорила крок і зненацька побачила біля тротуару машину свого чоловіка.

Жінка дуже здивувалася.

-І чого він тут зараз, він же ж працює зовсім з іншого боку міста? – подумала вона.

Люда підійшла до машини, зазирнула в середину і ахнула. Її чоловік обнімався з якоюсь молодою, гарною незнайомкою.

Вони були так захоплені один одним, що навіть не помітили Люду…

Люда не розуміла, що відбувається. Але тут же вона схаменулася і вирішила діяти…

…Чоловік у хорошому настрої прийшов додому і Людмила сказала йому, що все бачила.

Чоловік, як не дивно, не став заперечувати та виправдовуватися.

Сказав, що закохався в неї ще до появи в його житті Люди. Батькам вона не подобалася вони наполягли, щоб він одружився з Людмилою. Три роки тому вони випадково зустрілися і стали коханцями.

-Три роки? Чому ж ти не пішов до неї? – спитала спокійно Люда.

Вона зрозуміла тепер причину холодності та байдужості до неї чоловіка.

-Не знаю. Переживав за тебе, за дочку.

-Ти кохаєш її? То чого ж ти стоїш? Досить жити вигаданим життям!

-А дочка?

-Вона вже велика. Їй тринадцять. Нехай сама вирішує, з ким хоче залишитися, – сказала Люда.

-Так просто?

-Так. Ми нічого не винні один одному, ми винні тільки собі – жити з тим, кого любимо.

Люда вперше бігла до Павла, не ховаючись, не боячись осуду, переживаючи тільки не встигнути.

-Ти? – зрадів він, відчинивши двері.

-Я. Назавжди. І донька вирішила жити зі мною.

-От і добре. Завтра подивлюся іншу квартиру, побільше.

-Орендовану? – запитала Люда, сміючись.

-Ні, я куплю. Я маю гроші, просто одному не треба було поки…

Ось така історія…

-Ну й навіщо руйнувати хорошу сім’ю? – скаже хтось.

А чи хороша вона? Адже якщо немає кохання, це не родина, а гуртожиток. Рано, чи пізно кохання все одно наздожене…

А що далі? А далі все залежить від них. Ні час, ні відстань не вплинули на почуття Павла та Людмили, зробили їх тільки відчутнішими.

Їм судилося бути разом. Так буває…

Жити без любові, дотримуючись умов і боячись осуду, або любити і бути коханим всупереч усьому – вирішує кожен сам для себе…