У Люби було добре серце. Ще з дитинства вона любила доглядати за всім живим: і за квітами, і за бабусею, і за малими братами. Коли виросла, працювала у садочку – і хоч небагато платили, але вона не нарікала. Вийшла заміж за Миколу – тракториста, добру душу, трохи мовчазного, але хазяйновитого. Народилися двоє дітей – Сашко і Марічка.

Перші роки молодої сім’ї були, як у всіх – з недостачею грошей, городами, клопотами й щирими радощами. Але з часом Миколу почали підкошувати болячки: спина, ноги, лікарняні… Потім – скорочення. Грошей не вистачало ні на що. А діти росли, треба було вчити, одягати, годувати.

– Любо, може, я поїду на заробітки, – якось сказав чоловік.

– Тобі не можна, ти ж і так ледве ходиш. Я поїду. Не перша, і не остання, – вирішила вона.

Вона вже їздила до того часу на заробітки періодично – колись на ягоди в Польщу, потім на кілька місяців у Чехію на склад. Але тепер було по-іншому – вона вирушала надовго. В Італію, до старенької сеньйори. По знайомству, нелегально, але з добрим заробітком. Мала сидіти з бабусею, готувати, прибирати. Спершу планувала на рік.

Попрощалася з усіма. Діти обійняли, заплакали. Чоловік лише взяв її за руку й сказав:

– Бережи себе.

Італія зустріла її теплом і сумом. Вілла на пагорбі, старенька сеньйора Джуліана, яка говорила тільки італійською, і мовчазна самотність. Спершу Любі було важко – ночами плакала в подушку. Але мусіла працювати, бо ж за тим приїхала: прала, готувала, перевертала бабусю. І ще – вчила слова.

З часом стало легше. Висилала гроші додому, передавала гостинці. Діти раділи, чоловік писав коротко, але тепло: «Молимося за тебе». Ще через рік Люба зрозуміла – не поїде додому швидко. Сеньйора була прив’язана до неї, а її власні діти – байдужі. Хоча… Їх можна зрозуміти: у кожного своє життя.

А вдома… Марічка поступила в медичний, Сашко – в технікум. Гроші Любині зробили диво – новий дах, ремонти, навіть ноутбук. Всі були задоволені.

Минали роки. Сеньйори не стало, Люба перейшла до іншої літньої сеньйори. Потім ще до однієї. Сім років, як на один подих. Вона бачила, як старіють чужі люди, і як дорослішають її діти – але по фото, по відео, по рідкісних дзвінках.

На восьмий рік вона вперше приїхала додому. З валізами, подарунками, і неабияким хвилюванням. Хотіла обійняти, надолужити, дати тепло.

Але вдома її зустріли не так, як у мріях.

– Мамо, а ти надовго? – запитала Марічка, роздивляючись її валізу.

– Ну, поки відпочину. Залишуся.

– А гроші будуть?

– Якось дамо собі раду, доню. Я ж не навіки поїхала. Мені ж теж хочеться бути з вами.

Чоловік мовчав, наче не знав, що казати. Сашко кивав, але очі мав якісь холодні.

Вона пробула вдома три місяці. Стояла біля плити, готувала дітям смачні італійські страви, допомагала в усьому, але відчувала себе… чужою. Діти не радились з нею, чоловік замикався в собі. Вона одного вечора тихо сказала:

– Може, ви вже й не потребуєте мене?

І тиша у відповідь була найстрашніша.

Повернулась в Італію. Сама. Працювала ще. Люба вже мала документи, легальну роботу, зарплату. Але щоночі дивилась у вікно й думала: «Куди пішло життя?»

Писала додому – відповіді коротшали. На дзвінки відповідали нечасто. А потім Сашко одружився – без неї, не вважав за потрібне маму на весілля кликати, сказав лише скільки грошей треба. Марічка народила – теж без неї. Лише фото скинули і теж грошей на свято попросили.

Коли Любі виповнилося шістдесят, вона вирішила: усе. Досить. Повертатися треба додому. Купила квиток, розпродала речі, обійняла свою літню сеньйору Анну, яка плакала, мов рідна.

Приїхала додому – її будинок за ї гроші змінився до невпізнання. Діти жили окремо. Її кімната стала кладовкою.

Чоловік постарів, говорив з нею неохоче, між ними відчувалася наче якась прірва у спілкуванні.

Вона намагалася знайти собі місце. Готувала, прибирала, ходила до церкви. Але щоночі прокидалася з думкою: «Навіщо я туди їхала, якщо тут я вже не своя?»

Діти звикали до повернення мами довго. Їм не подобалося те, що тепер мама щомісяця не дає грошей, до яких вони так звикли.

А Люба ночами плакала, бо не так уявляла собі своє життя після повернення додому.

Бо найбільше, чого хоче заробітчанка – не валізу з грошима привезти. А бути комусь потрібною.

Джерело